Мирослав Лаюк: «Я виглядаю як махровий моралізатор»

Фото Богдани Неборак

 

Другий роман Мирослава Лаюка вже помітили і читачі, й критики. Це знову незвична й особлива книжка: з карколомними стрибками в часі, з клаптиковим сюжетом і вишуканими метафорами, з усепронизливим стьобом і несподіваними сентиментальностями. Лаюк ніби пише про історію України, але зовсім не так, як про неї заведено писати. Не всоте переповідає однотипні перипетії зрад і поразок, але пробує, мне і розриває саму матерію подій, матерію дискурсу, матерію літератури, матерію любові й жорстокості. Про матерію та про текст ми, здається, й порозмовляли з Мирославом Лаюком. Не даремно ж він каже: «Мій світ стає текстом». 

Мирославе, від виходу твого роману «Світ не створений» уже минув певний час. Думаю, минуло і те сприйняття, яке було, коли ти його писав. Перечитуючи тепер цю книжку, яке ти маєш від неї враження? Як би ти сьогодні пояснив нашим читачам, що це за книжка?

Я не перечитую своїх книжок. У мене їх небагато, але жодну з них досі не перечитував. Зроблю це через 50 років, наприклад, коли не матиму що робити. 

«Світ не створений» – ось можу тепер розкрити книжку: досі згадую це відчуття, коли її писав: ритму, задишки, запалу. Це і досі для мене книжка про творення в усіх сенсах, творення як виправдання нашого існування, творення, коли закінчується повітря. Це була така саморефлексія, пошук відповідей на питання, які мене хвилювали й хвилюють. Але головна мета – поставити ці запитання так, щоб всі, хто роман читає, поставив їх собі. 

Знаючи естетику Мирослава Лаюка, не сумніваюся, що в «Світі не створеному» є чимало прихованих і неочевидних алюзій, цитат, пародій і такого іншого. Пропоную погратися – назви кілька творів, які ти використовував, а читачі (і я) спробуємо відгадати, де ти на них натякаєш.

А як я дізнаюся вашу відповідь? 😉 Ця гра буде цікавою лише вам. Мені загалом не подобається це питання :). Це для мене закрита книжка. Я живу тепер іншою ідеєю. Але нехай – щось та й відповім.

У цій книжці, на відміну від «Баборні», граюся з чужими текстами значно менше. Тут навіть нема стилізацій, які дуже люблю. Однак добре пам’ятаю, що коли писав, найбільшим задоволенням було переказати оповідання Грема Гріна на одну сторінку в стилі статей, які роблять для недобросовісних студентів, де стисло переказаний, наприклад, Шекспір. Ну для чого переказувати у своєму романі чуже оповідання? А для того! Там багато культурних інтертекстів – курбасівський, шевченківсько-гайдамацький, біблійний… Але я нічого не приховував, гра на такому рівні тут мені була мало цікава. Тут тексти – менше гра, а більше – просто ґрунт. Бо мій світ стає текстом. Кожен текст стає частиною чужого світу. Тому чужі тексти стають реаліями, такими ж предметами світу, які ми мусимо трансформувати у своєму. Щоб казати конкретніше – треба перечитувати текст, знову входити у ту віхолу слів, яка мене окутувала, коли працював над «Світом…».

Деякі читачі цікавилися появою образу рисі в твоєму романі. Може, розкажеш про це детальніше?

Коли я був малим, мене лякали рисями, щоб не швендяв карпатськими лісами. Але я ці страшилки сприймав навпаки: тому часто і самовільно блудив у хащах, аби побачити, яка вона – рись. Але бачив тільки сліди на снігу. Рись у моєму романі – це сліди на снігу: невловиме і прекрасне.

Кілька людей сказали, що це улюблений їхній персонаж у цьому романі. Для мене рись – це був образ прекрасного світу навколо нас – щирого й беззахисного, того, який ми можемо знищити, а не який може нашкодити нам (принаймні, протистояння з цим світом буде завжди драматичним). Мій герой в одному з моментів стоїть перед вибором: він може дозволити застрелити рись, може взагалі не вмішуватися, але він все ж перешкоджає кулі пронизати звіра. Бо герой розуміє, що він може бути частиною чужої історії, у якій хтось уже міг полюбити цю рись, тому він мусить її врятувати – заради краси, просто так.

Загалом, я люблю кішечок. Вони від мене ніколи не втікають. А самі прибігають і ластяться. 

Хрестоматійний образ – художниця, яка до всіх об’єктів приробляє вагіни. Чи не хочеш спробувати реалізувати цей проект у житті, продати чи подарувати його комусь зі знайомих художників і художниць? Чи були на цей момент якісь кумедні чи яскраві реакції?

Це така іронія щодо сучасного мистецтва. Якби писати це сьогодні, то тут міг би бути художник, що зробив «парад членів». Це просто такий штамп сучасного мистецтва: епатаж плюс паразитування на модних темах. Загалом там є купа цілком здійсненних і, як на мене, цікавих проектів. Як-от, проїхатися художникам Україною і з кожної області привезти по ящику найвідомішого там алкоголю (наприклад, горілки «Неміров» з Вінниччини й так далі). Потім звезти це в якесь село чи місто з назвою Українське або Українка (такі є), організувати там фестиваль і все розпити. А з тари збудувати автобусну зупинку як символ очікування на покращення. Там ще є деталі. Загалом: дарую ідею! Тільки мені з кожного ящика – десятина. А от історія зі священиком і дівчатами, що цілуються наприкінці роману – із реального життя. 

Які взагалі є цікаві реакції читачів на книжку?

Мені цікаво, що ця книжка має ще більш протилежні реакції, ніж попередня. Бо в попередній була хоча б дражлива тема – неканонічна вчителька. Але це для мене –  комплімент. Чесно кажучи, уважно не читаю відгуків та рецензій, але стараюся проглядати. Люблю, коли мене люблять. 🙂 Однак все це робиться не для позитивних відгуків читачів. Я працюю на перспективу, тому навпаки – тотально хороше сприйняття роману читачами було б для мене катастрофою. Так ніколи не стається із визначними речами, більшість класики була первісно сприйнята неоднозначно. А я б хотів зробити щось дійсно важливе, а не просто приємне для мене.

Сцена на початку «Світу не створеного» - розгром дітьми занепалого санаторію – нагадало мені одну прогулянку, в якій ми з тобою брали участь. Ми тоді теж гуляли територією подібного занехаяного закладу під Києвом. Правда, не громили його, зате билися гарбузом і кидалися різними штуками. Пам’ятаєш цей випадок? Може, він тебе й надихнув?

Так, це було в закинутій свинарні…

Але почали ми таки в санаторії...

У кожному разі це було в Бучі біля Ворзеля, де я жив кілька років. На залізничній зупинці Ворзеля я написав «Баборню». Це територія закинутих санаторіїв, з трубами й плиточкою, з вирваними ваннами й синіми стінами, конваліями на підвіконнях і дикими кабанами, що пробігають коридорами. Але схожі є в багатьох місцях. Так, це мене колись вразило, я навіть написав кілька віршів до «Метрофобії» на тему закинутих приміщень – розграбованих, зруйнованих вандалами, необжитих поганими господарями. Загалом є така розвага – громити приміщення. Нещодавно в новинах розповідали про випадки, коли люди винаймали квартиру подобово і все там руйнували – холодильники, меблі… Чому? У романі відповідав так: «А чому ти, йдучи полем, відриваєш квітам голови?». Але це лише одна з відповідей, бо розділ про підлітків у мене називається «Вони хотіли хоча б щось змінити».

Продовжуючи попереднє запитання: чому в твоїй творчості, не лише прозовій, а й поетичній, мотив неконтрольованої та позбавленої сенсу жорстокості (зокрема, часто дитячої) є такий важливий?

Тому що бачу її – неконтрольовану безсенсову жорстокість і ненависть. Особливо в наш час. І не тільки жорстокість. Хоч часто це лише на перший погляд невмотивовано. Зазвичай за цим стоять комплекси й відсутність культурності. Зло підбирається до нас у різних формах, воно затьмарює розум, переконує, що ми маємо право вирішувати чужі долі, вирішувати, що заслуговує на життя, а що ні… Людина від природи – звір. На щастя, наш прекрасний мозок створив цивілізацію, яка визначила спільні правила гри, в тому числі, кримінальний кодекс. І це дозволяє не тільки виживати, а й жити і створювати красу. Я так часто про це говорю, бо ми забуваємо, що можливість комфортного співіснування – це те, що виховується, що не є апріорі дано людині. Наразі відчувається загроза нашій цивілізації. Жорстокість і ненависть зростає. І ми не маємо механізмів боротьби з ними. Культура програє, ІДІЛ руйнує Пальміру. 

Від прози до поезії. Коли чекати на твою нову поетичну книжку? Що це буде?

От саме в цей момент, як я відповідаю на запитання, ми здаємо в друк книжку «Троянда». 

Наразі це улюблена з моїх книжок. Вона буде, думаю, багатьма сприйнята неоднозначно. В оформленні буде використаний золотий колір, там буде слово «Серце» з великої букви, а також вживатимуться «заборонені» в пристойній поезії слова «любов», «смерть», «страх»… Буде гаряче. Це книжка про реабілітацію «слів з великої букви», про те, що страх перед шаблоном став шаблоном, що коли «слова з великої букви» стають лише словами – ми мусимо їх перезапустити, навіть якщо це не всім подобається.

Цими днями Шевченківська премія завершує «зимовий сезон» літературних премій. «Шевченківка» для Забужко (але за публіцистику), ВВС для Андруховича, ЛітАкцент для Тараторіної тощо. Як прокоментуєш ці відзнаки? Чи взагалі стежиш за преміями і надаєш їм значення?

Мені подобається вибір журі. Юрій Андрухович – беззаперечний класик, якого я полюбив ще в 10 класі і який написав ще одну чудову книжку. Світлана Тараторіна – молода і неймовірно перспективна письменниця, за перемогу якої особливо радий. Додам, що премію Шевельова отримала книжка «Плинні ідеології» Єрмоленка. Це, як на мене, книжка року в принципі. Казав про це ще 9 місяців тому, як тільки вона вийшла – одразу відчувався масштаб. Щодо премій – стежу не тільки за нашими преміями, а й, наприклад, за Букером. Недавно під час пересадки у Хітроу купив свіжу Букерівську лауреатку Анну Барнз. Книжка мені не дуже, лауреати премій часто не проходять випробування часом. Однак, звісно, припускаю, що й відносно мене в декого можуть бути питання – як-от повне нерозуміння, яким чином такі, як я, існують в літературі. Я точно на премії не орієнтуюся, бо мене цікавить перспектива. Хотів написати такий роман, яких у нашій літературі не було. І – як міг – зробив це. До речі, Олеже, твій роман «Люди в гніздах» потрапив до коротких списків багатьох премій. І це дуже тішить – бо він ще більш експериментальний, ніж мій. 

Спасибі на доброму слові. З приводу цих премій у фейсбуці у вузьких колах виникла була міні-дискусія про відгуки журі премій – наскільки вони етичні або неетичні, чи не зверхньо повчають члени журі письменників чи просто підходять до їхнього доробку критично. Що ти можеш сказати про це?

Чомусь у мене часто питають, як ставлюся до критики. Але, на жаль, все, що можу сказати у вічі критикам –  це подякувати за увагу, яку вони проявляють до моїх книжок. Увага – це найголовніше, що може спіткати книжку у наш час.

Не стежу за «зашкварами» у фейсбуці, хіба випадково. Уже давно не ставлюся до критики як до вердикту. 

Бо ми граємо за різні команди. Ні, критик не хоче допомогти автору, він тільки радить умовно своєму читачу книжки відносно своєї естетичної системи. Було багато похвальних рефлексій, однак кілька критиків сказали, що «Баборня» не проживе й року. А я й досі отримую захопливі відгуки та згадки у наукових статтях. Ідуть навіть перемовини щодо її перекладу, роман висували на кілька премій та включали до кількох шорт-лістів.

Зверхність критиків тільки смішить. І я не кажу, що критик має сам довести, що щось може, це не з опери «сам дурень». Однак снобізм зазвичай є ознакою дурості. Тому тут кожен робить свій вибір. (Я виглядаю як махровий моралізатор :))

У тебе ж критики наводили приклади невдалих фраз із роману «Люди в гніздах». А мені вони здавалися якраз дуже хорошими. Як тоді оцінювати таку критику? Це одна з думок, а не кінець історії. 

Критики – люди. Навіть не «теж люди», а просто «люди».

Від критиків – до подорожей. Днями ти їздив до Білорусі на поетичний фестиваль. Які враження від події, від Білорусі, від сприйняття тамтешніми читачами української літератури? Які порівняння з нашими реаліями?

Мене кілька людей відмовляли туди їхати. А родичів про свою поїздку я повідомив уже на митниці. Але мусив поїхати, бо відчував, що потребую цього досвіду. Словом, тут історія на дві години. Скажу лише те, що тепер моя улюблена фраза білоруською мовою –  «вогненныя птушкі». Правда, гарно?

Чудово!

Фестиваль організовував Андрій Хаданович, фестиваль дуже класний – я зрозумів, що абсолютно розумію білоруську, а білоруси розуміють українську. І, звісно, це стосувалося публіки на фестивалі. Ми їхали у ліфті, я говорив українською, мої товариші білоруською, а незнайомий чоловік запитав, чи правильно він зрозумів, що ми всі – поляки.

На жаль, щоб мати про щось об’єктивну картину, мусиш все перевірити на своїй шкірі. Єдине, про що жалію, що так і не купив крем з екстрактом лосячого молока, який мені рекомендували купити як сувенір :).

Невдовзі в ефір вийде передача про літературу з ведучим Мирославом Лаюком. Можеш детальніше про неї розповісти? Як почуваєшся в ролі телеведучого, автора програми?

Я співведучий, спочатку цю програму мав вести тільки Василь Герасим’юк. Однак продюсери і команда вирішили, що треба ще когось, якесь відтінення. І зупинилися на мені. Пропозиція мені надійшла за кілька днів до самих зйомок. Тому це була дуже стресова ситуація, адже я мав ще купу робіт, а треба було не тільки прийняти рішення, а й написати перші чотири сценарії. Василь Герасим’юк – це людина, з якою я насправді дуже рідко спілкуюся. Я досить закритий, і він закритий, ми ніколи не переходимо межі приватності й говоримо тільки про творчість. Але його думка про все є для мене однією з найважливіших. Тому ціную ці хвилини – перебування з ним на знімальному майданчику. Звісно, він значно мене переважає – інтелектуально, харизматично, професійно. Але – це нагода дуже важливого досвіду, тому було б дурістю від неї відмовлятися. 

А твоя робота на радіо? Вона триває?

Ні. Це мене зараз не цікавить.

Що зараз пишеш?

Я збираю матеріали до нового роману. Він про маленьке гірське містечко напередодні Другої світової. Це буде щось зовсім інше, ніж я писав досі, новий виклик. Але більше нічого не скажу. От настане весна – і почну в нього вглибати й накреслювати координати.

Яку найцікавішу книжку ти прочитав останніми днями та міг би порадити нашим читачам?

А тепер буде смішно. Бо моя відповідь – «Маруся Чурай» Ліни Костенко. Колись її читав у межах програми і, відповідно, не сприймав. Але це дуже достойна книжка, зворушлива, майстерна й розхристана в хорошому сенсі. 

З новим у мене в цьому році нічого не виходить. Яку книжку не почну – закидаю. Але знову ж: настане весна – настануть книжки.

(Visited 656 times, 1 visits today)