Коли студентська вечірка перетворюється на психологічний горор: #ДвіДумки про «Гелтер Скелтер» Олександра Завари

Фото: Марина Майборода

Горор з елементами психологічного трилера — дивовижне поєднання, чи не правда ж? Саме його читач отримає у книзі Олександра Завари «Гелтер Скелтер», яка вийшла у 2019 році в видавництві «Фабула». Наші авторки вже мають про цей роман #ДвіДумки.

Оглядачки

Юлія Дутка: Я завжди вірила в те, що українські трилери є. Або принаймні будуть. І вже досить довго виглядала роман з маніяком (та щоб таким, як Джек Різник або Ганнібал Лектер!). А тут ще й горор, ще й гуртожиток, ще й найкрасивіший університет України – милий Гоґвортс з Чернівців. Чи отримала я те, на що очікувала… зараз розповім.

Віталіна Макарик: Обожнюю сюжети, які розгортаються на обмеженій локації – чи то закрита школа-інтернат, чи то гуртожиток. А надто, якщо обіцяють історію не просту, а страшну, містичну і в міру криваву. Крім того, у студентські роки ми з подругами теж намагалися написати щось на кшталт гуртожитського трилера. Тож було дуже цікаво, як це вдалося автору, який, на відміну від нас, довів свою історію до кінця.

Містика або маніяк?

Юля: Книжка, яка обіцяє містику або маніяка, приваблює мене автоматично. А «Гелтер Скелтер» – рідкісна книжка про гуртожиток, яка потрапила мені до рук. Не уявляю, чому цю тему так мало висвітлюють у молодіжній літературі, вона ж благодатна і екзотична, а можливостей для розвитку сюжету чи то любовного роману, чи горору просто греблю гати. Гуртожитки – це не тільки студентські місця сили, а й вмістилища прадавніх легенд (про викладачів і не тільки) та спогадів про найбільші гулянки. Там рідко буває тихо, але майже не буває нудно. Навіть шкода, що не випало мені там жити.

Старовинний університет, оповитий не однією легендою, і гуртожиток з промовистим номером. Не дивно, що роман починається з гулянки з нагоди екватора і великої дурниці, яку впороли через грандіозне сп’яніння, ніби бабця не казала з дзеркалами проти ночі не бавитись. Тінь, що причаїлась у глибині, виконає бажання, та чи не попросить чогось натомість?

«У якому ж ще гуртожитку перебувати геологам, філософам історикам, як не в тому, що позначений цифрою «шість»? Це саме той випадок, коли метафізичне співпадає з фізичним на всі сто відсотків, наче правильно зібраний пазл».

Віто, а ти жила в гуртожитку?

Віта: Жила, але таких шалених гулянок, як описані у романі Олександра Завари, не пригадую. Може, тому, що «блочна» система не сприяла знайомству всіх зі всіма, а отже – і спільному алкогольно-наркотичному єднанню. Весело, звісно, теж бувало – особливо коли доволилося витягувати «нелегалів» через балкони другого поверху. Але в «Гелтер Скелтері» – звичайна студентська вечірка, після якої всім трохи соромно, перетворюється на розгнуздану оргію, після якої хтось намагається безуспішно звести рахунки з життям, а хтось цілком реально помирає.

Поки одні напиваються – інші прагнуть гостріших відчуттів і заграють із потойбічним. У 217 кімнаті збирається компанія людей, яких з натяжкою можна назвати друзями, – дівчата справді дружать, а от між хлопцями згущується похмура субстанція із суперництва, заздрощів, зневаги й інших малоприємних почуттів. Їх восьмеро, але один виключений із загального кола, адже має статус «слуги» при мажорі Алексі. Серед них є «солодка парочка», є кілька невзаємно закоханих людей, є ті, які думають лише про гроші, ті, які вірять у секретні змови, а є й просто темні конячки. За нормальних умов ніщо не втримає цю різношерсту компанію вкупі. Але те, що станеться потім, змусить їх триматися разом.

Гоголь-моголь

Віта: А починається усе з ворожіння перед дзеркалом і міської легенди про невинно убієнну Панночку, яка виконує бажання. При слові «Панночка» вам, як і мені, одразу Вієм повіяло? І недарма! Гоголівська історія, як і обставини життя самого письменника, мають безпосередній стосунок до сюжету цього роману. Втім, самі герої такі взаємозв’язки не одразу помітили. А просто вирішили випробувати в реальному житті одну з urban legends – опівночі викликали дух Панночки і, провівши перед дзеркалом ритуал зі свічками, загадали сокровенні бажання. Бажання ці несподівано почали збуватися, а учасники ритуалу – вмирати.

За всіма правилами жанру, ті, хто (поки що) живі, намагаються з’ясувати, що їм загрожує і як уникнути смерті. У цих пошуках вони навіть вирушать в експедицію в одне із «гоголівських» місць. Буде моторошно, криваво  і цікаво, але до чого це приведе, я вам, звісно, не розповім. Лише маю зауважити, що той факт, що привид Гоголя вкотре з’являється в сучасному українському трилері, мене неабияк потішив.

«Міські легенди – це історії з життя минулих поколінь. Це міфи, що супроводжують нас десятиліттями, а можливо, століттями. Їхня мета – повідомити. Їхня мета – навчити. Але іноді їхня мета – попередити».

Юля: Як би я могла заспойлерити на цьому моменті… але утримаюсь, бо слід Гоголя, а ще дослідження його неоднозначної біографії додає цьому трилеру романтизму, здається, що поруч не тільки Вій, а й кружляють, завиваючи, мертві душі. Вареники теж, можливо, самі стрибають до рота. Десь блукає Вакула з черевичками. І ти вже забуваєш, що твір про наші часи, що там кожен зі смартфоном, але не застрахований від метафізичного жаху темних віків.

Панночка, яка мала б виконувати бажання, в очах героїв постає кровожерним стервом, яке ніби й допомагає, а потім просить завелику ціну. Все, як у фільмах жахів, де персонажі обов’язково розділяються, блукаючи страшною хатою, і обов’язково лізуть у підвал, де зачаїлась якась почвара. Той, хто стояв біля дзеркала, знайде свій «пункт призначення», а з ним і смерть.

Big Brother is watching you — і йому нудно

Юля: Чомусь мені хочеться порівняти цей роман з недопеченим хлібом, який гарно виглядає, приємно пахне, його навіть можна їсти, але не смакує, як мав би. Тут чогось не вистачає. Сюжет бомбічний – кажу як шанувальниця та знавчиня трилерів – але йому треба було приділити більше часу – десь скоротити, десь додати, так щоб чіпляло і не відпускало всі триста з лишком сторінок. Та фінал все рятує. Феєрична розв’язка, прорахувати її не змогла.

А ще маю запитання до назви. Я переслухала ту пісню «Бітлів» кілька разів вже після прочитання, та вона чомусь не стала асоціюватись мені з цим романом. Предтеча металу не створює жодного яскравого образу, за кілька хвилин вона навіть не згадається.  

До речі, моя мама, яка читала книжку одразу після мене, швидше «прошарила», якою ж може бути розв’язка. Вона помітила той гачок, через який я не перечепилась, а взялась читати далі. Все-таки «Гелтер Скелтер» треба читати повільніше, не зважаючи на той ритм, який він задає.

Віта: Якщо продовжувати тему культурних алюзій, то значно більше, ніж ця «бітлівська» пісня, в тексті займає місце творчість Любка Дереша, адже один із центральних персонажів постійно перечитує його роман «Поклоніння ящірці». І загалом атмосфера ранніх романів Дереша раз по раз проступає крізь каркас «Гелтер Скелтер». Звісно, така іншомовна, дивна назва книги інтригує – але вона й бісить, коли розумієш, що в тексті більше Гоголя і Мідних Буків, ніж «Бітлів».

Мене, чесно кажучи, багато що дратувало у цій книзі. Від не дуже ретельно вичитаного тексту, до обірваних або недбало затягнутих ниток сюжету і «рушниць», які так і не стріляють і взагалі невідомо, навіщо на цих стінах висять. Деякі, цілком очевидні для читача, речі автор занадто розжовує, певні психологічні моменти прописує аж надто спрощено. Але усе це я готова йому простити. Бо той несподіваний ракурс, у який письменник «вирулив» свій сюжет, виявився дуже цікавим і непередбачуваним. Через це я й не шкодую, що взялася за роман.

Нота бене: у книжці Олександра Завари є цікава фішка – більшість заголовків розділів відсилають до певних текстів українських і закордонних авторів. Спробувати простежити зв’язки між ними – це теж може стати цікавою розвагою.

Пряма мова

«Байдуже, скільки разів тебе брикає життя. Головне – піднятися, обтруситися і йти далі, незважаючи ні на що».

 

«Як спортсмен, Богдан звик до існування суто матеріальних перешкод, які, якщо бути досить уважним, завжди можна оминути. Коли людина гепається на асфальт, розбиваючи ніс, у цьому винен не чорний кіт, який тільки-но перетнув дорогу, і не цеглина, що опинилась на шляху. Винна сама людина, вважав він, бо замість того, щоб дивитися під ноги, ловила ґав. Те саме з проблемами в особистому житті. Їхнє існування залежить не від того, що тобі кимось «пороблено». І щоб позбавитись тієї напасті, треба не до баби-шептухи звертатися, а мінятися самому й змінювати спосіб життя».

 

«Отож, хай би як ми дуркували перед дзеркалом, та, здається, все ж випустили на волю справжнісіньке зло».

 

«Інколи ніщо не завдає людині стільки болю, як будинок, у якому вона виросла».

 

«Цікавий парадокс, відомий ще античним філософам і численним диктаторам: Жертвуй кількома, щоб урятувати багатьох. Із цієї настанови випливало: щоби люди почувалися щасливими, їх періодично треба тицяти пиками в калюжі крові інших людей. Тільки відчувши запах і смак свіжої крові, побачивши, як згасає чиєсь життя, людина стає здатною зазирнути в очі прадавнім жахам і замислитись над справжньою цінністю власного.

Смерть одного – це копняк для іншого».

Кому варто читати

Юля: Тим, хто вірить в сучасну українську літературу і любить криваву прозу.

Віта: Тим, хто колекціонує інтерпретації гоголівських сюжетів у сучасних авторів. І хто хоче поностальгувати за гуртожитським життям.

Кому не варто читати

Віта: Тим, хто любить, коли в романі все тримається купи. І тим, хто любить чіткі хеппі-енди.

Юля: Тим, хто не прощає авторам помилок і прагне читати тільки довершені тексти.

Схожі книжки

Юля: Тема Вія є у «Білому Попелі» Ілларіона Павлюка, та не вважаю ці книжки таким вже схожими. А от схожість з «Американським психопатом», якого автор не раз згадує, є.

Віта: Якщо не читали «Культ» і «Поклоніння ящірці» Дереша – то обов’ язково зробіть це вкупі з «Гелтер Скелтер». А якщо хочете копнути трохи глибше – то щось із Лавкрафта. Адже часто горор виростає із його текстів.

(Visited 217 times, 1 visits today)