Недавно у Видавництві Старого Лева вийшла нова книга Мирослава Лаюка — «Світ не створений». Її перша презентація відбулась в рамках Літературного Кураж Базару. Блог Yakaboo побував на цій події та записав найцікавіше з того, що розповідав автор про свою книгу.
Як довго писалась книга
Я дуже швидко пишу книжки. Головне додуматись до якоїсь ідеї. Я так само дуже швидко писав дисертацію, але перед цим кілька років думав.
Цю книгу я писав два місяці, але правда я її переписував сто разів, перередаговував і так далі. Попередню книгу я взагалі десь місяць писав.
Але щойно я видав цю, вже почав думати про наступну.
Про що книга
В книзі є кілька сюжетних ліній. Одна з них починається у 2002 році. Кілька підлітків заходять у старий санаторій щоб зруйнувати там повністю все. Серед цих підлітків буде одна з героїнь, яка повернеться в ці місця через кілька років для того, щоб зробити свій мистецький проект, який буде пов’язаний з її біографією.
Ще одна сюжетна лінія – історія її родичів, які живуть у 20-х роках 20-го століття. Вони живуть у революційному Києві, і звідси тікають з різною метою. Хтось шукає свою кохану, хтось шукає пригод. Потім ці всі подорожі перемістяться у Париж.
В книзі будуть також подорожі в часі. І через подорожі в часі виникне ще одна сюжетна лінія, яка розвивається в 30-х роках 19-го століття. Це Карпати, ця лінія найбільш містична тому, що вона починається з того, що на горизонті з’являється дивне світло, і від нього скисає все молоко.
Про тренди
Я не працюю з трендами, я працюю лише з тими образами та ідеями, які мені цікаві. Наприклад, роми мені завжди були цікаві, і у мене навіть у книжці «Осоте» є цілий розділ, присвячений їм. Мені здається, що вони дуже добре римуються з іншими образами, які є у цій книжці — відсутності майна, постійного руху і так далі. Трендовість — це найменше, що мене цікавило під час написання цієї книги.
А сучасне мистецтво мене цікавить навіть попри те, що воно почало цікавити багатьох. Я як митець (тому що література це теж вид мистецтва) в якийсь час почав цікавитись не тільки літературою.
Літератор — це і є художник, просто його матеріал — це слова. Мене цікавлять різні види мистецтва, просто інші я вмію гірше, а літературу – краще. Якби я міг трошки краще малювати, то я би цим займався теж. Але, на жаль, у мене це не дуже виходить. До речі, у мене гарно виходить різьба по дереву. У школі ми робили тарелі, шкатулки та інші речі.
Про головну героїню
Вона критично ставиться до живопису, бо живопис для неї – це щось прикрашальне. На її думку, коли художник робить щось живописне – то він це робить для того, щоб це було продане і щоб це прикрашало, наприклад, якийсь офіс фірми модного дядька.
Для неї мистецтво — це щось інакше. Їй важливо поставити свою персону у центр цього мистецтва. Вона легко може зобразити ідеальне коло, намалювати портрет, але не це її цікавить. Її більше цікавить концептуальне мистецтво. Її мета – зробити проект, який буде в якійсь мірі терапією, бо він зав’язаний на її травмах, які вона колись отримала. Вони пов’язані із матір’ю, а потім, як виявиться, пов’язані з трошки глибшими моментами.
І в кінці має вийти не тільки художній проект, а проект її вилікування.
Чи є в книзі автобіографічні моменти
Рідко буває так, щоб конкретний персонаж був прототипом героя. Це нудно. Література тим і займається, що вона конструює. Якщо брати в сумі якесь одне життя, то воно виявиться нудним. Коли ми судимо про наше життя, ми згадуємо лише найяскравіші моменти. Зрозуміло, що десь будуть вгадуватись мої думки або ідеї. Але не думаю, що можна так легко знайти чийсь прототип, бо персонажів дуже багато, і на всіх персонажах є печать чогось мого особистого біографічного.
Про джерела натхнення
Я не вірю ні в яке натхнення. У поезії це працює — там бувають моменти, коли ти просто мусиш записати якийсь рядок або цілий вірш. Найпечальніше, коли приходять цілі строфи, а ти мусиш щось робити – якусь статтю дописувати, або щось доредаговувати, і у тебе дедлайни горять, а ти мусиш записувати отой клятий вірш.
А у прозі найголовніше — це сісти, виділити час, змусити себе працювати і згодом відчути, як це приносить тобі задоволення. З цією книжкою у мене були моменти, коли я написав за день сторінок 25. Натхнення у прозі — це те, що треба тренувати. Це дисципліна. Роман — це 300 сторінок, їх просто так не напишеш, якщо ти себе не будеш контролювати і змушувати.
Про редагування
Коли проходить певний час після написання роману, ти перечитуєш свій твір, наче чужий. Я дуже легко позбавляюсь зайвих деталей. У «Баборні» викинув сторінок 100. Роман «Світ не створений» я взагалі замислював сторінок на 600. Я його так само скорочував, дуже багато викреслював. Є багато гарних моментів, які шкода викидати, але розумієш, що вони просто ні до чого. Я завжди собі роблю такий окремий документ, куди скидаю викинуті фрагменті. А раптом колись вони будуть доречні, і можна буде їх використати. Дуже важливо навчитись це робити.
Я багато викинув з роману і не шкодую. Щоб виростити хорошу міцну лозу, яка буде давати багато крупного винограду, треба її обрізати. Виноград обрізають восени, і чим ти будеш нещадніший щодо нових лоз, тим кращий та якісніший буде врожай. Про це треба пам’ятати.
Коли я писав свій перший роман, я зрозумів, що його кінець – значно кращий за початок. Тому що в ході письма ти дізнаєшся дуже багато моментів, про які тобі міг сказати хтось інший. Якщо не буде таланту – то ніхто нічого не напише, але навіть талановита людина, яка не знає якихось правил, яким по 3000 років, то вона не напише доброго тексту. В наш час це вже не проходить, це проходило тоді, коли цінувався наїв. Тепер коли всі знання доступні, виграє той, хто їх має.
Про те, чому в книзі немає змісту і приміток
Мені не подобається, коли автор сам себе коментує. Я навіть прибрав з тексту коментарі. В романі і так багато сюжетних ліній, вони часто перестрибують, навіщо ще відволікати читача примітками? Але головне – мені здається, що якщо автор не може пояснити все просто у тексті, а пише примітки, то це означає, що в цьому тексті є зайві моменти. Якщо момент треба пояснювати, значить він зайвий. Це заважає сприйняттю.
А змісту немає тому, що це не Мілорад Павич, якого можна читати з будь-якої сторінки, а роман – його треба читати від початку до кінця.
Про персонажа, який найбільше подобається Лаюку в цій книзі
Не знаю, може це Бог. Він теж є в книзі, і він мені подобається. Бо він всяке створює.
Чому в книзі є рись?
Бо мені подобаються котики.
Чому текст називається «Світ не створений»?
«Світ не створений» — це початок цитати найцікавішого для мене давньогрецького філософа Геракліта. На початку книги частина цієї цитати є епіграфом, в кінці подається цілий фрагмент. Я писав про Геракліта реферат, і він мені загалом подобається.
Я не хочу пояснювати цю назву, хочу щоб кожен знайшов свою відповідь.
Для якого читача цей текст?
Це людина, яка читає літературу. Річ у тім, що коло тих, хто читає багато літератури, невелике. Я не лукавлю, коли говорю про те, що не треба розраховувати на якогось масового читача. Якщо на нього розраховувати, то треба спрощувати свій твір і робити його страшно примітивним. Моя аудиторія – це кілька тисяч українських читачів, що нормально освічені і читають інші книжки. Думаю, сучасному автору немає сенсу писати трохи гірше чи спрощеніше. Ну отримає він ще додаткові 10 тисяч, не більше.
«Світ не створений» — це така книжка, яка має сподобатися насамперед мені.
8 thoughts on “Мирослав Лаюк про свою нову книгу: «Натхнення у прозі — це дисципліна»”