Бувають книги, в яких більше запитань ніж відповідей, і «Розмальована вуаль» одна із них. Чим глибше занурюєшся у текст, тим сильніше відчуття, наче вдалось намацати щось схоже на розгадку. Насправді ж все зовсім навпаки: відповіді не формулюються, а кількість питань хаотично збільшується. І навіть тоді, коли прочитана книжка спокійнісінько стоїть на полиці, незібрані докупи думки докучають і бентежать.
Сомерсет Моем, популярний британський письменник середини ХХ ст. і автор роману, встиг за своє життя немало. Він пробував себе у різних жанрах, при цьому користуючись постійним успіхом у читачів. Та навіть зважаючи на обсяг і різноманітність написаного, «Розмальованій вуалі» вдається зайняти особливе місце серед усіх романів, п’єс, оповідань і подорожніх нарисів.
У вступі Моем чесно зізнається, що персонажі списані з реальних людей, а декорації підглянуті під час поїздки Китаєм. Тим не менше, історія виникнення тексту заворожує. Якщо вірити автору, його надихнули рядки з «Божественної комедії» Данте, прочитані під час студентських канікул. Всього лиш кілька рядків і…біля тридцяти років роздумів над ними знадобилось для розробки сюжету. Після такого зізнання стає якось незручно нарікати на недомовки і відчуття невизначеності, що лишаються за закритою книгою.
Розмитість читацьких емоцій повністю гармонує із внутрішнім станом головної героїні. Нездійснені очікування матері, замкнутий в собі чоловік, неконтрольований потяг до егоїста-коханця в один момент руйнують зручний світ інфантильної Кітті. Все, чому її вчили – бути красунею-дружиною, пустою й залежною від чоловіка. Тепер, розгублена й не здатна мислити самостійно, вона чекає кардинальних внутрішніх трансформацій. От тільки проблема в тому, що обставини не змінюють. Змінювати доведеться саму себе.
“Вона очікувала сама не знати чого – якоїсь казкової метаморфози, що перетворила б її на іншу людину, а коли глянула на себе в дзеркало, розгубилася, побачивши в ньому ту саму жінку, що й раніше”
Попри всі роздуми і обіцянки, вона продовжує помилятись і повертатись до того, від чого зовсім недавно відрікалась назавжди. Її впевненість, що все буде по-іншому, не викликає ні довіри, ні симпатії. Разом з тим Кітті вдається чітко усвідомити себе справжню і не приписувати собі тих чеснот, яких їй додають оточуючі. Абсолютна відвертість перед собою перетворює слабку героїню в центральну фігуру роману і ця метаморфоза по-справжньому красива.
Краса – рушійна сила цієї книги.
Те, завдяки чому Моему вдається із знайомої життєвої ситуації створити по-справжньому глибокий текст. Вона вплітається у діалоги персонажів короткими, непомітними на перший погляд репліками і робить негаразди менш значними. Проявляється навколишніми пейзажами, задухою китайських вуличок і простими щирими розмовами.
Варто відзначити, що українському виданню від «КСД» вдалося вивести запропоновану Моемом лінію краси поза межі роману. Співзвучна інтонаціям книги обкладинка, поодинокі ілюстрації, глибокий синій колір колонтитулів – необов’язкові, але дуже приємні візуальні деталі. Той випадок, коли видання не просто додає тексту фізичної форми, а й гармонійно його доповнює. Не вистачає одного – згаданої кількома абзацами вище авторської передмови. Все-таки історія виникнення «Розмальованої вуалі» наштовхує на думки щодо можливих інтерпретацій назви та ідеї книги.
«Розмальована вуаль» запросто могла би стати однією із багатьох розповідей про ряд скоєних помилок і невиправданих сподівань. Романом про подружні зради і те, наскільки далекими можуть бути формально близькі один одному люди. Натомість реальності вдається приховати недоліки за тонкою вуаллю сюжету, а сповнений метафор текст надає прозаїчній історії поетичності і краси.
“Мені здається, що на наш світ можна дивитися без огиди тільки завдяки красі, яку і колись, і тепер люди витворяють із хаосу. Завдяки картинам, які вони малюють, музиці, яку вони складають, книжкам, які вони пишуть, і життям, які ведуть. І найбільше краси – у гарно прожитому житті.”
Сподобається читати тим, хто любить красиві тексти, не проти зануритись у себе або хоче додати трохи меланхолії у свої дні.
Ірина Володько
17 thoughts on “Розмальована вуаль: вигадливі мережива банальних історій”