Три жіночі портрети з балканської війни у книзі Славенки Дракулич «Вони б і мухи не скривдили»

Війна на Балканах у 90-х рр., що була відома українцям більшою мірою зі сторінок газети чи телевізійних новин, стала цієї весни для нас трохи ближчою. В українському перекладі вийшла книжка хорватської письменниці Славенки Дракуліч «Вони б і мухи не скривдили: Воєнні злочинці на суді в Гаазі» (видавництво «Комора», 2018, англ. They Would Never Hurt a Fly:War Criminals on Trail in The Hague, пер. Роксоляни Свято). Так, книжка переважно про чоловіків, але є тут і три (так, саме три) жіночі персонажі, без (розуміння життєвого вибору) яких не було б, як на мене, єдиної картини тих подій в екс-Югославії.


Портрет перший. Сама авторка


Звісно, Славенка Дракуліч не є прямим персонажем власної ж книжки (радше опосередкованим), але саме її, вважаю, варто виділити першою у цьому списку. Хорватська письменниця, журналістка та публіцистка, народжена у кінці 40-х минулого століття у сім’ї військового офіцера югославської армії та дерслужбовиці, вважає себе феміністкою, активно критикує комунізм та відкрито говорить про проблеми суспільства постсоціалізму.

quote1

Життя в посткомуністичних суспільствах (як і в комуністичних) було просотане культурою брехні. Не існує морального кодексу, який застерігав би: «Не бреши!». Навпаки, — всі бачили, що брехуни виживають і мають зиск; ті ж, хто казали правду, залишалися в дурнях.

quote2

На початку 1990-х років, коли на Балканах уже тривала війна через звинувачення у відсутності патріотизму та космополітизмі, Славенка виїхала з Хорватії та наразі живе на дві країни: Хорватію та Швецію. Уже на початку 2000-х після війни, попри певне здивування її оточення, вирішує відвідувати судові слухання Міжнародного Трибуналу в Гаазі, де розглядались воєнні злочини 1991–1995 рр. («до щоденних засідань люди не викликають особливої цікавості»), та писати про це. Отже, це і книжка про персональний вибір.

quote1

Особисто я не почувалася щасливою, пишучи цю книжку… про війни в колишній Югославії…, які зруйнували мою країну і спричинили десятки і десятки тисяч смертей, поранень та каліцтв. Але написавши кілька книжок із перспективи жертв, я поставила собі логічне запитання: а ким є самі злочинці?

quote2

У книжці розповідь ведеться від першої особи, і поряд із фактами з історії Балканської війни та злочинців на лаві підсудних Гаазького трибуналу авторка майстерно вплітає у розповідь і свою персональну історію. Тут ми знайдемо і її дитячі спогади про запах батьківської військової форми; і портрет Тіто на цвяху в батьківській квартирі; і спогади її бабусі часів партизанської війни на Балканах під час Другої світової; а уже далі — як за ранковою кавою вона дізнається із радіоновин, що Мілошевич здався властям; чи враження Дракуліч від слухань на Трибуналі. Хтось із злочинців на лаві підсудних нагадує їй батька та його армійське минуле в армії, хто сусіда чи друга її доньки… Але це жодним чином не судова хроніка чи історична хронологія подій, а більше розлога розповідь зі свідченнями свідків тих подій та численні роздуми авторки на тему війни, вини та відповідальності (не як юридичних, а швидше соціально-суспільних категорій).

quote1

Що більше я заглиблювалася в індивідуальні випадки воєнних злочинців, то менше вірила в те, що вони — монстри. А що як вони були звичайними людьми, такими ж, як ми, але котрі просто опинилися в певних обставинах і зробили неправильний моральний вибір?


Портрет другий. Біляна Правшич, професорка, що стала злочинцем


Біляна Плавшич – сербська політична діячка, соратниця Радована Караджича, у 1996–1998 рр. була президентом Республіки Сербської, місцева «залізна леді». І, поряд з тим, Плавшич є єдиною жінкою, яку звинуватили у воєнних злочинах. «Мало жінок брати участь у війні, особливо на найвищому рівні, – йдеться у книжці: Вона – одна з небагатьох воєнних злочинців, хто [на Гаазькому трибуналі] визнала свою вину».

quote1

Той факт, що жінка може бути відповідальною за деякі найстрашніші злочини, вчинені в Боснії під час війни, важко сприймати, особливо людям, які бодай трохи вірять, що світ, очолюваний жінками, був би кращим, аніж той, у якому ми живемо. Але коли ця жінка керувала Боснією, там було справжне пекло.

quote2

До своєї політичної кар’єри Плавшич мала доволі успішну академічну кар’єру як науковиця, працюючи професоркою біології в університеті Сараєва та навіть провела у США деякий час за фулбрайтівською програмою обміну. Елегантна і незворушна на лаві підсудних Плавшич-політик, втім, якось отримала від деяких іноземних дипломатів означення як холодної і неприємної особи, що навіть не потисла їм руки.

Дракуліч дотримується думки, що професорка мала досить велику волю до влади, і це «змусило» її напередодні пенсії податися у політику. «… вона бачила, які люди приходили в політику… Більшість із них були некультурними, напівосвіченими людьми, які не мали нічого, окрім прагнення особистого зиску. Звісно, вона вважала, що може стати кращим і компетентнішим політиком», – саме так намагається пояснити дії пані Плавшич авторка.

Цей розділ про неї у книжці так і названий – «Метаморфоза Біляни Плавшич». До речі, вона була достроково звільнена у 2009 році від відбування покарання та, якщо вірити інформації онлайн, повернулася жити у Белград, де володіла квартирою.

quote1

Коли їй висунули звинувачення в негуманному поводженні з не-сербами, вона визнала, що чула про це, але не доклала зусиль, щоб перевірити, чи правдиві ці чутки, адже в той час була переконана, що її народ не спроможний на такі дії. Вона визнала, що самозахист не може слугувати виправданням воєнним злочинам, і цього разу визнала також свою повну відповідальність.


Портрет третій. Міра Маркович, дружина Мілошевича


Дружина Слободана Мілошевича Міра Маркович хоча і не потрапила на лаву підсудних поряд зі своїм чоловіком, це не означає, що їй там не місце («нічим не гірша за Мілошевича»). Професорка соціології в університеті Белграда, яку у Сербії називали «леді Макбет» за величезний вплив на Мілошевича, вона жодним чином не визнавала ролі чоловіка у тому, що сама ж називала «кривавими оргіями». Хоча була ледь не «єдиною особою, із якою він радився».

Зовнішній вигляд пані Маркович, наголошує авторка, бажає кращого, бо «її зачіска та вбрання — безнадійно застарілі». Чубчики, бантики, прикраси у волоссі, високий дитячий голос — такий портрет Міри ми знайдемо на сторінках книжки.

quote1

Увесь її стиль свідчить про дитинство, проведене в комуністичній країні, а також про те, що вона була звичною до моди, створеної для повоєнних drugarice – комуністичних “товаришок”. Цей стиль вирізнявся підкресленою антижіночністю — так, ніби жінкам радили вподібнюватися до чоловіків або принаймні мати “нейтральний” вигляд… Може, Міра Маркович підсвідомо перебрала цей стиль “товаришки”. А може вважала, що якщо вже жінки рівні чоловікам, то не треба докладати зусиль, аби виглядати гарно.

quote2

Але сам портрет Маркович буде неповним без самого Мілошевича. Познайомившись ще в старшій школі, вони мали дуже близькі стосунки протягом усіх років шлюбу. Міра пише книги у галузі соціології та газетні колонки, які, втім, вдало використовує в політичних цілях («її колонку сприймали як політичний гороскоп»). Втім, їй «було замало бути першою леді», бо мали місце і власні політичні амбіції: Маркович навіть виступала лідеркою Югославської об’єднаної лівої партії. Говорять, що «в Сербії було два керівники, а не один», пояснює авторка.

У розділі «Стрічки та бантики» Дракуліч описую усю палітру політичних та людських стосунків подружжя Маркович-Мілошевич у приватній та публічній площинах, називаючи їх Генселем і Гретель, які загубили батьків. Тут і психологія злочину, і дитячі травми, і амбіції, і техніки маніпуляцій суспільною думкою. «Вони обоє поводилися як люди, які не мають сумніву у власній правоті», констатує авторка. Примітно, що з 2003 р. Міра Маркович живе у Росії, де офіційно отримала статус біженки.

quote1

Міра та Слободан віддані одне одному та своїм дітям, і ніхто ззовні не має права ані торкнутися, ані втрутитися у їхній аутичний світ. Тільки вона здатна перетворити цього холодного й холоднокровного чоловіка на турботливого й ніжного. Після сорока років разом вони все ще називають одне одного пестливими іменами й ходять тримаючись за руки.



[irp posts=”27786″ name=”«Блокбастер» Зорана Жмирича: нелогічний роман про жорстоку реальність”]

Оксана Купер
Аналітик та дослідник з дипломом юриста та великою любов'ю до книжок та кіно. Авторка книжки «Музейні скарби України. Книга-путівник культовими картинами» для корпоративного видавничого проекту «Ощадбанку» (2019). Зачитуюся літературою в жанрі нон-фікшну, веду юридичний кіноблог та Telegram-канал, де розповідаю про право через кінокейси. Найулюбленіший журналістський жанр — інтерв'ю. Вірю, що в Україні успішно може розвиватися власна бізнес-література, просто вона ще пишеться

8 thoughts on “Три жіночі портрети з балканської війни у книзі Славенки Дракулич «Вони б і мухи не скривдили»

  1. Have you ever heard of second life (sl for short). It is essentially a video game where you can do anything you want. SL is literally my second life (pun intended lol). If you would like to see more you can see these Second Life websites and blogs

  2. Have you ever heard of second life (sl for short). It is essentially a online game where you can do anything you want. SL is literally my second life (pun intended lol). If you want to see more you can see these sl websites and blogs

  3. Have you ever heard of second life (sl for short). It is essentially a video game where you can do anything you want. sl is literally my second life (pun intended lol). If you want to see more you can see these Second Life websites and blogs

  4. Have you ever heard of second life (sl for short). It is essentially a online game where you can do anything you want. SL is literally my second life (pun intended lol). If you want to see more you can see these Second Life authors and blogs

Залишити відповідь