Чи існує справжня жіноча дружба і що її визначає? Та така, в якій немає місця заздрості, суперництву, корисливості? Це питання супроводжувало мене впродовж прочитання роману «Моя неймовірна подруга» Елени Ферранти – історії, геніальної у своїй простоті та вражаючої до глибини душі.«Це справжній гіпноз. Я не можу перестати читати і думати про цю книжку», – висловилась про твір Гілларі Клінтон. І я повністю погоджуюсь з нею.
Хто ховається за літературним псевдонімом Елена Ферранте?
Це питання залишається відкритим, починаючи з 1992 року, відколи побачив світ перший роман італійської письменниці – «Неспокійне кохання». Жодної фотографії, жодного «живого» інтерв’ю, а з біографічних відомостей – лише скупа інформація: мовляв, народилася у 1943 році, в Неаполі, — котру, як і стать авторки, теж ставлять під сумнів (навіть існує версія, що за літературним псевдонімом Елена Ферранте може бути й двоє співавторів!). З-під її пера вийшло 9 романів, серед яких справжню світому славу приніс цикл з чотирьох творів, об’єднаних назвою «Неаполітанський квартет».
У 2016 році журнал Time вніс ім’я Елени Ферранте до топ-100 найвпливовіших людей планети. Чим же пояснюється таке ревне оберігання власної анонімності? За словами письменниці, усе доволі просто: «Книги, після того, як вони написані, не мають потреби в своїх авторах». І лише документальна книга «La frantumaglia» проливає зовсім небагато світла на постать Елени Ферранте: у ній вона ділиться власним письменницьким досвідом та фрагментами листування з редакторами видавництва.
«Побачимо, хто переможе цього разу», — сказала я собі. Потім увімкнула комп'ютер і почала описувати з найменшими деталями нашу історію: те, що в мене викарбувалося в пам'яті
Роман «Моя неймовірна подруга» — це перша частина тетралогії «Неаполітанський квартет». Власне, вже з прологу ми довідуємося фінал усієї епопеї: Ліла, подруга з часів дитинства оповідачки, буквально безслідно зникла… Щоб зрозуміти причину такого відчайдушного вчинку, 66-літня письменниця Елена Греко розпочинає писати книжку про історію їхньої дружби, тривалістю направду в ціле життя.
Завдяки цьому читач переноситься у 50-і роки минулого століття, в убогі квартали передмістя Неаполя, до місця, звідки усе бере початок. Двоє таких різних дівчат – тиха, скромна, старанна, наївна Лену та запальна, зухвала, талановита, горда Ліла – стають найкращими подругами та вічними суперницями водночас. «Здавалося, що через чиєсь недобре чаклунство радість або біль однієї з нас протиставлялися болю та радості іншої. Наша зовнішність, на мою думку, теж була частиною цієї гойдалки».
Проте їх об’єднує переконання, що саме злидні породжують зло та насильство, котрі панують і на вулиці, і в їхніх сім’ях, і що лише освіченість здатна розірвати замкнуте коло безпросвітної бідності… Та чи зможуть світлі дитячі мрії стати надійними дороговказами життя, коли довкола стільки перешкод? Чи все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими?
Автобіографія чи майстерна вигадка?
Той факт, що в головної героїні та авторки роману однакові імена, місце й приблизний рік народження, вид професійної діяльності, схиляє до думки про автобіографічність твору. Письменниця зуміла простою мовою, не вдаючись до особливої стилістики, розлогих описів та діалогів, передати атмосферу життя й побуту бідних кварталів повоєнного Неаполя, чіткий поділ на плебеїв та багатих, неграмотних та освічених, на тих, хто спілкується на діалекті, і тих, хто знає загальновживану італійську. На тих, хто повторюватиме помилки й долі своїх батьків, і тих, хто торуватиме інший, цілком відмінний – свій шлях.
До знайомства з «Моєю неймовірною подругою» про життя сучасного Неаполя мені було відомо зі слів однокласниці, яка ось уже дванадцятий рік проживає там. Читаючи роман, описані сцени, а особливо моменти, коли авторка акцентує, чи говорять герої на діалекті чи переходять на літературну італійську, так і оживали перед очима. До речі, теперішня мовна ситуація, різка контрастність між верствами суспільства та запальний характер місцевих мешканців, виявляється, не дуже змінились від часів, зображених у творі.
Перша частина тетралогії мені дуже сподобалась та неабияк заінтригувала. Цікаво, як же надалі складались долі Елени та Ліли? З нетерпінням очікую на вихід українською мовою наступних романів циклу!
Тематично схожі книжки
Елена Ферранте «Неаполитанский квартет. Книга 2. История нового имени», Елена Ферранте «Неаполитанский квартет. Книга 3. Те, кто уходит, и те, кто остается», Елена Ферранте «Неаполитанский квартет. Книга 4. История о пропавшем ребенке», Луїза Мей Олкотт «Маленькие женщины», Софія Андрухович «Фелікс Австрія».
16 thoughts on “Рецензія на роман Елени Ферранте «Моя неймовірна подруга»: скажи мені, хто твій друг – і я скажу, хто твій… суперник?”