Лауреатка Букерівської премії 2018 про читання на ходу, перешкоди для творчості та реальність як антиутопію

Photograph: Nils Jorgensen/Rex/Shutterstock

Анна Бернс стала першою письменницею з Північної Ірландії, яка отримала Букерівську премію. Премію вона одержала за свій третій роман Milkman («Молочник»). Лише чотири роки тому Бернс не могла писати через сильний біль у спині та глибоку бідність. Видавництва неоднократно відмовляли їй у публікації творів. Але доля все ж таки склалася на краще. Про свої емоції письменниця розповіла в інтерв’ю британському виданню The Guardian. Ми ж переклали для вас найцікавіші моменти.

Я думала про своє минуле, сидячи після вручення премії у готельному номері. Згадую 2014 рік: цей жахливий біль, постійні роздуми над тим, чи вдасться таки дописати «Молочника». А потім раз — і переможець Букера. Такі крайнощі. Почуваюся дивовижно, немов уві сні. Це все насправді сталось?

Біль досі переслідує її. Це інтерв’ю для The Guardian вона ледь проводить.

Я досі не можу регулярно писати. Та давайте сьогодні про це не будемо. Так приємно, що нарешті зможу розрахуватися з боргами; це справді величезний дарунок.

В романі «Молочник» вгадується Белфаст часів Смути 70-их років, хоча конкретно часу та місця подій не названо.

Мені подобається думати, що мій роман може розповідати про будь-яке тоталітарне закрите суспільство, що існує в таких гнітючих умовах, як і Белфаст часів Смути. Це вигадана історія про суспільство, що живе під значним тиском і в якому жорстокість вважається нормою.

Читачі Бернс, які не так багато знають про історію Ірландії, порівнюють книги авторки з антиутопічними творами, на кшталт «Оповіді служниці» Маргарет Етвуд. Таке пригнічене футуристичне відчуття створюється ще й, зокрема, за рахунок того, що в книгах авторки майже немає імен чи назв. 

Але ті, хто знає, що саме є джерелом її історій, постійно задаються питанням, чому письменниця не розширює тематику творів.

Мене питають: Ти що, досі пишеш про Ірландію? Та полиш вже цю тему, пиши про щось інше. І ось я думаю, як же мені це зробити. Смута була настільки величезним, вагомим періодом мого життя та життя інших людей, що про це просто неможливо не писати. Чому я повинна знаходити виправдання, щоб згадувати її?

У Анни Бернс є також цікава звичка, яка ріднить її з однією героїнею роману «Молочник»: читати під час ходьби.

У магазині, в кафе чи в пабі до мене часто підходили зі словами: О, це ти та дівчина, яка читає на ходу. А я не розуміла: це що, щось аж таке, що треба коментувати? Тож хотілося написати про те, чому ж люди так реагують. У романі героїня запитує свою подругу, чому ходити по вулиці з вибухівкою нормально, а от з книжкою — ні. І у відповідь: вибухівка є чимось звичним і більш очікуваним.

В дитинстві та юності читання завжди допомагало Бернс справлятися з нестабільною суспільно-політичною ситуацією, а згодом вона відкрила для себе і радощі письма.

В моїй сім'ї багато читали, але це заняття було чимось інтимним. Запитати в когось, що він читає, прирівнювалося ледь не до образи... Читання було моїм способом впоратися з реальністю, я не хотіла знати, що відбувається. Та й не одна я. Багато хто не хотів. Якось під час поїздки з подругою до Лондона на розпродажу я знайшла блокнот за 1 фунт і купила просто тому, що він був красивий. Я тримала його біля ліжка про всяк випадок. І ось одного дня я прокинулася і записала туди свій сон. Потім того ж дня занотувала ще щось. Згодом так почали закінчуватися блокнот за блокнотом.

В планах у Анни нарешті вилікуватися і дописати книгу, яку почала ще до «Молочника». За словами Анни, вона вже відчуває жагу до того, щоб за неї взятися.

(Visited 341 times, 1 visits today)
Yakaboo
Yakaboo
Найбільша online-книгарня України. Любимо книжки понад усе:)