Оглядачки
Віталіна Макарик: Усе просто: я люблю історії про те, як гра несподівано переходить в реальне життя або ж реальний світ дивним чином втручається у гру. «Ереб» Урсули Познанські, у якому, власне, і йдеться про схожу ситуацію, мене у свій час шалено захопив. Тому коли дізналася про новий роман цієї авторки, де цього разу йдеться про спільноту рольовиків, яка стикається розмиванням меж реальністю і фантазією, одразу захотіла його прочитати.
Юлія Дутка: Як зрозуміло з першої репліки, мене на цю книжку підмовила Віта:) Довго вмовляти не довелось, адже «Ереб» сподобався і добряче запам’ятався. Після нього мені ще досить довго хотілось чогось схожого. Але не було. А тепер є! Зухвалий трилер про рольовиків, в якому розв’язка цілком може вирулити чи в містику, чи в цілком реалістичний фінал – то що ж там буде?
Рольові ігри не для слабкодухих
Юля: Не раз бачила рольовиків на різних фестах, але якось не прониклась цим, хоча, звісно, приміряти на себе одяг давньої епохи, спробувати якесь ремесло, середньовічне їдло – цікава розвага на вихідні, але не більше.
Мені навіть стало шкода, що в нас майже не практикують такі ярмарки. Принаймні, мені не траплялось на такому бути, максимум – спостерігати за боєм на мечах реконструкторів під час святкування дня міста.
Уявити себе Бастіаном, який спостерігає за середньовічними забавами, як звичайнісінький глядач мені легко. Я б спробувала середньовічної кулеші, подивилась на бої і, можливо, навіть би придбала щось на пам’ять – і пішла б звідти до комфорту рідного доку.
А от Бастіаном, який зважується на найбільшу авантюру свого життя (а вона таки, думаю, найбільша) себе не уявляю. Та чого не зробиш заради кохання… або того, що вважаєш коханням, чи ні?
Віта: Колись, у часи студентської юності, я не раз бувала дотичною до середовища рольовиків та реконструкторів. Перші захоплено приміряли на себе фентезійні образи й обирали собі вигадливі імена.
Другі штудіювали томи геральдичних і зброєзнавчих довідників та праць з історії костюму і прискіпливо відтворювали стародавнє вбрання – до найменшої ланки кольчуги. Але з героями цього роману все значно складніше. Вони не хочуть просто бавитися в середньовіччя, час від часу влаштовуючи показові бої дерев’яними мечами, продаючи зілля і трави та співаючи менестрельських пісень. Вони прагнуть жити в ньому.
Важко сказати, чи то самі хлопці і дівчата обирають ролі, які пасують їм по характеру, а чи образи, в які вони вживаються, накладають на них відбиток. Але дивакувата і полохлива Іріс виглядає ідеальною менестрелькою – піднесеною, загадковою, неземною. Красуня Лісбет – це саме та дама серця, за яку готові поламати списи чоловіки. І навіть новачок Бастіан, який вчиться на хірурга, легко може вжитися в образ знахаря. Втім, усе ускладнюється, коли компанія їде на конвент, на якому муситиме упродовж кількох днів жити за правилами 14-го століття. Чи вдасться їм прожити відведений період часу, свій секулум – і не порушити правила? Чи вдасться їм вижити?
Чи вижили б ми в середньовіччі?
Віта: Коли Бастіана по приїзді на місце проведення конвенту (у якусь австрійську глушину) змушують зняти і здати окуляри (бо в 14 столітті їх не було!), одразу розумію: я б так не змогла. В неторкнутому, частково непрохідному лісі, де під ногами колоди, ями і валуни втратити видимість – значить підписати собі вирок. Але це тільки «квіточки». Адже якщо ти поранишся, застудишся і затемпературиш чи отримаєш гострий приступ алергії, ніхто тобі не дасть антибіотик, знеболювальне або антигістамінне. В 14 столітті їх просто не існує! І якщо ти потрапиш у справжню таку, недитячу халепу (а наші герої – даруйте за спойлер! – якраз у неї і потрапляють), допомоги чекати немає звідки.
А середньовіччя – це не лише побутові труднощі. Це ще й забобони, які легко могли вартувати людям життя – згадайте хоча б полювання на відьом. На Бастіана і його свіжоспечених друзів чекає… давнє прокляття! Ще перед поїздкою Доро застерігала проти нього, але хто ж слухає схибнуту ворожку? Щойно компанія прибуває місце, пророцтво починає здійснюватися, з рольовиками стаються вся страшніші біди, а древні записки, позначені червоним соколом, натякають: буде тільки гірше.
І я навіть не знаю, що тут складніше – вижити фізично чи зберегти здоровий глузд.
Як вважаєш, Юлю?
Юля: Я без окулярів нікуди не йду, як і без зручних кросів. Та й ночівля в лісі в наметах, а тут, перепрошую, навіть без наметів, – це взагалі не для мене. Без аптечки, без зв’язку, без притомної їжі і сірників, в чорта на рогах… Та навіть без книжок! Ні, я б на таке не підписалась ні за що. Тим паче з якимись малознайомими людьми, які щороку влаштовують собі такі сумнівні фестивалі.
Але мотиви Бастіана розумію (він ще в тому віці, коли комфорт не такий важливий…). В нього меганудне життя студента-медика, який обклався підручниками і ледве дихає під гнітом батьківського авторитету. А тут ще татко хоче тягнути його на якусь конференцію – та зрозуміло, що хлопака навіть в ліс втече від такого.
Але з кожною сторінкою для мене вилазили провали організації. Бастіан їде вперше, але ж решта там вже бували. Чому ця дурня трапляється? Чому молодіжний двіж перетворюється в ігри на виживання? Або їм всім дуже не пощастило, або за ними полює прокляття цих місць, або так мало бути – і винен хтось з команди.
Навіть не натякатиму, тому що це головна інтрига книжки, і розкрити її треба самим.
Фінал, який рве на шмаття
Юля: Я дочитувала «Секулум», пакуючи рюкзак на Книжковий Арсенал. До поїзда лишалось три години, а мені 250 сторінок… Тож мусила встигнути. Але, дочитала достроково, останню сотню так швидко проперла, бо вже не витримувала напруги: що чи хто все-таки полює на тих дітисьок в лісі?
І до такого життя мене не готувало. Готувало до різного, але такий поворот. Таки неочікуваним виявився. Схоже прокляття таки існувало. Прокляття читача, який намагається вгадати фінал, а потім сидить з виряченими очима і думає: а що так справді можна було?
Взагалі-то в Урсули Познанські гарно виходять несподівані фінали, але це не заважає їм бути цілком логічними. Так, потім видно натяки, розкидані по всій книжці, та, коли читаєш, вони не волають: «А ти знаєш, хто там все це робить..?»
Поставила «Секулуму» п’ятірку за інтригу. І ще одну за хороший переклад.
Віта: Окей, я сподівалася, що всій цій чортівні знайдеться якесь логічне пояснення. Але й уявити не могла, що воно буде саме таким! Ці симпатії, що виникали мимохіть, деякі цілком зрозумілі, а деякі доволі дивні.
Ці страхи, що охоплювали (здавалося, безпричинно) декого з них. Ці зникнення. Ці моторошні знаки і відчуття небезпеки, що насувається, здається, звідусіль і хапає тебе за горло…
В певний момент герої навіть постають перед диким вибором: чи готові вони вбити одного з-поміж них, щоб врятуватися? Дивна постановка питання в ХХІ столітті, еге ж? Але коли ти надто загрався в середньовіччя, воно заповнює тебе, заполоняє твій розум, і ти не лише вдягаєшся, як люди ХIV століття, але й поводишся, як вони.
Чи вдасться усім героям вижити, врятуватися і побороти давні прокляття і дрімучі забобони – я вам, звісно, не розповім. Але пообіцяю: фінал вас здивує.
Кому варто читати
Віта: Тим, хто обожнює несподівані сюжетні твісти.
Юля: Тим, хто хоче трилер, який здається аж надто реальним.
Кому не варто читати
Юля: Людям зі слабкими нервами, які полюбляють зазирати в кінець. Не псуйте собі читання!
Віта: Тим, хто вважає, що рольові ігри і реставраторські турніри – це дурна забавка для тих, кому нічим зайнятися.