Що читають блогери. Сергій Іванов

Сергій Іванов — не тільки Фейсбук-блогер, у якого понад 65 тисяч підписників, а й письменник. Два роки тому вийшла його книга — «Противоречия». Для постійної рубрики блогу Yakaboo Сергій розказав про 10 книг, що справили на нього найсильніше враження.

Я дуже рано навчився читати. По-перше, мої батьки — філологи, у нас була непогана бібліотека, і моя любов до книжок завжди віталась та заохочувалась. Мене ніколи не змушували читати живосилом. По-друге, в жахливі радянські і пострадянські часи, коли все, що ти бачив навколо себе було тим чи іншим проявом занепаду та стагнації, література була моєю особистою терапією, завдяки якій я відносно безболісно пережив злам епох. Плюс, я завжди був з вигаданими людьми у кращих стосунках, ніж з реальними — це важливий аспект.

Я не можу сказати, що література сформувала мою особистість, але своїм світоглядом, принципами, здобутками і багато в чому проблемами я зобов‘язаний їй. В гуманітарному сенсі я покруч: третина літератури, третина музики, третина життєвого досвіду.

Зараз я читаю не так інтенсивно, як раніше, але звичка робити це систематично залишилась. Раніше я міг одночасно читати 2-3 різножанрових книги в залежності від настрою. Зараз читаю збірками творів. Я буквально «підсажуюся» на цікавого автора і читаю все, що він написав. Це як слухати музику дискографіями – трохи старомодно, але мені підходить.

Мій список — це перелік, а не рейтинг. У ньому майже немає книжок з дитинства. Це те, що я читаю зараз, чим надихаюсь, у чому бачу стиль. Я намагаюсь читати українською, але якісних перекладів якісної литератури не так багато, отже часто доводиться читати також англійською і російською.

Макс Штірнер «Единственный и его собственность»
(Рипол Классик, 2016, М. Гохшиллер, Б. Гіммельфарб)

Біблія анархо-індивідуалізму. Книга, яка перепрошила мене. Предтеча екзистенціалізму, постмодернізму та інших феноменів планетарного масштабу. Книга, після якої ти вже ніколи не станеш частиною будь-якого стада. Під час читання ти ненавидиш автора, але це не впливає на процес розставляння наголосів і акцентів у твоїй свідомості.

Кормак Маккарті «Кровавый меридиан»
(Азбука, 2013, Ігор Єгоров)

Я є давнім прихильником так званого західного канону, і Маккарті – мій улюбленець. «Кривавий меридіан» – один  з найжорстокіших романів в історії літератури і один з найкращих. Сильні образи, геніальні монологи та діалоги, темна містична атмосфера. Ця книга – найкращий підручник з історії Америки. Ти розумієш, як насправді створювалась ця нація, скільки крові було пролито в результаті природного відбору, які риси допомогли американцям не просто вижити на чужій землі, але й перетворити її на свою і створити наймогутнішу в світі державу. «Меридіан» – не для романтиків. Це дуже детальна хроніка пекла, страшна, безжальна до читача. Але ця книга робить тебе сильнішим.

Кормак Маккарті «Дорога»
(Азбука, 2018, пер. Юлія Степаненко)

Історія батька та сина, які намагаються вижити в постапокаліптичних умовах. Найафористичніша книга Маккарті про любов, сім‘ю, людей, нелюдей, інстинкти, різні іпостасі гуманізму та долю. Цей роман дуже підтримав мене, коли після початку окупації я приїхав з сином до столиці і починав життя фактично з нуля. І це поки що єдина книга, яка змусила мене плакати.

Гантер Томпсон «The Curse of Lono» (в рос. перекладі «Проклятье Гавайев», АСТ, 2016, пер. Віктор Міловідов)

Моя улюблена книга Томпсона. Я розумію, що це майже єресь — зрадити канонічній «Страху та відразі…» з цим романом. Але я це зробив.

Джонатан Літтель «Благоволительницы»
(Ад Маргинем, 2012, пер. Ірина Мєльнікова)

Мені цей роман порадив Максим Щербина. Дуже складна і дуже неприємна книга про Голокост, яку, менше з тим, потрібно прочитати, аби збагнути, що історія складається не лише з подвигів. І ще там один з найгеніальніших прологів у світовій літературі.

Умберто Еко «Маятник Фуко»
(Corpus, 2012, пер. Олена Костюкович)

Роман, який я перечитую постійно протягом вже п‘ятнадцяти років. Мультижанровий роман-експеримент, в якому прекрасно все. В певному сенсі це окрема літературна форма, і вона бездоганна. Я вважаю, що рецензувати «Маятник Фуко» не має сенсу. Його потрібно читати. Книгу переклала українською Мар’яна Прокопович, і цей переклад набагато кращий за російський.  

Андрій Платонов. Збірка оповідань «Сокровенный человек»

Я не люблю літературу радянського періоду, але існують винятки у вигляді Андрія Платонова, Юрія Мамлєєва, Венедикта Єрофєєва та Сергія Довлатова. Платонов – новатор, який витворяв зі словом щось неймовірне. Плюс він був максимально щирий і чесний у своїх творах, за що Сталін назвав його “сволотою” та піддав репресіям. У зазначеній збірці я б виділив оповідання «Сокровенный человек» і «Фро» — ідеальний ритм.

Томас Пінчон «Bleeding Edge» (рос. «Край навылет», Эксмо, 2017, пер. Максим Нємцов)

Роман одного з головних письменників сучасності про одну з найтрагічніших подій в історії – теракт 9/11. Власне, роман не стільки про саму трагедію, скільки про її підсвідоме передчуття та метафізичну неминучість.

Тарас Прохасько «БотакЄ»
(Лілея-НВ, 2010)

Збірка вибраних творів Прохаська, якого, при всій повазі до всіх інших, я вважаю найкращим українським письменником. Це дуже суб’єктивна оцінка, але він мені дуже близький. Тексти Прохаська – неспішні, споглядальні, медитативні. Це як повільна подорож екскурсійним автобусом у внутрішній світ автора, і при цьому він сам виступає гідом.

Цивільний кодекс Галичини 1797 року

Я юрист за освітою, отже не міг оминути це видання. Юридична компанія з Івано-Франківська видала першу в історії кодифікацію приватного права, на базі якої у подальшому був розроблений і ухвалений Загальний Цивільний кодекс німецьких наслідних земель Австрійської монархії. Попри юридичну специфіку книга читається на одному подиху, хоча і виникає питання: якщо нормативни акти такого рівня існували у 18-му столітті, що заважає зараз припинити правову деградацію держави. Рекомендую.