Анна Бернс стала першою письменницею з Північної Ірландії, яка отримала Букерівську премію. Премію вона одержала за свій третій роман Milkman («Молочник»). Лише чотири роки тому Бернс не могла писати через сильний біль у спині та глибоку бідність. Видавництва неоднократно відмовляли їй у публікації творів. Але доля все ж таки склалася на краще. Про свої емоції письменниця розповіла в інтерв’ю британському виданню The Guardian. Ми ж переклали для вас найцікавіші моменти.
Я думала про своє минуле, сидячи після вручення премії у готельному номері. Згадую 2014 рік: цей жахливий біль, постійні роздуми над тим, чи вдасться таки дописати «Молочника». А потім раз — і переможець Букера. Такі крайнощі. Почуваюся дивовижно, немов уві сні. Це все насправді сталось?
Біль досі переслідує її. Це інтерв’ю для The Guardian вона ледь проводить.
Я досі не можу регулярно писати. Та давайте сьогодні про це не будемо. Так приємно, що нарешті зможу розрахуватися з боргами; це справді величезний дарунок.
В романі «Молочник» вгадується Белфаст часів Смути 70-их років, хоча конкретно часу та місця подій не названо.
Мені подобається думати, що мій роман може розповідати про будь-яке тоталітарне закрите суспільство, що існує в таких гнітючих умовах, як і Белфаст часів Смути. Це вигадана історія про суспільство, що живе під значним тиском і в якому жорстокість вважається нормою.
Читачі Бернс, які не так багато знають про історію Ірландії, порівнюють книги авторки з антиутопічними творами, на кшталт «Оповіді служниці» Маргарет Етвуд. Таке пригнічене футуристичне відчуття створюється ще й, зокрема, за рахунок того, що в книгах авторки майже немає імен чи назв.
Але ті, хто знає, що саме є джерелом її історій, постійно задаються питанням, чому письменниця не розширює тематику творів.
Мене питають: Ти що, досі пишеш про Ірландію? Та полиш вже цю тему, пиши про щось інше. І ось я думаю, як же мені це зробити. Смута була настільки величезним, вагомим періодом мого життя та життя інших людей, що про це просто неможливо не писати. Чому я повинна знаходити виправдання, щоб згадувати її?
У Анни Бернс є також цікава звичка, яка ріднить її з однією героїнею роману «Молочник»: читати під час ходьби.
У магазині, в кафе чи в пабі до мене часто підходили зі словами: О, це ти та дівчина, яка читає на ходу. А я не розуміла: це що, щось аж таке, що треба коментувати? Тож хотілося написати про те, чому ж люди так реагують. У романі героїня запитує свою подругу, чому ходити по вулиці з вибухівкою нормально, а от з книжкою — ні. І у відповідь: вибухівка є чимось звичним і більш очікуваним.
В дитинстві та юності читання завжди допомагало Бернс справлятися з нестабільною суспільно-політичною ситуацією, а згодом вона відкрила для себе і радощі письма.
В моїй сім'ї багато читали, але це заняття було чимось інтимним. Запитати в когось, що він читає, прирівнювалося ледь не до образи... Читання було моїм способом впоратися з реальністю, я не хотіла знати, що відбувається. Та й не одна я. Багато хто не хотів. Якось під час поїздки з подругою до Лондона на розпродажу я знайшла блокнот за 1 фунт і купила просто тому, що він був красивий. Я тримала його біля ліжка про всяк випадок. І ось одного дня я прокинулася і записала туди свій сон. Потім того ж дня занотувала ще щось. Згодом так почали закінчуватися блокнот за блокнотом.
В планах у Анни нарешті вилікуватися і дописати книгу, яку почала ще до «Молочника». За словами Анни, вона вже відчуває жагу до того, щоб за неї взятися.
15 thoughts on “Лауреатка Букерівської премії 2018 про читання на ходу, перешкоди для творчості та реальність як антиутопію”