До 150-ліття Лесі Українки «Портал» випустив книжку «Леся. Мандрівний клубочок» Наталки Малетич. Це нон-фікшн видання для підлітків з яскравими та стильними ілюстраціями художниці Маші Фої, яке показує інший образ письменниці, живий та привабливий, — замість забронзовілого й ідеалізованого. Блог Yakaboo розпитав письменницю про відкриття, що сталися під час створення книжки.
№1
За первісним задумом це мала бути художня повість для дітей з біографічною канвою. Але коли я пишу художні твори, то часто «перевтілююся» у свого персонажа, відчуваю і розповідаю від «Я-особи». Це в мене найулюбленіша манера оповіді. І, розмірковуючи про Лесю, я зрозуміла, що не наважуся говорити від її «Я», бо вона була реальною людиною, а не вигаданим персонажем. І це неймовірна відповідальність — вести оповідь від її імені. Тож довелося вперше в житті писати нон-фікшн)))
№2
Хотілося розставити акценти так, щоб юні читачі зрозуміли: Леся була такою ж дитиною, як вони, такою ж юнкою. Мала власні уподобання, коло друзів, закохувалася, читала книжки, малювала, любила квіти (до речі, її улюбленою квіткою була конвалія), варила варення і дбала про молодших сестер і брата, коли мама бувала у від’їзді. Але водночас ще в підлітковому віці перекладала Гомера, написала підручник з історії Стародавнього світу, щоб молодші сестри мали з чого вчитися. Тобто була і звичайною, і дуже особливою водночас. Тепер її однозначно б назвали вундеркіндом, адже читати навчилася в чотири рочки, а в п’ять написала свого першого листа.
№3
Розділи книжки я компонувала так, щоб показати багатогранність особистості. Щоб розповісти і про зовнішність, і про риси характеру, і про подруг, з якими Леся найбільше спілкувалася, і про її походи на вистави і концерти, і про те, як вона заробляла репетиторством, і про творчість, і про мандрівки та враження від них, і про болюче лікування, операції та відновлення після них.
№4
Мене надихали спогади Лесиних сестер Ольги та Ізидори зі збірника «Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка). Біографічні матеріали, спогади, іконографія», Нью-Йорк, Київ: Факт, 2004. А також чудова біографічна розвідка лесезнавців Івана Денисюка і Тамари Скрипки «Дворянське гніздо Косачів». Ці книжки занурили мене в атмосферу того часу, допомогли помандрувати в минуле, уявити собі, якою була Лесина кімната і бібліотека, які дерева росли в садку Косачів.
№5
Цим виданням найдужче хотілося розвінчати міф про «чи не єдиного мужчину в українському письменстві»))) Епітет Франка, який з часом став трактуватися надто буквально і причепився до Лесі як ярличок. Хотілося показати читачам, що насправді в житті Леся була дуже жіночною, елегантною, емпатичною, лагідною. Звертала увагу на звичаї і моду, мандруючи світом, і розповідала в листах сестрі, скажімо, про короткі спіднички жительок Берліна)))
№6
Найлегше писалося про дитячі роки, коли Леся була ще жвавою і здоровою дитиною. Про дитячі ігри, про виховання в родині. Про всю силу-силенну лагідних прізвиськ, якими називали в родині дітей. Також про юність, про її закоханості, про мандри Україною і світом. А також про діяльність гуртка «Плеяда», який заснував її брат Михайло. Видається, шо, крім дитинства, це був один із найрадісніших періодів Лесиного життя. Адже учасники гуртка не тільки натхненно намагалися перекладати українською шедеври світової літератури, а й мали гарну, як би тепер сказали «літературну тусовку» — а доти відповідного товариства Леся не мала, адже через численні операції та лікувальні процедури і в гімназію не вступала. Її надихало спілкування з молодими людьми — творчими і веселими особистостями. Скажімо, «плеядівці» мали гарну літературну забаву: хтось один починав уголос оповідати, переривав оповідь і кидав хустинку тому, хто мав її продовжити. А той наступний, також закрутивши сюжет, знову передавав слово колезі по перу, щоб той далі виплутувався з усіх перипетій.
№7
Найважче писалося, мабуть, про останні роки життя, бо це був важкий період і для самої Лесі, і для її родини, адже на той час уже помер і батько, і улюблений брат Михайло. Також вона пережила смерть свого близького друга Сергія Мержинського, якого любила. Важко було писати, важко було навіть читати про те, які проблеми були в Лесі зі здоров’ям, як щораз важче — і фізично, і матеріально було їй їздити на лікування. І водночас вона мусила їхати, щоб могти ще трохи жити, ще творити.
№8
Деякі матеріали не увійшли в остаточний варіант книжки, адже багато було всього цікавого, але довелося зважати на вік аудиторії і вибирати те, що насамперед більше зацікавить юних читачів. Багато нового дізналася про братів і сестер Лесі, але в книжці про них коротко, адже Леся — головна героїня. Хоча деякі моменти все ж таки увійшли — скажімо, про арешт 1906 року Лесі та Ольги і те, як вони провели ніч у поліційному відділку. Або про те, що листи, які отримувала Леся від друзів і рідних, вона не зберігала, побоюючись жандармських обшуків. Звісно, не вдалося уникнути і розповіді про Емський указ, через який Лесина перша книжка приїхала до неї «контрабандою» з-за кордону (так-так, мабуть, сучасним дітям непросто усвідомити, що тоді Львів був закордонням).
№9
Я намагалася звернути увагу дітей і на щось особливе або й кумедне у Лесиному життєписі. Наприклад, що в родині було прийнято всім давати прізвиська — часом пестливі, часом іронічні, як-от сестру Оксану через непростий характер в сім’ї часто називали Уксусик. Лесю мама називала Зеїчок. Знаєте, звідкіля таке прізвисько? Від назви сорту кукурудзи «зея японіка» — рослинки такої ж тендітної, якою була Леся. Наймолодших косаченят називали неграми-тиграми. Ізидору Леся називала Дроздиком, Білою Гусінькою.
№10
Я сумнівалася, чи висвітлювати деякі моменти з життя письменниці в книжці та радилася з головною редакторкою. Ми вирішили таки не включати його. Коли Леся в листі до сестри описує свій побут з мамою у Берліні, то розповідає, що за обідом вони пили пиво. Хоча, гадаю, якщо підлітки читатимуть Лесині листи, то момент з пивом радше покаже їм, що і письменники — люди, і ніщо людське їм не чуже.
