Література й песики: як вірних друзів людини зображують у книжках

Собаки — не такий уже й рідкісний герой літературних творів. Вони точно відображають характер своїх господарів, є передвісниками значних сюжетних зрушень або й узагалі рятують усю історію. Сьогодні ми вирішили зібрати для вас добірку книжок — як класичних, так і сучасних, — в яких песики грають значну роль. Допомогли нам у цьому переліки від таких видань як Literary Hub та Bustle.

Джером Клапка Джером «Троє у човні, якщо не рахувати собаки»
(#книголав, 2018, пер. Марк Лівін)

У цій кумедній історії фокстер’єр Монморансі — цілком на рівні з іншими дивакуватими персонажами, і його в цій подорожі на човнику варто все ж таки рахувати. Як зізнавався автор книги, Монморансі йому вдалося вигадати завдяки тому, що, на його думку, кожному англійцю у глибині душі властиве розуміння того, як себе відчуває пес. Тому й герой вийшов у Джерома цілком олюднений, цілісний і яскравий, зі своїми звичками, манерою поведінки та спонтанними вибриками.

Дона Тартт «Щиголь»
(КСД, 2016, пер. Віктор Шовкун)

Маленький стрибучий Поппер породи Мальтез часто згадується на сторінках роману. Песик завжди прагне уваги і втручається у життя героїв, однак не всім ця грайлива манера подобається. Собаку потім лагідно переназивають у Попчика, і цей білий клубочок задає загальний настрій багатьох епізодів у книзі. Він — майстерно виписаний герой, гідний бути присутнім у цьому сучасному літературному шедеврі.

Джоан Ролінґ Серія книг про Гаррі Поттера
(А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2016, пер. Віктор Морозов, Іван Малкович)

Іклань — дуже грізний на вигляд пес Геґріда, який насправді має боязкий характер. Великий чорний собака невідомої породи, який нібито має полювати на кабанів, з’являється майже в усіх частинах історії про Гаррі Поттера. Хоча його роль завжди зводиться переважно до того, що за будь-якої загрози небезпеки, він миттю втікає. Та попри лякливість, Геґрід насправді любить Ікланя, у чому читач може пересвідчитися в останніх книжках серії.

Кейт Аткінсон «Життя за життям»
(Наш формат, 2018, пер. Ярослава Стріха)

Кейт Аткінсон якось зазначила, що вона досить відчайдушна письменниця: «Я лише одного разу пожалкувала, що вбила героя, і це було у книзі “За лаштунками в музеї”, коли герой-пес загинув на війні. У мене аж серце розривалося. Це багато чого про мене говорить — я більше прив’язана до собак, аніж до людей». Авторка й справді описує собак так, що хочеться відразу їх погладити крізь книжкові сторінки. І саме в «Життя за життям» вона описує багато прекрасних песиків, що стають для героїв-людей єдиною відрадою у моменти найбільшого відчаю та уразливості.

 Гомер «Одиссея»
(Азбука, 2013, пер. Василь Жуковський)

Найбільш вірний у класичній європейській літературі пес — Аргос — чекав на Одіссея довгих 20 років. Коли Одіссей нарешті повернувся додому, Аргос був єдиним, хто зміг його впізнати і кого не обманув ні змінений зовнішній вигляд, ні лахміття. І лише дочекавшись свого господаря, старий та змучений собака зміг нарешті спокійно спочити вічним сном. Це, насправді, історія про міцну дружбу та відданість та одна з перших розповідей про надзвичайну природу собак у літературі.