Ірина Лобусова — автор ретророманів, професійний журналіст і кіносценарист. Шанувальники Ірини по всій Україні (і не тільки) стежать за захопливими історіями про кримінальні злочини, які розгортаються на сторінках її детективів. У письменниці вийшло вже кілька серій романів, тож ми вирішили розпитати її про творчий процес, про плани і про незвичайних читачів.
Ви пишете про історичну і кримінальну Одесу. Як досліджуєте тему?
Відразу скажу, що художній роман — не наукова робота. Тому для мене завжди основою написання книги на історичному матеріалі є сам сюжет — те, що буде відбуватися з головними героями. І вже в процесі роботи я підбираю факти, які стосуються цього періоду. Дія кожної книги «Одеської серії» відбувається в певному році, починаючи з 1916 року і закінчуючи 1930-им. І я обирала конкретні історичні факти за цей період, які стосувалися б того, що буде відбуватися в моїх романах.
У роботі з історичним матеріалом я віддаю перевагу книгам, науковим джерелам. Тому читала роботи істориків; наприклад, багато важливого мені матеріалу знайшла в книзі «Бандитская Одесса» Віктора Файтельберг-Бланка. Також читала праці одеського історика Віктора Савченка. Інтернет використовую в останню чергу, тому що це просто засіб отримання доступу до інформації і її систематизації. У кожному романі я дійсно беру за основу кримінальні справи, якось їх змінюю, додаю подробиці, фантазую. Наприклад, в першій книзі «Короли Молдаванки» я взяла стару кримінальну справу з архівів — це історія реального одеського серійного вбивці, якого навіть називали «нащадком Джека Різника», тому що він вбивав своїх жертв таким же жорстоким і кривавим способом. Багато хто дійсно вірив, що в Одесі або з’явився нащадок Джека Різника, або що сюди втік він сам. Вбивцю цього називали Самотнім Вовком (справжнє ім’я — Ілля Кодима). Хоча розслідування і не змогло довести всіх його вбивств, він був відправлений в тюремний замок і отримав довічне ув’язнення. У книзі всю історію я, звичайно, трохи змінила: мій герой вбиває не таким чином, як справжній Самотній Вовк, і крім того, він вбиває жертв іншої соціальної верстви. В реальності і Самотній Вовк, і Джек Різник вбивали повій; в книзі ж жертви — іншого плану.
Підкреслю, що мої книги — це не реконструкція, а моя фантазія. Я вказую ті дати і особливості, які необхідні для історії. Цифри і історичні зведення подій для мене — не головні. Головне — люди, які живуть в цей період, і ось крізь призму їх свідомості я й показую те, що відбувається навколо.
Як взагалі виникла ідея — писати про бандитську Одесу?
Річ у тім, що бандитська Одеса початку ХХ століття — дуже цікавий період, коли в місті існувала величезна армія кримінальників. За історичними даними, тоді в Одесі їх було близько 20 тисяч, і це значна цифра, якщо враховувати, що тоді населення міста було зовсім невеликим.
У мене давно була ідея написати роман саме про цей історичний період. Ідея створити таку серію належала директору видавництва «Фоліо» Олександру Красовицькому. На той момент у видавництві вже були випущені історичні романи про інші міста: Львів, Івано-Франківськ. У мене була готова історія, і я запропонувала її Олександру при зустрічі. Спочатку ми домовилися про п’ять книг: тобто, на книзі «Подземелье призраков Аккермана» серія повинна була закінчитися. Але книги так сподобалися читачам, що серію було вирішено продовжити ще. У «Катакомбах военного спуска» історія закінчується повністю — я довела всі історії кожного героя книг до логічного кінця.
До теми подій в Одесі повертатися ще плануєте?
Я зараз пишу ще одну серію, «Радянську», і події в ній будуть теж відбуватися в Одесі. Історичний період в цих книгах — з 1936 по 1945 рр. За основу цих книг я теж беру історичні факти про те, що відбувається в Одесі.
І зараз якраз готується до друку перший роман третьої серії — там події теж відбуватимуться в Одесі, але в більш пізній період часу, починаючи з 1966 року. Проте ця серія буде сильно відрізнятися від інших.
У вас є і романи про сучасність. Чи берете в таких романах за основу реальні події? Про що вам цікавіше писати: про історію чи про те, що відбувається в сьогоденні?
У мене вийшло два такі детективи в серії «Український детектив» — «Красная комната» і «Чужая кожа». Мене часто запитують, чи брала я за основу роману «Чужая кожа» історію якогось вбивці. Відразу скажу, що ні; подібної історії не було, це виключно моя вигадка. Взагалі цю книгу я про себе називаю любовним романом, адже основний її сюжет — історія кохання. Для мене такий розклад — рідкість; у всіх інших книгах я беру за основу розслідування злочинів.
Писати мені подобається і про сьогодення, і про історію; з різницею лише в тому, що історичні романи писати набагато складніше, адже потрібно занурюватися в ту епоху, думати про те, як могли розмовляти люди, і стежити за їх мовою в діалогах.
Були думки поміняти жанр, писати не тільки детективи, але і фантастику, наприклад?
Ні, детектив для мене — найкомфортніший жанр. Що б я не писала, навіть якщо починаю писати, наприклад, любовний роман, в кінцевому підсумку перетворюється у мене в детектив. Писати в іншому жанрі — і отримати в результаті погану книгу — я не хочу і не можу. Якщо у тебе не лежить до чогось душа, то навряд чи з цього вийде щось путнє.
Ви також займаєтеся сценарною діяльністю. Планували для книг створити сценарій і втілити на екрані?
Так, були плани, йшлося вже про можливу екранізацію першої серії книг. Але, на жаль, економічна ситуація в країні внесла свої корективи: постраждали всі галузі, особливо культура, і поки що всі плани призупинили. Для того, щоб був хоч якийсь підйом, потрібен час. Тож будемо чекати, і сподіваюся, що фільм згодом все ж з’явиться.
Які у вас найнезвичніші фанати?
Найбільш незвичайний мій фанат — сидить у в’язниці і займає не останнє місце в кримінальній ієрархії. Він написав мені якось про себе, сказав, що купував усі мої книги. Було несподівано, що в мене є такі шанувальники.
А ось найнестандартніший подарунок був від шанувальниці: ми з нею познайомилися на презентації, і якось вона прислала мені фото кошеняти з питанням: «Вам не потрібен особистий секретар з поліцейським досвідом?». Я взяла собі цього кошеня, і тепер Тіша живе у мене.
Мені дуже приємно, що мене читають як чоловіки, так і жінки; і молодь, і люди старшого віку; жителі великих міст і невеликих селищ, — тобто абсолютно різні групи. Попри те, що мої книги написані про Одесу, ними цікавляться і жителі інших міст: наприклад, коли я приїжджала з презентаціями, мене добре приймали у Львові, в Полтаві, в Києві.
Зараз популярно стало створювати авторські курси про письменство. Не плануєте створити подібний проєкт?
Я деякий час викладала сценарну майстерність, але що стосується письменницьких курсів — не знаю, чи готова я до цієї ідеї. На таких курсах людям найчастіше розповідають, як змусити себе писати, як треба працювати над собою, щоб сидіти і писати. Я вважаю такі поради безглуздими: якщо себе треба примушувати, значить це не твоє. Коли видавлюєш з себе думки — це ні до чого не приведе; письмовим столом потрібно жити.
Мені, наприклад, простіше писати, чим не писати — для мене це як повітря, я себе не примушую. І пишу я, практично, протягом усього життя: перший роман написала в 5 років. Кожна людина просто знаходить щось своє: і якщо людині є що сказати, то їй потрібен тільки письмовий стіл, ручка і папір (ну або стіл і комп’ютер, тут вже кому як). А ось курси їй не потрібні.
Ще один момент: письменство — заняття для людей більш старшого віку, тому що в автора повинен бути певний життєвий досвід. Інакше нічого вийде. У романі «Мізері» Стівен Кінг говорить, що письменник пам’ятає історію кожного шраму. Якщо людина не пам’ятає абсолютно все і якщо у неї немає цих шрамів, з неї вийде відмінний продавець пилососів, але не письменник.
794 thoughts on “Письменниця Ірина Лобусова — про історичну Одесу, незвичних фанатів і поради для авторів-початківців”