Уривок з бестселеру New York Times Енн Тайлер «Блакитне мереживо долі»

Книга Енн Тайлер увійшла в короткий список Букерівської премії, а також визнана бестселером New York Times. «Блакитне мереживо» названо однією з кращих книг року за версією видань The Washington Post, Chicago Tribune, The Telegraph, BookPage та іншими медіа.

«Блакитне мереживо долі» — розповідь про типову, на перший погляд, американську родину. Ред, Еббі та їхні четверо дітей — дружна й весела сім’я, вони живуть у великому будинку з красивою верандою. Здавалося б, мрія, а не життя. Але диявол ховається в деталях. Авторка дає зрозуміти: не буває простих пересічних родин, у кожної знайдуться сімейні таємниці і неймовірні історії — лише придивіться до мережива їхньої долі.

Ця книжка — історія трьох поколінь сім’ї Вітшенків, розповідь про кумедні моменти, зворушливі сімейні традиції і кохання на все життя. Водночас вона про самотність, швидкоплинність, непорозуміння між близькими, про те, що у будь-якої монети — і справжньої, і фальшивої — є зворотний бік.

«Блакитне мереживо долі» — двадцятий роман Енн Тайлер. Тож з перших сторінок книги видно талант авторки і майстерність, відшліфовану роками. Цією книгою авторка вкотре підтверджує, що Пулітцерівську премію вона отримала не дарма.

Енн Тайлер — американська письменниця, лауреатка Пулітцерівської премії 1988 року за роман «Уроки дихання», ще три книжки авторки було номіновано на цю престижну премію. У 2012 році газета The Sunday Times відзначила Тайлер нагородою за літературну майстерність. За стилем письма Тайлер часто порівнюють з Джоном Апдайком і Джейн Остін.

Ця книжка ніби восьме диво світу. Ніжна, зворушлива і смішна історія. Недооцінений шедевр.
Associated Press

«Блакитне мереживо долі» — квінтесенція таланту Енн Тайлер та істинно американської комедії. Авторка має здатність перетворювати звичайні й буденні ситуації на захопливі і глибокі сюжети.
The New York Times Book Review

Ця книга — спільний проект «Нашого Формату» та #книголаву.
Ми переконані: в нашій країні повинно бути якомога більше якісної літератури українською мовою. Ми знаємо: наші читачі розумні та вибагливі. Вони потребують небанальних історій, яскравих емоцій та нових сюжетів. Саме тому «Наш Формат» і «#книголав» започатковують серію найкращої сучасної художньої літератури. Ми обрали світові бестселери останніх років, що занурюють читача у новий світ пригод, таємниць та почуттів, адже найважливіше для нас — це допомогти вам мандрувати країнами, пізнавати світ та, зрештою, творити власні історії. Ми запропонуємо вам книжки, що змінять ваше уявлення про себе та світ довкола.

%d0%b1%d0%bb%d0%b0%d0%ba%d0%b8%d1%82%d0%bd%d0%b5-%d0%bc%d0%b5%d1%80%d0%b5%d0%b6%d0%b8%d0%b2%d0%be-%d0%b4%d0%be%d0%bb%d1%96-%d0%bc%d0%be%d0%ba%d0%b0%d0%bf

Уривок з роману 

«Блакитне мереживо долі»

Еббі було цікаво дізнатися думку Реда (хоч і переказану Лінні) про навчання у коледжі.
Він був старший від неї на два роки, і вони рідко перетиналися у корпусі.
— А які у нього оцінки? — запитала Еббі.
— Нормальні, середні. Розумієш, у нього мозок працює зовсім інакше. Він із тих людей, яким варто лише показати якийсь пристрій, і вони відразу знатимуть, як він влаштований і як працює. Увесь у батька. А батько хоче, щоб він був зовсім іншим. Так завжди буває у батьків і дітей.
— Значить, Ред у дитинстві був із тих хлопців, що розбирали на гвинтики кухонний годинник? — запитала Еббі.
— Так, але на відміну від інших хлопців, він міг його ще й зібрати назад. Ой, Еббі, що ти робиш! Ти крутиш склянкою.
Вона мала на увазі склянку, якою Еббі вирізала печиво.
— Треба різко ставити на тісто, пам’ятаєш? — сказала жінка.
— Вибачте.
— Чекай, я принесу тобі пательню.
Еббі витерла тильною стороною руки чоло. У кухні ставало спекотно, а на ній зверху був ще й фартух місіс Вітшенк.
Вона задумалася над словами Лінні.
Якщо люди такого типу, як вона, «співчутливі», часто траплялись у житті Лінні, то і Еббі часто траплялись люди такого типу, як Лінні, — старші наставники. Бабуся, яка вчила Еббі в’язати, учителька англійської мови, яка залишалася з нею після занять, щоб допомогти їй з віршами. Тобто, більш терплячі і м’які люди, ніж різка і бойова мати. Вони направляли і підбадьорювали Еббі, як місіс Вітшенк зараз: «Просто чудово! Краще, ніж зробила б я».
— А може, після коледжу Реду піти працювати на фірму свого батька? — запропонувала Еббі. — Тоді фірма називатиметься «Вітшенк і Син Констракшн». Містеру Вітшенку має сподобатися.
— Я так не думаю, — відказала Лінні. — Він хоче, щоб Ред займався юриспруденцією або бізнесом. Для бізнесу у Реда голова гарно тямить.
— Але якщо він буде щасливим… — почала Еббі.
— Джуніор вважає, що щастя — це вигадки, — перебила її Лінні. — Слід просто налаштувати себе на те, що ти щасливий, — і все.
Лінні шукала щось у шухлядці із приборами, але підняла голову і пояснила:
— Ти не думай, що він злий.
— Звісно, ні, — відповіла Еббі.
— Він хоче найкращого для своєї родини. Ми все що у нього є, розумієш?
— Так, звичайно.
— Ми обоє припинили спілкуватися зі своїми родинами.
— Чому? — несміливо запитала Еббі.
— Ну… знаєш… через певні обставини. Ми не підтримуємо з ними зв’язок, — сказала Лінні. — Вони живуть далеко, у північній Каліфорнії. А моя сім’я взагалі була проти наших стосунків.
— Із містером Вітшенком?
— Просто як у Ромео і Джульєтти, — місіс Вітшенк засміялася, але згодом зробила серйозне обличчя. — До речі, ти цього можеш не знати. Скільки років було Джульєтті, коли вона закохалася у Ромео?
— Тринадцять, — швидко відповіла Еббі.
— Ти бач.
— Я ще у школі читала.
— Так, Меррік теж проходила у десятому класі, — сказала Лінні. — Прийшла зі школи і сказала: «Яка дурня!». Вона заявила, що почувши про вік героїв, перестала всерйоз сприймати Шекспіра.
— Ну чому, — заперечила Еббі, — можна закохатися й у тринадцять років.
— Так! Можна! Як я.
— Ви?
— Мені були тринадцять, коли я закохалася у Джуніора, — сказала місіс Вітшенк. — Це я і намагаюся тобі сказати.
— Нічого собі! І от тепер ви одружені! — зраділа Еббі. — Дивовижно! А скільки було містеру Вітшенк?
— Двадцять шість.
Еббі переварила інформацію:
— Йому було двадцять шість, коли вам було тринадцять?
— Так, двадцять шість, — підтвердила Лінні.
— Ого!
— Неймовірно, правда?
— Так, інакше і не скажеш.
— Він був таким красенем, трохи диким. Він працював на дереворізні, але не постійно. Увесь інший час він полював, рибалив, встановлював капкани і потрапляв у різні неприємності. Ти розумієш, чим саме він мене зачепив. Яка дівчина встоїть перед таким хлопцем? Особливо, коли тобі тринадцять. Але насправді я була дуже розвинута у тринадцять років, я дуже рано подорослішала. Ми познайомилися на церковному пікніку, він прийшов тоді з іншою дівчиною. У нас обох це було кохання з першого погляду. Ми намагалися проводити разом кожну вільну хвилинку. Ми відірватись одне від одного не могли! Але одного разу нас застав батько.
— Де вас застав? — запитала Еббі.
— Та у сараї. Ми там… ну, сама розумієш, — місіс Вітшенк махнула рукою. — Це було просто жахливо! — весело розповідала Лінні. — Просто як у кіно. Батько націлився на нього гвинтівкою, а потім разом із моїми братами вигнав з округа Янсі. Можеш собі уявити? Господи, зараз згадую — і наче все було не зі мною. «Невже то була я?» — запитую себе. Після того ми з ним п’ять років не бачилися.
Еббі так заслухалася, що перестала вирізати печиво і стояла, не зводячи очей з місіс Вітшенк. Лінні забрала у неї з рук склянку і швидко закінчила роботу.
— Але ж ви спілкувалися? — запитала Еббі.
— Що ти, ні! Я уявлення не мала, де він, — Лінні розкладала тісто на пательню. — Але увесь час я залишалася йому вірною. Не забувала його ні на хвилину. Ох, у нас така собі власна історія великого кохання. А коли ми знову зійшлися, то здавалося, що ніколи і не розлучалися. Продовжили з того місця, на чому завершили.
— Але… — промовила Еббі. Гм, місіс Вітшенк взагалі розуміє, що все це… злочин?
— Навіть не знаю, чому я тобі це розповідаю, — сказала Лінні. — Взагалі-то це таємниця, я навіть власним дітям про це не розповідала! Особливо дітям і не потрібно знати! Меррік би точно з мене глузувала. Пообіцяй, що ти нікому про це не розкажеш. Поклянися.
— Жодній душі не розповім, — сказала Еббі.
Та вона і слів би не знайшла, навіть якби захотіла розказати. Неймовірна історія, просто божевілля якесь.

На ланчі мало бути вісім людей: містер і місіс Вітшенк, Ред, Ерл, Лендіс, Ворд, Дейн і Еббі. Лінні сказала, що Меррік із ними не буде.
Еббі ходила навколо столу і розкладала виделки з ножами. Срібло Вітшенків було вищої проби, з вигравіруваною буквою «В», як воно у них опинилося? Точно ж не на весілля їм подарували.
У її батьків навіть виделки з ножами були різними.
Раптом їй захотілося додому, до своєї розсудливої і метушливої матері і доброго батька, у якого кишені завжди набиті ручками і механічними олівцями.
У їдальні вікна були відчинені, вітер колихав штори. Еббі глянула на ґанок, де на гойдалці, сидячи спиною до неї, розмовляли Піксі і Медді. З макіяжем, очевидно, покінчено, нагорі шумів душ.
Еббі пішла на кухню по тарілки, а коли повернулася, надворі знову заревіла бензопила. І до цього вона не помічала тиші, але цей звук був настільки голосним, що Еббі визирнула у вікно. Чоловіки спилювали залишки стовбура. Лендіс стояв ліворуч і дивився на Ерла, який пиляв стовбур. Його було майже не видно за деревом. Схоже, він зробив зарубку на стовбурі, щоб повалити його в інший бік від будинку. Еббі завжди хвилювалася, щоб під час роботи ніхто не постраждав, але ці двоє, судячи з усього, знали свою справу.
Дівчина розставила тарілки на столі, порахувала серветки, на кожну поклала виделку, а потім повернулася на кухню і спитала у місіс Вітшенк, чи наливати вже чай з льодом.
— Поки ні, — відповіла Лінні, вона саме смажила курку, — піди трошки відпочинь, посидь на ґанку, а я тебе покличу, коли буде потрібно. Добре?
Еббі навіть не сперечалася. Їй було приємно нарешті піти з дуже гарячої кухні. Вона миттю зняла фартух і повісила його на стілець. Потім вийшла на ґанок і вмостилася у крісло-гойдалку недалеко від Піксі та Медді. Еббі почала шукати очима Дейна і побачила його неподалік, він ніс велику гілку на вулицю. Його волосся під сонцем віддавало металевим блиском.
Що їй сказати мамі? Вона могла б сказати, що залишиться на ніч у Рут, але її мама може подзвонити. І навіть якщо Рут погодиться допомогти, залишаться ще її батьки.
На подвір’ї Ред кидав розпилені дрова у візок. Ворд витирав чоло футболкою. Ерл вимкнув пилку, і у цей момент Меррік вийшла на ґанок.
— Ух, — сказала вона, підійшовши до дівчат, — таке враження, що я змила гумову маску з обличчя.
Тримаючи у руках пластівці, Меррік підійшла до плетеного стільця, підтягнула його ногою до гойдалки і сіла. Її волосся досі було у бігудях, але вона переодяглася у шорти-бермуди і білу сорочку без рукавів.
— Ми тут гадаємо, хто цей Джеймс Дін, — сказала Піксі.
— Хто? А, це Дейн.
— Він просто нямчик.
— Якщо наступної суботи буде так спекотно, як сьогодні, — сказала Меррік, — з мого обличчя стече вся косметика. І туш — очі будуть, як у єнота.
— Як і у свекрухи, — хихикнула Медді.
— Слухайте, якщо у мене з’являться такі ж кола під очима, застрельте мене, — сказала Меррік. — А взагалі я думаю, що вона малює собі такі очі, щоб мати хворобливий вигляд. Вона з тих людей, які люблять прикидатися хворими. Раптом що — відразу біжить до свого лікаря. Він каже, що вона здорова, але вона повертається додому і скаржиться: «Лікар вважає, що зі мною все добре…».
— Він буде на весіллі? ― запитала Піксі.
— Хто — він?
— Дейн.
— Не знаю. Дейн буде на весіллі? — гукнула Меррік до Еббі.
— Його не запрошували, — відповіла Еббі.
— Справді? Що ж, можеш його привести.
— Ви зустрічаєтеся? — запитала Піксі Еббі.
Еббі знизала плечима, маючи на увазі, що вони справді зустрічаються, але у них вільні стосунки. Піксі театрально зітхнула.
— У мене питання на шістдесят чотири долари, — сказала Меррік, — мої бігуді.
— Що з ними? — спитала Медді.
— Бачиш, які великі кучері? Я одягаю на ніч бігуді з чотирнадцяти років, інакше моє волосся пряме, наче палка. Але що мені робити у шлюбну ніч?
— Теж мені проблема, — відповіла Медді. — Йдеш спати без них, дурепо, потім рано-вранці прокидаєшся, тихенько йдеш до ванної, надягаєш свої бігуді і стаєш під гарячий душ. Волосся не намочуєш, головне — це гаряча пара. Потім береш фен і висушуєш волосся.
— А як я візьму фен у весільну подорож? Для нього потрібна окрема валіза.
— Тоді купи собі маленький, який можна тримати в руці.
— Теж мені вигадала. І потім померти від ураження струмом, як та жінка у газеті? І ви просто не уявляєте, яке вперте моє волосся, дві хвилини пари не допоможуть.
— Тоді тобі треба зробити таку зачіску, як у неї — сказала Піксі.
— Як у кого?
— У неї, — відповіла Піксі, показуючи на Еббі.
Меррік вирішила ніяк не коментувати репліку Піксі.
— Якби я могла втекти від Трея на декілька годин, — продовжувала Меррік, — якби був якийсь салон краси, який відчинявся б о п’ятій годині ранку.
Раптом знову увімкнули електричну пилку, і решта слів Меррік потонули у шумі. Лендіс підійшов до кизилу і нахилився по мотузку. Дейн почав підніматися на пагорб по сокиру, яку там залишив.

(Visited 1 753 times, 1 visits today)
Ксеня Різник
Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com