Три жіночі портрети з балканської війни у книзі Славенки Дракулич «Вони б і мухи не скривдили»

Війна на Балканах у 90-х рр., що була відома українцям більшою мірою зі сторінок газети чи телевізійних новин, стала цієї весни для нас трохи ближчою. В українському перекладі вийшла книжка хорватської письменниці Славенки Дракуліч «Вони б і мухи не скривдили: Воєнні злочинці на суді в Гаазі» (видавництво «Комора», 2018, англ. They Would Never Hurt a Fly:War Criminals on Trail in The Hague, пер. Роксоляни Свято). Так, книжка переважно про чоловіків, але є тут і три (так, саме три) жіночі персонажі, без (розуміння життєвого вибору) яких не було б, як на мене, єдиної картини тих подій в екс-Югославії.


Портрет перший. Сама авторка


Звісно, Славенка Дракуліч не є прямим персонажем власної ж книжки (радше опосередкованим), але саме її, вважаю, варто виділити першою у цьому списку. Хорватська письменниця, журналістка та публіцистка, народжена у кінці 40-х минулого століття у сім’ї військового офіцера югославської армії та дерслужбовиці, вважає себе феміністкою, активно критикує комунізм та відкрито говорить про проблеми суспільства постсоціалізму.

quote1

Життя в посткомуністичних суспільствах (як і в комуністичних) було просотане культурою брехні. Не існує морального кодексу, який застерігав би: «Не бреши!». Навпаки, — всі бачили, що брехуни виживають і мають зиск; ті ж, хто казали правду, залишалися в дурнях.

quote2

На початку 1990-х років, коли на Балканах уже тривала війна через звинувачення у відсутності патріотизму та космополітизмі, Славенка виїхала з Хорватії та наразі живе на дві країни: Хорватію та Швецію. Уже на початку 2000-х після війни, попри певне здивування її оточення, вирішує відвідувати судові слухання Міжнародного Трибуналу в Гаазі, де розглядались воєнні злочини 1991–1995 рр. («до щоденних засідань люди не викликають особливої цікавості»), та писати про це. Отже, це і книжка про персональний вибір.

quote1

Особисто я не почувалася щасливою, пишучи цю книжку… про війни в колишній Югославії…, які зруйнували мою країну і спричинили десятки і десятки тисяч смертей, поранень та каліцтв. Але написавши кілька книжок із перспективи жертв, я поставила собі логічне запитання: а ким є самі злочинці?

quote2

У книжці розповідь ведеться від першої особи, і поряд із фактами з історії Балканської війни та злочинців на лаві підсудних Гаазького трибуналу авторка майстерно вплітає у розповідь і свою персональну історію. Тут ми знайдемо і її дитячі спогади про запах батьківської військової форми; і портрет Тіто на цвяху в батьківській квартирі; і спогади її бабусі часів партизанської війни на Балканах під час Другої світової; а уже далі — як за ранковою кавою вона дізнається із радіоновин, що Мілошевич здався властям; чи враження Дракуліч від слухань на Трибуналі. Хтось із злочинців на лаві підсудних нагадує їй батька та його армійське минуле в армії, хто сусіда чи друга її доньки… Але це жодним чином не судова хроніка чи історична хронологія подій, а більше розлога розповідь зі свідченнями свідків тих подій та численні роздуми авторки на тему війни, вини та відповідальності (не як юридичних, а швидше соціально-суспільних категорій).

quote1

Що більше я заглиблювалася в індивідуальні випадки воєнних злочинців, то менше вірила в те, що вони — монстри. А що як вони були звичайними людьми, такими ж, як ми, але котрі просто опинилися в певних обставинах і зробили неправильний моральний вибір?


Портрет другий. Біляна Правшич, професорка, що стала злочинцем


Біляна Плавшич – сербська політична діячка, соратниця Радована Караджича, у 1996–1998 рр. була президентом Республіки Сербської, місцева «залізна леді». І, поряд з тим, Плавшич є єдиною жінкою, яку звинуватили у воєнних злочинах. «Мало жінок брати участь у війні, особливо на найвищому рівні, – йдеться у книжці: Вона – одна з небагатьох воєнних злочинців, хто [на Гаазькому трибуналі] визнала свою вину».

quote1

Той факт, що жінка може бути відповідальною за деякі найстрашніші злочини, вчинені в Боснії під час війни, важко сприймати, особливо людям, які бодай трохи вірять, що світ, очолюваний жінками, був би кращим, аніж той, у якому ми живемо. Але коли ця жінка керувала Боснією, там було справжне пекло.

quote2

До своєї політичної кар’єри Плавшич мала доволі успішну академічну кар’єру як науковиця, працюючи професоркою біології в університеті Сараєва та навіть провела у США деякий час за фулбрайтівською програмою обміну. Елегантна і незворушна на лаві підсудних Плавшич-політик, втім, якось отримала від деяких іноземних дипломатів означення як холодної і неприємної особи, що навіть не потисла їм руки.

Дракуліч дотримується думки, що професорка мала досить велику волю до влади, і це «змусило» її напередодні пенсії податися у політику. «… вона бачила, які люди приходили в політику… Більшість із них були некультурними, напівосвіченими людьми, які не мали нічого, окрім прагнення особистого зиску. Звісно, вона вважала, що може стати кращим і компетентнішим політиком», – саме так намагається пояснити дії пані Плавшич авторка.

Цей розділ про неї у книжці так і названий – «Метаморфоза Біляни Плавшич». До речі, вона була достроково звільнена у 2009 році від відбування покарання та, якщо вірити інформації онлайн, повернулася жити у Белград, де володіла квартирою.

quote1

Коли їй висунули звинувачення в негуманному поводженні з не-сербами, вона визнала, що чула про це, але не доклала зусиль, щоб перевірити, чи правдиві ці чутки, адже в той час була переконана, що її народ не спроможний на такі дії. Вона визнала, що самозахист не може слугувати виправданням воєнним злочинам, і цього разу визнала також свою повну відповідальність.


Портрет третій. Міра Маркович, дружина Мілошевича


Дружина Слободана Мілошевича Міра Маркович хоча і не потрапила на лаву підсудних поряд зі своїм чоловіком, це не означає, що їй там не місце («нічим не гірша за Мілошевича»). Професорка соціології в університеті Белграда, яку у Сербії називали «леді Макбет» за величезний вплив на Мілошевича, вона жодним чином не визнавала ролі чоловіка у тому, що сама ж називала «кривавими оргіями». Хоча була ледь не «єдиною особою, із якою він радився».

Зовнішній вигляд пані Маркович, наголошує авторка, бажає кращого, бо «її зачіска та вбрання — безнадійно застарілі». Чубчики, бантики, прикраси у волоссі, високий дитячий голос — такий портрет Міри ми знайдемо на сторінках книжки.

quote1

Увесь її стиль свідчить про дитинство, проведене в комуністичній країні, а також про те, що вона була звичною до моди, створеної для повоєнних drugarice – комуністичних “товаришок”. Цей стиль вирізнявся підкресленою антижіночністю — так, ніби жінкам радили вподібнюватися до чоловіків або принаймні мати “нейтральний” вигляд… Може, Міра Маркович підсвідомо перебрала цей стиль “товаришки”. А може вважала, що якщо вже жінки рівні чоловікам, то не треба докладати зусиль, аби виглядати гарно.

quote2

Але сам портрет Маркович буде неповним без самого Мілошевича. Познайомившись ще в старшій школі, вони мали дуже близькі стосунки протягом усіх років шлюбу. Міра пише книги у галузі соціології та газетні колонки, які, втім, вдало використовує в політичних цілях («її колонку сприймали як політичний гороскоп»). Втім, їй «було замало бути першою леді», бо мали місце і власні політичні амбіції: Маркович навіть виступала лідеркою Югославської об’єднаної лівої партії. Говорять, що «в Сербії було два керівники, а не один», пояснює авторка.

У розділі «Стрічки та бантики» Дракуліч описую усю палітру політичних та людських стосунків подружжя Маркович-Мілошевич у приватній та публічній площинах, називаючи їх Генселем і Гретель, які загубили батьків. Тут і психологія злочину, і дитячі травми, і амбіції, і техніки маніпуляцій суспільною думкою. «Вони обоє поводилися як люди, які не мають сумніву у власній правоті», констатує авторка. Примітно, що з 2003 р. Міра Маркович живе у Росії, де офіційно отримала статус біженки.

quote1

Міра та Слободан віддані одне одному та своїм дітям, і ніхто ззовні не має права ані торкнутися, ані втрутитися у їхній аутичний світ. Тільки вона здатна перетворити цього холодного й холоднокровного чоловіка на турботливого й ніжного. Після сорока років разом вони все ще називають одне одного пестливими іменами й ходять тримаючись за руки.



Читати  «Блокбастер» Зорана Жмирича: нелогічний роман про жорстоку реальність
(Visited 105 times, 1 visits today)
Оксана Купер
Оксана Купер
Журналістка, менеджерка із комунікацій. Вірю, що в одній людині може вправно поєднуватися любов до журналістики, права, економіки і менеджменту, а ще до книжок і кіно. Впевнена, що в Україні успішно може розвиватися власна бізнес-література