Ірина Славінська: «Будь-яке письмо — то постійна робота»

Фото Євгенії Перуцької

Все, що ми пишемо, спирається на наш персональний досвід, наголошує журналістка та перекладачка Ірина Славінська. З Іриною ми говоримо вранці першого дня осені в київській кав’ярні-книгарні з гарної нагоди: нещодавно на полицях магазинів з’явилася збірка її есеїв «Мої запасні життя» (Видавництво Старого Лева, 2019). 

Для журналістки Славінської ці есеї — перша книжка власне її текстів, крім збірників інтерв’ю та перекладів, що виходили друком раніше. При цьому вона не вірить у натхнення для письма і наголошує, що для створення текстів, як і для будь-якої роботи, треба цілеспрямовано виділяти час та регулярно працювати. Про це свідчить досвід різних авторів – і відомих, і початківців. 

У розмові з Yakaboo Ірина багато цитує видатних людей та роздає компліменти своїм колегами з літературного цеху, водночас жартуючи, що робота письменника не надто змінилася з часів античного Гомера. Просто сьогодні «дистанція між читачем і автором менша – ми можемо впритул бачити, як працюють письменники». Славінська відверто розповідає про «муки вибору» назви для рукопису і зізнається, що тут дуже допомогла порада від письменника Анатолія Дністрового. Жанр есею для книжки, каже журналістка, було обрано з кількох причин: любов до короткої прози та стиль життя сучасного читача. Під обкладинкою — низка текстів про історію, мову, права людини, культові артефакти культури. Деякі історії — з особистого досвіду авторки та її родини, але, як каже Ірина, в них себе впізнають чи не всі читачі й читачки 30+.

Далі за текстом – пряма мова Ірини Славінської про те, чому нам усім часом варто бути обережними із Facebook-дописами, про неперекладні речі у книжках та античну літературу як важливе читання для всіх, хто хоче краще зрозуміти сучасну культуру. 

Чому в першій власній книжці вибір впав на жанр есеїв?

Напевно, це найбільш близький моєму мисленню формат. Колись дуже добре про есеї написав Шарль Бодлер. У листі своєму видавцю він жартував, що есеї — це така прозова форма, що ніби сама себе ловить за хвіст. Це дозволяє автору «кружляти» довкола однієї думки. Ти можеш і присвятити книжку одному сюжету, яким ти одержимий, і створити мозаїку тексту з розрізнених елементів.

Та й із точки зору ритму сучасної людини ця репліка може бути слушною. Збірку коротких текстів, як і будь-яку збірку малої прози, можна читати з будь-якого місця. Хочеш — читай від початку до кінця, а хочеш — розкривай у будь-якому місці чи навіть «проковтни» в метро за кілька станцій. Все це, звичайно, межує з жартом… Але я точно знаю людей, які так і читають, яким легше даються «цеглини» книжок, наповнені меншими текстами. Також я сама люблю малу прозу та есеїстику. Тому тут всі чинники зійшлися докупи.

Чиї тексти бралися за приклад?

Прикладом не назву нічого, але назву щось із того, що люблю. 

Тектонічним для жінок мого покоління став досвід читання есеїв Соломії Павличко, звичайно. Думаю, для багатьох філологинь цього ж віку важливою книжкою стала «Антологія світової літературно-критичної думки XX століття» Марії Зубрицької — з перекладами з іноземних мов важливих текстів західної гуманітаристики. На першому курсі філфаку це просто «зносить башню». Також я пригадую враження від прочитаних тоді ж текстів літературознавиці Ніли Зборовської. 

Люблю, як пише французький філософ і критик Ролан Барт. Звичайно, це давній і добре всіма вже прочитаний класик, але мені його письмо досі цікаве. В нього в бібліографії можна знайти і серйозні наукові монографії, і легкі колонки, писані, наприклад, для французского «Elle» (міжнародний жіночий глянцевий журнал про моду, красу, розваги та здоров’я, заснований у 1945 році у Франції, також видається для української аудиторії — прим. авт.). Також часто я подумки повертаюся до текстів Мартіна Поллака, Тімоті Снайдера, до «Східно-Західної вулиці» Філіпа Сендса. Тому зі свіжого так добре прочиталася Славенка Дракуліч і її «Як ми пережили комунізм». З більш давніх читацьких досвідів (хоча це і не есеїстика) пригадую потужний вибух у голові після читання «Загального зошита» Аготи Крістоф. Мені загалом цікаво читати тих, хто пише про травму та глобальні потрясіння. 

З українських авторів також багатьох можна назвати, але припиню цей name-dropping (із англ. буквально «жбурляння імен», тз.в. практика постійного використання імен важливих людей, назв організацій, товарних марок, спеціальних термінів в розмові з метою такого собі «відсилання до авторитету» тощо — прим. авт.). Окремо згадаю хіба почуття гумору Андрія Бондаря: мені подобається, як він у своїй есеїстиці вміє жартувати навіть про доволі похмурі речі. Можна називати ще багатьох, але, певною мірою, усі, хто пише есеїстику чи взагалі друкувався в Україні, а також чимала жменя франкомовних авторів, так чи інакше могли вплинути на те, як я думаю та пишу.

Про персональний досвід у книжці

Та все складається з персонального досвіду! Навіть автор, який пише відірваний від реальності sci-fi (наукова фантастика від англ. science fiction, яку іноді називають sci-fi — прим. авт.), все одно спирається на свій персональний досвід. Маю на увазі не якісь автобіографічні моменти, а саме те, як ми переживаємо гнів, радість чи скорботу… Це те, що робить нас людьми. Всі наші емоції — це одна з запорук емпатії. Ми можемо жити в різних країнах та різних епохах, з абсолютно різними ідеологіями чи світоглядами, проте нас єднають емоції. Відчуття радості чи сльози — це універсальний досвід. У цьому сенсі речі, які апелюють до емоційної складової, є тим, що дійсно можна приміряти на себе.

Есеї як жанр, думаю, не обов’язково автобіографічні. До прикладу, книжка «Далекі близькі» Володимира Єрмоленка присвячена різним авторам, героям культури, але водночас у ній зафіксовано особистий досвід читання їхніх текстів, вслухання в авторські голоси. В моїй книжці так само є різні сторінки. Є ті, що апелюють до більш персональних досвідів, але не моїх, а чужих. Ви переважно не прочитаєте імен цих людей, в тексті навіть може не бути вказівки на наші стосунки чи ступінь рідства. Чому? Бо часто це історії дуже особистісні (тому мені важливо зберегти приватність цих героїв), але й доволі універсальні. 

Зовсім автобіографічних епізодів у текстах книжки мало, хоча подекуди я дійсно апелюю до власного досвіду. Наприклад, у книжці є декілька сторінок, які присвячені навчанню за шкільним обміном у Франції; є сторінки, присвячені насильству — зокрема структурному насильству в школі. Є сторінки, котрі апелюють до досвіду роботи на радіо. Стихія радіо дуже вплинула на цю книжку. Робота ведучою на радіо, робота з аудіоформатом та говорінням — все це частково сформувало моє письмо. Мені важливо, коли можна почути голос.

Емоційне навантаження автобіографічних моментів у книжці, я сподіваюся, дозволить все це відчитати не просто як недомемуари «я і моє життя», але й впізнати щось таке, що могло статися з будь-ким. Крім того, свої досвіди добре впізнають читачі і читачки віком 30+ та ті, хто застав початок 2000-х як час свого підліткового віку та початку дорослішання. Про 90-ті зараз уже пишуть у сучасній українській літературі, але час так прискорюється. Речі, які були ще недавно сучасними, дуже швидко перетворюються на ретро. Сьогодні перша декада 2000-х це вже сива давнина для молодших читачів. Мені було цікаво попрацювати з темою такого нещодавнього минулого, багато хто з моїх ровесників і старших читачів точно впізнають себе в цьому дзеркалі. 

Також у «Моїх запасних життях» дуже важливим є наскрізний сюжет, присвячений правам людини для мене це надзвичайно важлива тема. Є й декілька сторінок, які присвячені подорожам, але це не так подорожні нотатки, як пейзаж, який працює як «пуск» для роздумів. Наприклад, такою є історія єврейського цвинтаря у Острозі і той факт, як це місце змінюється, якою є його присутність та відсутність у міському ландшафті. Частина містян продовжують туди ходити відпочивати з пивом і гітарою, хоча це колишній цвинтар, але також це й колишній парк відпочинку, де був танцмайданчик. Інша частина містян, а чи колишніх містян, туди приїздять у пошуках свого коріння. Не менш цікава, але інакша, історія єврейського цвинтаря в Бердичеві. Промовиста деталь коли туди заходиш, сторож заговорює до тебе на івриті… тому що місцеві тут зазвичай не ходять, лише мандрівники, часто з Ізраїлю, котрі прийшли на могили своїх предків. 

В моїй книжці є і речі, котрі присвячені фактам масової культури, як-то фільму «Матриця», книжці «Коханець леді Чаттерлей» у перекладі Соломії Павличко чи якійсь пісні. Є декілька сторінок про французький шансон, який достатньо популярний, хоча не дуже відомий поза межами Едіт Піаф чи Шарля Азнавура. Є текст про досвід читання Сімони де Бовуар за 70 років після того, як її «Друга стать» вийшла друком. До речі, цей текст я спершу написала для українського Elle, але в процесі роботи стало ясно, що можна копнути глибше. Ми з редакцією це погодили, тому дописаний текст увійшов у книжку. Також деякі з текстів виходили на сайті «Української правди». Ні, я не включила в книжку раніше написані колонки. Все було навпаки фрагменти книжки в якусь мить ставали релевантними через умовний «новинний привід», тому публікувалися онлайн. Всі відповідні ремарки про це в книжці акуратно проставлені.

Як книжка отримала назву про «запасні життя»?

Це дуже смішна історія! Головна редакторка і співзасновниця «Видавництва Старого Лева» Мар’яна Савка у своєму Facebook-дописі навіть пожартувала, що у цієї книжки є власна запасна історія з назвою. Мені здається, вона кумедна. 

Я два з половиною роки працювала над цією книжкою, весь час вона змінювала назву. Починалося все з одного з перших текстів, який був присвячений пісні американської співачки та піаністки Ніни Сімон «Just like a woman» — це і було першою назвою. Потім книжка поволі почала набирати нових тем, стало ясно, що ця назва не дуже релевантна. Деякий час вона залишалася без назви, потім називалася «Історії про те, чого не знаю», тому що це один з її рефренів, тому що часто в цій книжці я мушу розповідати історії про те, чого достеменно не знаю, бо родинна пам’ять отак специфічно передається. Я уже навіть подала до видавництва текст із цією назвою, і ми навіть уже підписали угоду, але… У мене було декілька beta reader’iв, які читали цей рукопис, одним із них (дуже за це вдячна!) став письменник і філософ Анатолій Дністровий. І він написав, що у книжці є дуже яскрава фраза про запасні життя і, можливо, з цього можна було б зробити вдалу назву. Я одразу ж написала у видавництво та попросила її змінити. І відповідальна редакторка книжки Оля Ренн, і Мар’яна Савка з розумінням до цього поставилися, тож ми оперативно поміняли назву. Думаю, це було хороше рішення, хоча воно й додало гостроти у всю «нудну» роботу з рукописом, вичитку та верстку. Це була класна ідея!

Про письменницьку кухню на практиці: натхнення та роботу над книжкою

Не вірю в натхнення при письмі. Я з 2006-2007 року постійно пишу для медіа і дуже добре знаю, що письмо, в т.ч. журналістське, — це царина постійної роботи. 

Цю книжку я писала довго, бо спершу не було ясно, куди вона веде, концепція тільки згодом викристалізувалася. Вже згодом перші тексти стали в якусь послідовність, стало ясно, чого бракує, і про що ще варто написати. Далі я дописувала тексти на ті місця, де були «білі плями» та певні тематичні провали. Також тривалий час роботи над книжкою був зумовлений тим, що мені не завжди вдавалося належним чином організувати свій час. Думаю, багато авторів можуть підтвердити, що ти не можеш писати прозу по три секунди раз на декілька тижнів. Робота над будь-якою книжкою, перекладом чи художнім текстом, передбачає регулярну щоденну працю. І в момент, коли я змогла побудувати свій системний графік роботи над книжкою, все стало на свої місця. 

Подібним чином я структурую час для роботи над перекладами. Зазвичай у мене залишається вільним вечір, який можна присвятити кіно, театру, книжкам, зустрічам із друзями… або роботі над перекладами чи книжкою. Це своєрідний час затворництва, коли ти залишаєшся вдома і нікуди не ходиш, тому що пишеш. Також дуже допомогло видавництво: спершу довгенько чекало, потім радо призначило людяний дедлайн. Це дозволило структурувати весь шлях із точки А в точку Б, а не дописувати все в останню ніч. Ненавиджу поспіх у роботі з текстами, краще розкласти роботу порціями на окремі шматочки.

Beta reader’и – хто вони та як ви комунікуєте?

Це люди, яким я довіряю, це переважно письменники і декілька близьких друзів, які щось розуміють у літературі. Це ті, кому можна довіряти. Ви ж знаєте цю приказку: не показуйте дурню половину роботи. Відповідно, мої перші читачі — це дуже розумні та тактовні люди, котрим можна показати половину роботи. Вони достатньо компетентні для того, щоби зрозуміти, де є «шви», де є «провали». «Мої запасні життя» мали за одну з найперших читачок Мар’яну Савку — саме Мар’яна побачила перші 20 чи 25 тисяч друкованих знаків. Також дуже важливий мій читач – мій чоловік. Він дуже начитаний і розумний читач. Дуже влучні ремарки мені давали і Анатолій Дністровий, і Ірена Карпа. 

Як досвід роботи у медіа різних форматів вплинув на стиль книжки?

Вже декілька людей, які читали мою книжку, вжили слово «голос». Тобто вони в цій книжці чують мій голос. Це було надзвичайно приємно. Це також багато сказало мені про дві речі: про роль радіо в моєму житті сьогодні та про навколишню реальність, де для мене дуже багато важать звуки. Якби ми тепер сиділи на радіо з прямою трансляцією з цієї книгарні, то почули б і рипіння стільця, на якому я сиджу, і те, як стукає ложечка в чашці в людини поруч із нами, і веселий гамір колег, які зайшли на каву. Я багато уваги звертаю на голоси людей, на шумовий фон навколо. А ще мене дуже дратує голосна музика в кафешках.

Думаю, якщо читати «Мої запасні життя» вголос, ви помітите, що в ній можна почути ритм дихання, деякі речення дійсно «дихають» в одному темпі зі мною. Також вплинув і досвід писання текстів для онлайн-медіа та друкованої преси. Думаю, тут можна впізнати такий плюс-мінус стандартний обсяг умовно стандартної колонки. Думаю, вони такі, що можна було би надрукувати і в якому-небудь виданні, і як Facebook-допис, а щось – як аналітичну статтю.

Часом нинішні письменники жартують, що пишуть у жанрі розумного Facebook-допису. Отже, як з цим бути?

Розумний Facebook-допис – не завжди ідеальний стандарт, якого можна прагнути. Написати і опублікувати всю «Війну і мир» Льва Толстого у соцмережах – немає сенсу. Якщо продовжувати цей жарт про Facebook, то тут є і «темна сторона». Чимало вдалих ідей ми – люди, які пишуть, – схильні спускати абсолютно «на гальмах», втамувавши допаміновий голод одним постом і «лайками» під ним. Ти ніби отримуєш винагороду одразу – йдуть лайки, тобі приємно, висловлювання відбулося, на нього є негайна реакція. 

Але є речі, як Тарас Прохасько писав, з яких «можна зробити кілька оповідань». Можна вихлюпнути їх одразу, а можна й відкласти цю насолоду, попрацювати довше, щось пошукати, сходити в архів, трошки почитати і написати щось більше. Це може бути один есей, розділ для книжки чи й ціла книжка. 

Мені іноді здається, що добре було би себе іноді обмежувати і не випускати крізь пальці все цінне, що тобі спадає на думку. Соцмережі – то як братська могила, де дописи неуникно спускаються вниз у стрічці, а за ними з’являються нові і нові пости. Такі тексти живуть недовго, шкода марнувати на них ідеї. 

Я свого часу взяла собі за правило записувати все, що мені спадає на думку. Саме тому в мене завжди з собою є паперовий записник, а також телефон, куди я записую ідеї або надиктовую щось на аудіо, якщо на ходу незручно писати. Іноді з цього виникає ідея для нової програми на Радіо Культура, іноді – для статті, але також і чимало задумок для текстів книжки.

… але зараз ми маємо онлайн-життя «за замовчуванням»?

Так, це теж правда. В моїй книжці «Мої запасні життя» точно є один текст, створення якого пов’язане з Facebook’ом – і це смішна історія, я описую її в тексті. Історія ця пов’язана зі спогадами про воєнний досвід мого покійного дідуся. Він воював у партизанському загоні в Білорусі – спершу як рядовий партизан, а потім як командир власного партизанського загону.

Історія починається з того, що 2012 року до мене звернувся історик, головний редактор «Історичної правди» Вахтанг Кіпіані з пропозицією записати якусь сімейну історію про війну. Тоді ми зустрілися з татом, і я на диктофон записала татові спогади, що пов’язані з дідусевою історією. Згодом це було опубліковано на сайті «Історична правда». Півтора роки тому мені знов написав Вахтанг із запитанням, чи не могла би я авторизувати цей текст, аби включити його як частину книжки спогадів про Другу світову війну, що вийшла у видавництві Vivat під назвою «Друга світова. Непридумані історії. (Не) наша, жива, інша». Я почала це перечитувати і правити, адже мій стиль письма змінився, також я додала якісь нові подробиці. Фрагмент виправленого тексту я запостила на Facebook, і туди в коментарі прийшла моя тітка з реплікою, що все було не так. Вона одразу в коментарях написала іншу версію події, про яку йшлося. Таким чином, ту історію я записала з двома «хвостиками» та уточненням, що в сім’ї є дві версії тих подій. 

У «Моїх запасних життях» я описую цей процес формування сімейної історії. Як одна і та ж сімейна історія набуває різних версій, розгалужень, перетворюється ніби на апокрифи різних списків. Це також добре ілюструє те, як я писала цю книжку. Робота над рукописом багато в чому спиралася на те, які речі є відомими, які – невідомими, а які розповзаються на декілька сюжетних ліній. Залежно від того, хто розповідає всю історію, ти маєш різні версії подій.

Як можна було описати сучасну українську літературу одним реченням?

Це неможливо. Українська література така, як і будь-яка інша література світу – різноманітна. Вона має ті полиці, які ми тільки можемо собі захотіти. На деяких полицях стоїть не так багато книжок, але вони є. 

А як щодо фахівців з різних галузей, які активно стають письменниками?

Можливо, ми сьогодні більше звертаємо увагу на те, що наші друзі з соцмереж перетворюються на письменників, тому трохи ближче до серця приймаємо цей процес. Але загалом, якщо подивитися, то хто у нас є професійними письменниками? Філологи, історики, психологи, філософи починають писати книжки. Але все так і було з моменту появи літератури як такої! Не думаю, що той самий Гомер міг би вважатися «професійним письменником». Просто сьогодні дистанція з авторами менша – ми можемо впритул побачити, як вони працюють. 

Можливо, сьогодні наші автори й авторки пробують працювати з складнішими та неоднозначнішими темами. Але про неоднозначність певних тем ми дізнаємося, бо дистанція між читачами та авторами завдяки соцмережам мала. Колись хтось бубонів про аморальність якоїсь книжки лише на сторінках газет і журналів. Сьогодні ж про це можна бубоніти в усіх соцмережах, тегати та банити, хейтити, тролити, залишати коменти. Наші автори й авторки – великі молодці, коли не бояться працювати зі складними темами, попри потенційно можливий тиск. Показовим є приклад письменниці, адвокатки, правозахисниці та радіоведучої Лариси Денисенко. Наприклад, її книжка «Майя та її мами» отримала чимало погроз від радикалів, через них довелося скасувати одну зі львівських презентацій. Мені страшно думати, що якісь люди, прикриваючись аргументами про «традиційну родину», можуть артикулювати стільки ненависті щодо дитячої книжки. Але мені було дуже важливо побачити солідарну реакцію спільноти, котра виступила на захист і книжки, і її авторки.

Ти сьогодні так близько до читача, що ніколи не знаєш, що цього читача може зачепити за живе. Такий близький зворотній зв’язок цінний, але й моторошний.

Про досвід роботи у перекладі

Знову буду цитувати Андрія Бондаря, який дуже добре колись написав , що переклад – це дуже повільне читання. 

Я з тих перекладачів, яким бракує терпіння дочитати книжку до того, як починати перекладати. Я зазвичай починаю переклад уже в процесі читання. Знаю, що колеги по цеху так переважно не роблять, але мені подобається оце відчуття свіжості, коли щось із тексту я ніби впізнаю разом із читачами. 

Якщо говорити про «переклад культур», то це дійсно виклик. Я абсолютно свідома того, що є неперекладні речі. В «Моїх запасних життях» я пишу про досвід усвідомлення цього факту, що стався в мої студентські часи. З першого курсу я підробляла перекладами – інструкції для унітазів, слайди з презентаціями, субтитри для кіно. Одного разу мені прийшло замовлення перекласти субтитри для документального фільму про Голодомор. Звичайно, у цьому документальному фільмі були слова «колгосп», «трудодні», «закон про три колоски» і т.д. В книжці я чесно пишу, що це було моє перекладацьке фіаско. У субтитрах немає посилань на полях, тобто ти не можеш при транслітерації слова «troudoden» в дужках додати пояснення, що цими «трудоднями» рахували зайнятість колгоспників і «ставили палички», як у деяких родинах жартували. Тому ті субтитри про Голодомор мали бути для франкомовної публіки абсолютно незрозумілими. 

В книжках я використовують інструмент приміток там, де вони дійсно потрібні. Є речі, які можна пояснити, дещо змінивши фразу. Є речі, що потребують примітки. Є речі неперекладні, які можуть потребувати коментаря щодо неперекладності. В «Моїх запасних життях» я пишу про жанр приміток, згадуючи, як вперше вперше зустріла їх у одному з радянських перекладів «Аліси в Країні Див». Тоді мене ці філологічні коментарі дуже вразили, хоча половини слів маленька я ще не розуміла.

Які секрети успіху від Ірини Славінської?

Не знаю, чи варто взагалі говорити про якусь історію успіху… Коли говориш про «історію успіху», це означає, що ти ніби визнаєш себе як успішну людину. Але в нашій етичній моделі вважається, що це ніби не дуже скромно. Є із цим проблема. 

В закладі моєї доброї подруги чек завжди приносять із цитатою «In victory, we deserve champagne». Здається, це англійською мовою подана цитата Наполеона Бонапарта про те, що «коли ми перемагаємо, то заслуговуємо на шампанське». Думаю, що дуже важливо вміти зупинятися та усвідомлювати, казати собі, що отут щось було успішним, а тут ми досягнули мети.

Треба давати собі право на шампанське переможця. Потрібно дозволяти собі перемогу. Щоби дозволити собі перемогу, ти мусиш думати, в чому вона полягає, де вона є. А для того, щоби розпізнати свою перемогу, треба ставити конкретні цілі та досягати їх. А щоб досягати цілей, потрібно працювати. І так кожен день. По дорозі бажано не вигоріти та не згоріти в польоті, тобто дозволяти собі мати вільний простір для себе.

Must read для інтелектуальної людини – це…

Коли у філологів питаєш про якісь улюблені чи найважливіші книжки, то це страшне! Ми всі маємо прочитати свою власну шафу книжок. Але в цій шафі, думаю, важливо мати окрему поличку античної літератури.

Я не жартую, це читання є наріжним моментом розвитку кожного читача. Після знайомства з античною літературою ти починаєш впізнавати на сторінках сьогоднішніх авторів і Медею, і Одіссея, і Пенелопу і Агамемнона, і Едіпа, і Електру з Антігоною. 

«Іліаду» треба прочитати, бо це класна історія про надмірні емоції, патріархат, тестостеронових мужиків і самопожертву. «Одісею» – бо це про мандри, пристрасть, походеньки, випробування, хитрість і розчарування, коли ти приїжджаєш додому, а тебе там чекають, але вже наче й не чекають. На цю ж поличку поставте обидві «Енеїди» – Вергілієву та Івана Котляревського. Тримаючи в пам’яті Данте та Вергілія з «Божественної комедії».

Мені видається також дуже цінним досвід читання античної трагедії. В моїй бібліографії це тексти, до яких я регулярно повертаюся. Софокл, Есхіл, Евріпід – мої особисті рок-зірки драматургії. 

Якщо важко читати трагедію, то корисним читацьким досвідом стане «Золотий осел» Апулея. Це дуже прикольний давньоримський роман, в якому ви впізнаєте чимало сюжетів сучасної літератури. Після нього пірнайте в добу Відродження разом із Боккаччо та його «Декамероном», а чи в авантюрні історії про середньовічних крутіїв, які чинять усілякі неподобства. Це може бути корисніше за десяток томів «мотиваційної літератури».

(Visited 270 times, 1 visits today)