«Я написав тоді в звичайному зошиті (весь його списав) трилер,
заснований на реальних подіях з мого життя»
Ілларіон Павлюк – журналіст та теледокументаліст, а відтепер ще й письменник. Телевізійний шлях починав у новинах як репортер-міжнародник. Останні десять років працює над виробництвом телевізійних програм, ігрових серіалів і документальних фільмів. Батько п’ятьох дітей.
Яку книжку читаєте зараз?
Зараз я читаю дві книжки: «Протистояння» Стівена Кінга та детектив від німецького автора Вільяма Крюґера «Звичайна вдячність». Друга книга – це красива історія про хлопця та його стосунки з батьком.
Якому жанру надаєте перевагу?
З роками перестав надавати перевагу жанру і став надавати перевагу людським історіям в будь-якому жанрі. Історія має заслуговувати на те, щоб її читати. І ще років десять тому, я б сказав, що це фантастика, а на другому місці трилери – а зараз для мене жанр не має значення. Значення має лише людина.
Скільки книг має прочитати освічена людина припустимо за рік? І що це за література має бути?
На мою думку, друге питання головне, а перше дуже відносне. В радянські часи була купа такої літератури, яку не варто і читати, хіба що для загального досвіду. І в сучасні часи є купа якоїсь одноденної літератури з якою можна просто розважитися. Немає, на мій погляд, кількості того скільки треба прочитати. Треба постійно читати і отримувати від цього задоволення. Це має бути постійний спосіб спілкування зі світом, співставлення власних цінностей із ціннісною системою автора чи героїв.
Якою має бути ідеальна атмосфера для читання? І яким книгам — електронним чи паперовим — надаєте перевагу?
Паперовим однозначно. Був такий період коли намагався перейти на електронні, це ж так зручно, вся бібліотека в кишені. Але книга ніби є в моїй голові, та спогадів про її читання немає, бо я весь час дивлюся на один й той самий екран. Тому я дуже люблю паперові книжки. А щодо атмосфери читання – то все залежить від книги. Якщо книга вимагає атмосфери – можливо щось не так з книгою. Бо є ж в мене досвід, коли в дитинстві прийшов з книжкового магазину і не роздягаючись присів навколішки перед кріслом, розкрив почитати першу сторінку — і не зміг відірватися, доки не дочитав. Це був Кір Буличов. Дуже важко було діставати такі книги, я саме її дістав і не знімаючи куртки дочитав до кінця, хоча це було чималеньке видання. Тому атмосфера може бути будь-яка. Хоча, звісно, класно коли ти сидиш з книгою на сонечку у хорошу погоду і п’єш каву. Але хорошій книзі нічого не завадить бути прочитаною.
Чи збираєте власну бібліотеку?
Колись ми з татом збирали бібліотеки. Це було наше спільне захоплення. Моя особиста бібліотека у 16 років перевищувала 3 тисячі томів. Так сталося, що я втратив ту книгозбірню. Але з часом я дуже сильно переоцінив ставлення до всього матеріального. Тому зараз я не збираю свідомо бібліотеку як колись. Це було класно, цікаво, це був певною мірою спорт, у мене всі книги стояли в ідеальному продуманому порядку. Але загалом це окремий вид спорту, який в сьогоднішніх реаліях, коли книжки стали доступними, не пов’язаний з читанням. Просто тоді дістати книгу було не просто. Не можна було захотіти прочитати «Три мушкетери» піти й купити книгу. Я чекав цієї можливості 5 років. З 10 років я знав, що є така книжка і лише коли мені було 15 років я зміг її прочитати. Тому тоді колекціонування мало сенс ще й неабиякий. А зараз я купую книгу, коли хочу її прочитати і ставлю на полицю.
Ви журналіст, сценарист, документаліст. Коли прийшло розуміння, що хочете написати саме книгу?
В 10 років. Я написав тоді в звичайному зошиті (весь його списав) трилер оснований на реальних подіях з мого життя. А першу свою книгу я почав писати 6 років тому. Саме 6 років тому, я зробив вже свою другу спробу написати книгу і завдяки тому, що вчасно зустрів Михайла Бриних ця спроба завершилася презентацією. Якби не Михайло я б закинув писати. Серйозно. Було враження, що це нікому не потрібне. («Білий попіл» – це дебютний виданий роман автора, але другий твір за хронологією написання. Перший текст ще на стадії доопрацювання. – примітка редактора).
Скільки часу пішло на написання роману «Білий попіл»?
Чотири місяці. За три місяці вона була готова і ще місяць пішов на редагування.
Чи має прототипів головний герой?
Ні, не має. Мабуть, тому, що я його створював за законами кіно. В мене більше ідей щодо акторів, які б могли його зіграти, ніж щодо реальних прототипів. Я його створював як персонажа.
У книзі дуже багато уваги приділено білому попелу. Чи це є якимось символом?
Це, знову ж таки, швидше кіношний прийом створити певну атмосферу, яку вже потім можна трактувати по різному. Хотілося показати цю замкнену спільноту людей, яка через певні унікальні обставини (зокрема й через їхній білий попіл, що є крейдовими висипами, які розносяться вітром) — отримала таку особливу долю. Мені подобається образ попелу через те, що попіл — це щось, що згоріло повністю. А також через те, що в книзі є мотиви старих спогадів, уривки, які є в головного героя, але він не може пригадати хто він. Білий попіл – це щось, що насправді абсолютно не вартісне, й історія цього хутора в тому, що вони поклоняються чомусь неіснуючому. Їхнє марновірство немає під собою нічого. Подекуди тут багато релігійних мотивів, насправді. Їх навіть більше, ніж містичних. До того ж, там ще й мої релігійні погляди зашиті, і їх більше ніж чаклунства.
Серед читачів і рецензентів вже є невеличка суперечка. Хтось називає книгу детективним трилером, а хтось — містичним. Для вас це детективна чи містична історія?
Це був задум від самого початку робити рівно навпіл. Кожна деталь має два пояснення. Одне абсолютно матеріальне і з цієї точки зору це абсолютний детектив. За бажанням, людина, яка не хоче бачити в романі містики, не побачить її. А з іншого боку – кожна деталь має містичне пояснення. І ці містичні пояснення не зі світу марновірства місцевих селян, вони лежать в світі роздумів про добро і зло. Саме в цьому задум, щоб можна було прочитати історію і повірити в неї як в детектив, який міг би статися. Чому й ні? І для того там є всі ретельні пояснення. А потім замислитися: Може є інший бік життя?
Чому все таки звернулися до творчості Гоголя?
Це свідома історія. Роздратування експлуатацією нашого письменника росіянами. На мій погляд абсолютно неглибока, недолуга, а іноді навіть образлива для пам’яті письменника експлуатація і бажання створити щось власне. В дитинстві я обожнював Гоголя і перечитав все, що він написав. Мені здавалося, що це щось найчарівніше у світі. Тим більше, що це дитинство проходило на Далекому Сході і це співпало з якимись моїми мріями повернутися в Україну. Тому для мене Гоголь — це завжди якась ностальгія і мрія про повернення додому. Я його з дитинства вважав символом українського письменництва. Тому й виникло бажання зняти кіно більш якісне і вартісне ніж те, що ми можемо побачити в останні роки створене за Гоголем. А написання сценарію переросло в написання книги.
У процесі доопрацювання у вас є ще одна книга. Про що вона?
Це фантастика, де, знову ж таки, жанр не головний. Головний герой живе майбутнім, можливістю захворіти. В нього генетичне захворювання. Є 50 відсотків, що воно не проявиться, а 50, що проявиться. Якщо ж проявиться, він перетвориться у дурну трирічну дитину у свої 35-40 років. І через те, що він абсолютно впевнений у гіршому варіанті, він і ув’язується у найбільшу авантюру свого життя — далеку експедицію в іншу галактику. Іде ж він на цей ризикований крок тільки заради чималої суми страховки, яку отримає його родина у випадку активних проявів захворювання. І власне, це ті соціальні обставини, які його штовхають. А пригоди абсолютно фантастичні, карколомні з небезпеками, таємницями й загадками, елементами трилера. Все не так просто, як він розраховував. Але, взявши з собою родину, він має потрійну мотивацію вирватися звідти, розкрити заколот, розгадати таємницю.
І на останок, пропоную пофантазувати і уявити, що ви маєте нагоду запросити на каву будь-якого письменника, не залежно від того, в який час та в якій країні він жив чи живе. Хто б склав вам компанію?
Кінг. Стівен Кінг – сучасний геній, якого я обожнюю. Він від книги до книги стає все майстернішим.
Читать: Тетяна Стрижевська для #ПроЧитання: «У магію я не вірю, а в силу слова – ще й як!»
Читать: Андрій Любка: я мріяв бути кілером, в якого закохується Наталі Портман
25 thoughts on “Ілларіон Павлюк: «Бажання стати письменником з’явилося ще в 10 років»”