«Наші душі вночі» — останній роман американського письменника Кента Гаруфа, який великі видання США відзначили як «Найкращу книгу року» та новинка від видавництва #книголав. Це зворушлива, глибока і ніжна історія про другий шанс, хиткі рамки пристойності та самотність. Книжка незабаром вийде в друці, наразі на неї діє передзамовлення із знижкою.
Вихід екранізації цієї книги на великі екрани запланований на кінець 2017 року. Головних героїв зіграють Джейн Фонда, Роберт Редфорд, Джуді Грір та Маттіас Шонартс. Режисером став Рітеш Батра.
Автор української обкладинки Ілля Стронговський.
Невелике тихе містечко Голт — дім для багатьох героїв американського письменника Кента Гаруфа. У своїй останній книзі він познайомить читачів з Едді та Луї.
Едді та Луї вже немолоді. Вони знають одне про одного рівно стільки, скільки належить знати сусідам, що багато років живуть у невеликому містечку на кшталт Голта. У них є дещо спільне — великі порожні будинки та почуття самотності після смерті дружини та чоловіка.
Одного вечора Едді відвідує Луї та робить незвичайну пропозицію — розділити з ним ліжко…
«У центрі сюжету — боротьба порядності проти малодушності, і його справжнім подарунком було зробити явну порядність головною темою книги… Цей роман створений на наполегливому переконанні в тому, що прості речі несуть в собі глибину, тому читачам є за що подякувати авторові».
The New York Times Book Review
Уривок з роману
І ось одного дня Едді Мур зателефонувала Луїсу Вотерсу. Був травневий вечір, от-от мало геть споночіти.
Вони жили за квартал одне від одного на вулиці Кедровій, у найстарішій частині міста, порослій в’язами і черемхою, з одиноким кленом, що виріс на узбіччі дороги й розкинув свої гілки над зеленими газонами, які простягалися від тротуару до двоповерхових будинків. Удень було тепло, але зараз, увечері, похолоднішало. Вона пройшла тротуаром під деревами й звернула до Луїсового дому.
Коли Луїс підійшов до дверей, вона спитала:
— Можу я увійти й поговорити з тобою?
Вони влаштувалися у вітальні.
— Може, ти щось вип’єш? Чаю?
— Ні, дякую. Я не надовго, тож чаю не треба. — Вона роззирнулася довкола. — У тебе чудовий будинок.
— Діана завжди була гарною господинею. Мені й робити майже нічого не довелося.
— Він і досі дуже затишний. Я так давно тут не була.
Вона поглянула крізь вікна на бічний дворик, де вже западала ніч, подивилася на кухню, де над раковиною і поличками сяяло світло. Від усього віяло чистотою й охайністю. Він спостерігав за нею. Вона завжди здавалася йому привабливою жінкою. У молодості в неї було темне волосся, але тепер воно сиве й коротко підстрижене. Й досі струнка, тільки талія та стегна трохи погладшали.
— Ти, мабуть, гадаєш, і що це вона тут робить, — промовила Едді.
— Ну, я не думаю, що ти прийшла розказати про мій затишний будинок.
— Ні, я хочу тобі дещо запропонувати.
— Он як.
— Еге ж. Така собі пропозиція.
— Гаразд.
— Мова не про шлюб, — зауважила вона.
— Я про це й не подумав.
— Але до шлюбу це питання все ж має стосунок. Не знаю, як би це сказати. У мене мерзнуть ноги. — Вона розсміялася. — Трохи нагадує шлюб, правда?
— Що саме?
— Холодні ноги.
— Буває.
— Авжеж. Ну, зараз я скажу.
— Я слухаю, — мовив Луїс.
— Як би ти поставився до того, щоб іноді приходити до мене додому і спати зі мною?
— Тобто? Що ти маєш на увазі?
— Я маю на увазі, що ми обоє самотні. Ми дуже довго жили одні. Он скільки років. Мені самотньо. Тобі, я думаю, теж. То я хочу спитати, може, ти приходитимеш до мене вночі, щоб спати зі мною. І розмовляти.
Він пильно дивився на неї, не відводячи очей, запитливо й насторожено.
— Ти мовчиш? Тобі, мабуть, і дух забило від моїх слів? — запитала вона.
— Ще б пак.
— Я не маю на увазі секс.
— Дуже цікаво.
— Ні, не секс. Я дивлюся на це трохи з іншого боку. Думаю, що мій сексуальний потяг давно в минулому. Я маю на увазі перебути ніч. Лежачи в теплій постелі, по-дружньому. Лягати разом у ліжко, і щоб ти залишався на ніч. Ночі — це найгірше. Тобі так не здається?
— Так. Це правда.
— Я вже дійшла до того, що почала приймати пігулки, щоб заснути, або читаю допізна, але тоді наступного дня я наче п’яна. З цього ніякої користі ні мені, ні комусь іншому.
— Знайома ситуація.
— Але мені здається, що я могла б знову спати нормально, якби зі мною в ліжку був ще хтось. Хтось гарний. Ось така близькість. Гомоніти вночі, у темряві. — Вона чекала. — То як тобі?
— Не знаю. А коли ти хотіла б почати?
— Та коли хочеш. Якщо, — виправилась вона, — ти захочеш. Цього тижня.
— Мені треба подумати.
— Згода. Але я хотіла б, щоб ти зателефонував мені в той день, коли прийдеш, якщо це трапиться. Щоб я була готова й чекала на тебе.
— Гаразд.
— Я чекатиму на твій дзвінок.
— А якщо я хропітиму?
— Ну, то хропітимеш або навчишся не хропіти.
Він засміявся:
— Швидше буде перше.
Вона підвелася, вийшла і попрямувала додому, а він стояв біля дверей і дивився на неї, на цю сімдесятирічну сиву жінку середнього зросту, яка, віддаляючись, ішла під деревами у відблисках світла, розкиданих вуличним ліхтарем на розі.
— Якого дідька, — промовив він. — Добре, не жени коней.
2
Наступного дня Луїс пішов до перукарні, що на вулиці Головній, де йому зробили коротку й акуратну стрижку «під їжачка», потім запитав у майстра, чи можна в нього ще й поголитися. Перукар сказав, що можна, тоді він ще й поголився. Потім пішов додому, зателефонував Едді й сказав:
— Я хотів би прийти сьогодні ввечері, якщо ти не передумала.
— Усе, як і було, — підтвердила вона. — Я рада.
Замість вечері він з’їв бутерброд і випив склянку молока. Він не хотів лежати в її ліжку з повним животом. Потім довго й ретельно мився під гарячим душем. Підрізав нігті на руках та ногах і, вже коли стемніло, вийшов через задні двері й рушив бічною алеєю, несучи паперовий пакунок із піжамою і зубною щіткою. Було темно, під ногами скрипів гравій. У будинку на тому боці алеї світилося, і йому було видно профіль жінки, яка схилилася над раковиною в кухні. Він пройшов на задній двір будинку Едді повз гараж та садок і постукав у двері. Йому довелося почекати якийсь час. По вулиці перед будинком проїхав автомобіль, освітлюючи дорогу фарами. Йому було чути, як старшокласники на Головній сигналили один одному. Аж ось над його головою засвітилося світло, й двері відчинилися.
— А що ти робиш тут, біля задніх дверей? — спитала Едді.
— Я подумав, що так мене точно ніхто не побачить.
— Мені байдуже. Вони все одно дізнаються. Хтось та побачить. Приходь тротуаром до парадного входу. Я вирішила не звертати уваги на те, що думають люди. Я довго це робила — усе життя. І не збираюся так жити далі. Бічна алея дасть привід вважати, що ми робимо щось погане, щось ганебне, щось таке, чого треба соромитися.
— Я довго працював учителем середньої школи в маленькому містечку, — сказав він. — У цьому вся справа. Утім, домовилися. Наступного разу я прийду до парадного входу. Якщо буде цей наступний раз.
— А ти сумніваєшся, що він буде? — запитала вона. — Це просто пригода на одну ніч?
— Не знаю. Можливо. Секс не враховується, звісно. Я не знаю, як усе піде.
— Ти зовсім у це не віриш?
— Тобі вірю. Тобі я можу довіряти. Я це вже точно знаю. Але не впевнений, що зможу бути таким, як ти.
— Про що ти говориш? Що ти маєш на увазі?
— Про сміливість, — сказав він. — Про готовність до ризику.
— Так, але ж ти тут.
— Так і є. Я тут.
— Тоді краще заходь. Ми ж не збираємося стояти так усю ніч. Навіть якщо це те, чого не треба соромитися.
Він пройшов за нею крізь задні двері в кухню.
— Давай вип’ємо для початку.
— Звучить непогано.
— Ти п’єш вино?
— Трохи.
— Але пиво — краще?
— Так.
— Наступного разу буде пиво. Якщо буде наступний раз, — додала вона.
Він не знав, жартує вона чи ні.
— Якщо буде, — сказав він.
— Тобі білого чи червоного вина?
— Білого, будь ласка.
Вона вийняла пляшку з холодильника, налила їм по півсклянки, і вони сіли за кухонний стіл.
— А що в паперовому пакунку? — поцікавилася вона.
— Піжама.
— Це означає, що ти готовий спробувати принаймні один раз.
— Так. Саме це воно й означає.
Вони випили вино.
— Хочеш іще?
— Ні, не думаю. Ми можемо подивитися будинок?
— Ти хочеш, щоб я показала тобі кімнати і що де розташоване?
— Просто хочу краще зорієнтуватися на місцевості.
— Щоб принагідно дременути в темряві.
— Та ні, я про це не думав.
Вона підвелася, і він пішов за нею в їдальню та вітальню. Потім вона провела його нагору, де розташовувалися три спальні: велика кімната в передній частині будинку з видом на вулицю була її.
— Отут ми завжди спали, — пояснила вона. — У Джина була спальня в задній частині будинку, а інша кімната слугувала нам кабінетом.
Далі по коридору була ванна кімната, ще одна — за їдальнею внизу. Ліжко в кімнаті було величезне, накрите легким бавовняним покривалом.
— І як тобі? — спитала вона.
— Будинок більший, ніж я уявляв. Більше кімнат.
— Нам гарно жилося в цьому будинку. Я тут уже сорок чотири роки.
— Через два роки після того, як я повернувся сюди з Діаною.
— Давним-давно.
3
— Мабуть, я скористаюся ванною, — сказала вона.
Поки її не було, він роздивлявся фотографії, що стояли на туалетному столику й були розвішані на стінах. Сімейні фото з Карлом у день весілля, на сходах якоїсь церкви. Вони обоє в горах біля річки. Маленький чорно-білий песик. Він небагато знав про Карла: порядна людина, дуже спокійний, займався страхуванням урожаю та іншими його видами для всього округу міста Холт років двадцять тому, його двічі вибирали мером міста. Луїс не був знайомий із Карлом. Тепер він радів цьому. Тут були також фото їхнього сина. Джин не був схожий на жодного з батьків. Високий, худорлявий хлопчина, дуже серйозний. І дві дитячі фотографії їхньої доньки.
Коли вона повернулася, він сказав:
— Я, мабуть, теж піду у ванну.
Він увійшов туди, скористався туалетом, ретельно вимив руки, видавив горошину її зубної пасти та почистив зуби, а потім зняв черевики й одяг і надів піжаму. Згорнутий одяг поклав на черевики і прилаштував у кутку за дверима, після чого повернувся до спальні. Вона вже була в нічній сорочці й лежала в ліжку. З її боку світилася лампа, верхнє світло було вимкнене, а вікно прочинене на кілька дюймів. Звідти повівав легенький прохолодний вітерець. Він стояв біля ліжка. Вона відкинула простирадло й ковдру.
— То ти лягаєш?
— Та ось, збираюся.
Він заліз у ліжко, тримаючись свого боку, натяг ковдру й ліг на спину. Мовчав.
— Про що ти думаєш? — запитала вона. — Ти щось зовсім притих.
— Як дивно. Як незвично, що я тут. Я почуваюся невпевнено, трохи нервуюся. Навіть не знаю, про що думаю. Усе якось перемішалося.
— Це щось нове, правда? — промовила вона. — І таке якесь гарне нове, я сказала б. А як тобі?
— Я теж так думаю.
— А що ти робиш перед сном?
— О, я дивлюся новини о десятій, потім лягаю і читаю, аж поки не засну. Але сьогодні, мабуть, не спатиму. Я дуже схвильований.
— Я вимкну світло, — сказала вона. — А ми можемо й далі гомоніти. — Вона повернулася в ліжку, і він дивився на її оголені гладенькі плечі й на волосся, яскраво освітлене лампою.
Потім лампа згасла, і тільки світло з вулиці ледь розганяло темряву в кімнаті. Вони розмовляли про всілякі дрібниці, намагаючись трохи звикнути одне до одного, про якісь незначні буденні події в місті, про здоров’я старої леді Рут, яка жила між їхніми будинками, про нову бруківку на вулиці Березовій. Потім вони вмовкли.
Через якийсь час він запитав:
— Ти ще не спиш?
— Ні.
— Ти питала, про що я думаю. Ось про що: я радий, що не дуже добре знав Карла.
— Чому?
— Бо інакше я не почувався б тут так гарно, як оце зараз.
— Зате я чудово знала Діану.
За годину вона вже спала, тихо дихаючи. А він не спав. Він дивився на неї. Йому було видно її обличчя в примарному світлі. Вони ні разу не торкнулися одне одного. О третій ранку він підвівся, пішов у ванну, повернувся і зачинив вікно. Знявся вітер.
На світанку він устав, одягся у ванній, і подивився на Едді Мур у ліжку. Вона вже прокинулася.
— Побачимося, — сказав він.
— Правда?
— Так.
Він вийшов і попрямував додому тротуаром повз сусідні будинки, й увійшов у дім, і зробив собі каву, і з’їв тост із яйцями, і вийшов надвір, і кілька годин попрацював у своєму саду, і повернувся на кухню, і підобідав, і пополудні міцно проспав дві години.
4
Коли під вечір він прокинувся, то відчув, що захворів. Піднявся, випив води, і його кинуло в жар. Він трохи подумав і вирішив зателефонувати їй. Сказав:
— Я оце приліг трохи поспати, а тепер погано почуваюся, якийсь біль у животі, а також у спині. Вибач, я не прийду сьогодні увечері.
— Я розумію, — сказала вона й повісила трубку.
Він подзвонив своєму лікарю й записався на прийом на наступний ранок. Рано ліг спати, усю ніч пітнів і не міг заснути, а зранку йому зовсім не хотілося їсти, й о десятій він пішов до лікаря, там його направили в лікарню на аналіз крові та сечі. Він почекав у холі результатів аналізів, а потім його поклали в лікарню з інфекцією сечовивідних шляхів.
Йому дали антибіотики, й він проспав всю другу половину дня, а потім знову не спав майже всю ніч. Уранці почувався краще, і йому сказали, що, можливо, наступного дня його випишуть. Він поснідав, пообідав і задрімав, а коли прокинувся десь о третій, вона сиділа на стільці біля ліжка. Він подивився на неї.
— Ти не обманював, — сказала вона.
— А ти так подумала?
— Я подумала, що ти просто так сказав, що захворів. Вирішив, що не хочеш ночувати зі мною.
— Я боявся, що ти так подумаєш.
— Я сподівалася, що цього не станеться, — сказала вона.
— Я думав про тебе весь учорашній день, і минулої ночі, і весь день сьогодні, — сказав він.
— А що ти думав?
— Що ти неправильно зрозумієш мій дзвінок. І як мені пояснити, що я хочу приходити вночі й бути разом. І що я відчуваю, наскільки давно мені не хотілося чогось так, як цього.
— Чого ж ти тоді не подзвонив мені? Щоб сказати це?
— Мені здалося, що так буде ще гірше, що буде ще більше схоже на те, наче я викручуюсь.
— Шкода, що ти не зателефонував.
— Таки треба було. А як ти дізналася, що я в лікарні?
— Я розмовляла з Рут, сусідкою, сьогодні вранці, і вона сказала: «Ти чула про Луїса?» Я спитала: «А що з ним?» — «Він у лікарні». — «А що з ним сталося?» — «Та кажуть, у нього якась інфекція». Так я й дізналася, — розповіла вона.
— Я не збираюся обманювати тебе.
— Добре. Ніхто з нас не збирається. То ти прийдеш знову?
— Тільки-но почуватимуся краще і буду впевнений, що одужав. Я радий тебе бачити, — сказав він.
— Дякую. У тебе зараз досить зім’ятий вигляд.
— Це я ще не встиг надіти своє обличчя.
Вона засміялась.
— Та нічого, — промовила. — Я не це мала на увазі. Я просто так кажу, констатую факт.
— А ти виглядаєш дуже добре, — сказав він.
— Ти подзвонив дочці?
— Я сказав їй, щоб вона не турбувалася. Що мене через день випишуть, тож нічого страшного. Не варто їй зриватися з роботи. В її приїзді зараз немає потреби. Вона живе в Колорадо-Спрінгс.
— Я знаю.
— Вона вчителька, так само, як і я. — Він помовчав. — Ти хочеш чогось випити? Я покличу медсестру.
— Ні. Я вже йтиму додому.
— Я зателефоную тобі, коли повернуся додому й буду в порядку.
— Чудово. А я вже купила трохи пива.
Вона пішла, і він дивився, як вона виходить із кімнати, а потім лежав у ліжку, збираючись заснути, аж тут принесли вечерю, і він дивився новини, поки їв, а потім вимкнув телевізор, визирнув у вікно і спостерігав, як темніє надворі, як із західної рівнинної частини міста насуваються сутінки.
Читати: 5 книжок для космічної подорожі від Міри Київської
Читати: Уривок з бестселеру New York Times Енн Тайлер «Блакитне мереживо долі»
Читати: Хто така Олівія Кіттеридж? Уривок з роману Елізабет Страут
42 thoughts on “Наші душі вночі. Уривок із новинки видавництва #книголав”