Об’єднувати авторів у літературні покоління – справа ризикова. З одного боку, так зручніше зафіксувати в історії літератури певні загальні тенденції розвитку певного періоду, з другого – нема гарантій, що з часом автор не вдаватиме, що непричетний до зарахування себе до чергових «-десятників» і взагалі окрема творча одиниця.
От є покоління шістдесятників. Розбудіть мене вночі, і я випалю, що до нього належать Василь Симоненко, Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Дмитро Павличко, Іван Драч… І хоч я сто разів чула, як Дмитро Павличко палко запевняє всіх, що він не шістдесятник, що почав писати раніше і т.д, для більшості він все одно шістдесятник. Так само Емма Андієвська не втомлюється згадувати, що вона не належить до Нью-Йоркської групи, все одно в розмовах про це явище Андієвську назвуть однією з перших. Така вона, сила літературознавчого поняття, і тут останнє слово за критиками, і нічого не поробиш.
А тут з легкої руки Любка Дереша в легкій книжці «Бабине літо» Марка Лівіна постало покоління «невимушених», і ця назва припала до душі читачам, та й автори ніби не пручаються. Бо все-таки «невимушені» звучить елегантніше, ніж «двотисячники», «двітисячідесятники» чи там «неонеореалісти» якісь.
Поки що, судячи з антології малої прози #Невимушені, що вийшла у видавництві «Vivat», «невимушених» у нашій літературі п’ятеро: це Катерина Бабкіна, Мирослав Лаюк, Марк Лівін, Іра Цілик і Артем Чех. Але потенційно їх може бути більше. Ознаки покоління в Дерешевій післямові до «Бабиного літа» окреслено красиво, але непевно: «невимушені – це ті, які нічого нікому не винні… Вони не почуваються зобов’язаними до чогось і діють, здебільшого керуючись внутрішніми імпульсами, якими б іноді дивними вони не здавались. Нове покоління практично не розуміє почуття провини, котрим жило покоління їхніх батьків (і тому ними важко маніпулювати), однак йому добре відоме почуття порожнечі, котре утворилося в душі внаслідок того, щоб батьки почували провину і, як результат, не додали в їхнє життя чогось важливого». Головні персонажі, як можна здогадатися, – молодь, яка шукає свого місця у світі – чи-то в родинному колі, чи в дружбі, чи на сцені талант-шоу.
Читати: Невимушені #канікули Ірини Цілик: уривок із оповідання
Один із ключових мотивів, судячи з оповідань Марка Лівіна, Катерини Бабкіної й Мирослава Лаюка, – це взаємини трьох поколінь: дітей, їхніх батьків і дідусів з бабусями. Бабусі-дідусі асоціюються то з чарівним світом дитинства (у згаданому «Бабиному літі»), то з прірвою, яка часом виникає між підлітком і його «родаками» («Superstar» Мирослава Лаюка). Настрій усіх текстів можна описати як щемно на роздоріжжі. А вже кому що щемить – то приватна історія кожного з персонажів.
Найбільше мені як читачеві «відщеміло» оповідання Катерини Бабкіної «Піф». У ньому йдеться про підліткову дружбу й кохання і те, що з ними часом стається, коли підлітки дорослішають. Запам’яталося й оповідання Мирослава Лаюка: як виявилося, у прозі він зовсім не такий, як у поезії – якщо лірика Мирослава підкреслено елітарна і вся така «мистецтво заради мистецтва», то його іронічне оповідання «Superstar» зрозуміє кожен. Текст Марка Лівіна витриманий у дусі «Бабиного літа», напевно, почерк саме цього автора і є найбільш наївно-невимушений і легкий, ніби повітряна кулька. Оповідання Ірини Цілик і Артема Чеха відрізняються і від решти, і одне від одного, і якщо перші три тексти збірки ще якось асоціювались у мене з якоюсь єдиною тенденцією, то тексти Цілик і Чеха, хоч так само невимушені, але якісь доросліші, різкіші.
По прочитанню у мене лишилося приємне відчуття того, що якщо щось і об’єднує усіх згаданих, як на мене, різних за творчими манерами письменників, то це обережне, скрадливе повернення до реалізму: трохи сентиментального, дещо іронічного, водночас такого, що міцно стоїть ногами на землі, а точніше – на підлозі маленьких квартир. І це круто для мене як для читача, бо «реалізм» ніколи не вважала поганим словом, а тільки цікавим викликом.
Тетяна Синьоок, Читацький щоденник
4 462 thoughts on “Підкрадаючись до реалізму”