Комунізм з людським обличчям: Славенка Дракуліч про життя, яким воно було

Дефіцит, домашні посиденьки при свічках і прання господарським милом — це не тільки про наші 90-ті, як могло б здатися. Це типовий побут соціалістичної країни другої половини ХХ століття. «Залізна завіса» між умовним західним та східним способом життя розділила мешканців на два різні світогляди: тих, які знають про порожні прилавки в магазинах та «комунізм як стан душі», та тих, хто прочитає про це хіба що на сторінках книжки. 

Хорватська письменниця і журналістка Славенка Дракуліч у своєму збірнику есеїв «Як ми пережили комунізм і навіть сміялися» (Yakaboo Publishing, 2019, пер. Роксоляни Свято) пише про досвід життя (чи може більше виживання — складно сказати) жінок у умовах комуністичної/соціалістичної (байдуже, оберіть той варіант, що найбільше подобається) реальності. Це, однозначно, гарний зразок документальної прози про життя, яким воно було і чому нам більше такого не треба.

Що це за книжка та про що вона

Формат розповіді доволі типовий для жанру есеїв та власне письменницького стилю Дракуліч (якщо ви вже читали її книжку «Вони і мухи б не скривдили», що минулого року теж вийшла українською, то розумієте, про що йдеться — прим. авт.): про розвиток подій на її сторінках читач дізнається зі слів та досвіду самої авторки. Фактично письменниця теж є одним із персонажів власного ж твору. Тут ми читаємо і про її враження від життя по різні боки світоглядів: людські почуття у Східному та Західному Берліні, власні розмови про капіталістичний побут США із друзями та гостре бажання купити шубу її матір’ю у тодішній Югославії.

Перша публікація книжки відбулася ще у 1992, але, ви здивуєтеся, скільки спільного досвід описаний на її сторінках, має із буднями наших бабусь і матерів навіть уже в незалежній Україні у 1990-х. Виходить, «постсовок» має всюди ті самі риси, незалежно від країни. Бо «урешті всі ми були жертвами однієї ідеології», пише Славенка Дракуліч. Саме вона однією з перших, зазначає видавець у анотації до українського перекладу книжки, почала пояснювати, як жили у соцтаборі жінки та, що важливо, відкрила Заходу цей жіночий світ — приватний, професійний, активістський. І, як уже розумієте, «дещо в цих есеях видається спогадами про минулу епоху, проте дещо зрезонує з досвідом навіть тих, хто народився вже після написання книжки». Ага, наші/ваші (чи можливо, ваших рідних) спогади у цьому переконають.

У фокусі книжки хорватської письменниці — мешканки Східної Європи із різних країн та у різних обставинах, але з однаковим «багажем» життя у соціалістичній країні. «Усіх нас змушували витримувати ту саму комуністичну систему, яка перемелювала людські життя в схожий спосіб, байдуже, де ти жила», — наголошує Дракуліч. Отже, наведу кілька прикладів історій із книжки у трьох контекстах: особистому, побутовому та публічному. 

Контекст перший: особистісний

Або навіть більше, якщо бути відвертим: особистісний або складність життєвого вибору. Одразу ж перший розділ у книжці має, здавалося б, таку романтичну назву — «Каву не можна пити на самоті», але… Саме вона розповість вам трохи моторошну (бо про непростий життєвий вибір) соціалістичну історію: працювала собі журналістка Таня, яка одного разу написала статтю, що не сподобалася керівництву республіки, виникло питання про цензуру і те, що її як фахівця більше ніхто ніколи не надрукує. Інстинкт самозбереження, певно, спрацював у її колег, бо «ніхто не хоче випити зі мною кави», жалілася Таня та… вирішила покінчити життя самогубством. «Нашому поколінню здавалося, що комунізм є вічним, що ми приречені на нього й помремо ще до його краху, — констатує письменниця, додаючи, «нас виховували з думкою, що систему змінити неможливо, як і поступово змінити її зсередини».

Але є й ті, хто кидає виклик системі. У четвертій розповіді «Цієї листопадової ночі я думаю про Ульріке» читача чекає вже інша історія з діаметрально протилежним життєвим вибором — німкеня Улькіре, ризикуючи життям, таємно тікає зі Східної Німеччини. І їй це (із перешкодами, звісно), вдається. Письменниця зустрічає її уже в американському штаті Айова після років в’язниці, викупу і, як розуміємо, подорожі в іншу частину світу. В цю історію Славенка вплітає власні спостереження по обидва боки Берлінського муру, намагаючись зрозуміти, що відчувала Улькіре, перетинаючи свою «червону лінію». Авторка, в свою чергу, переконує читача, що нам усім варто «зберегти минуле, хоч би яким жахливим воно було» та Берлінський Мур (байдуже, що частинами) має стояти як «пам’ятник поділу, стражданням, терору і несправедливості». У цей момент в голові раптово з’явилося питання: а що зробила б ти, якби народилася/виросла у ті часи в соціалістичній країні? Жодним чином не агітую за, певно, вже банальну тему еміграції, бо насправді навіть сьогодні у 2019-му вибір «у тих запропонованих умовах» був би не зовсім очевидний. Більшість же залишалася, народжувала дітей і продовжувала будувати «світле майбутнє». Сила, власне, у нашій мужності.

Контекст другий: побутовий

Стійкий запах «хазяйського» (воно ж: господарське) мила на подвір’ї перед нашим будинком — один з моїй яскравих дитячих спогадів про 90-ті. У нас теж було господарче мило, яким моя бабуся (як і бабуся авторки ще в далекому 1956-му) прала білизну. Насправді то був цілий ритуал: спочатку вона її замочувала, потім відварювала і нагадувала сама собі, що «треба кинути синьку, щоб було все біле, як сніг». Яким би дивним це не здавалося зараз, тоді для мене в цьому процесі все було на межі пригоди: а хіба від синього фарбника воно може бути білим? 

Дракуліч також пише про обезцінення жіночої праці та згадує про побут у Радянському Союзі: «Не те щоб держава ненавиділа жінок, а тому не виробляла машин, які зробили б їхні життя легшими. Просто довкола було так багато інших проблем…». Яке буде щастя, якщо в якомусь 2084-му ми матимемо на кухні і у ванні техніку, яка допомагатиме із рутинними завданнями, іронізує Славенка, згадуючи тематичну статтю про наше old school прання у давньому американському журналі. На щастя, це сталося значно раніше, але не все так просто. Пам’ятаю, уже власні кілька місяців у США та яке велике враження справила на мене машина для сушіння одягу (поряд із пральною) в американському будинку! А скільки було потім ще розмов про прання у ландроматі (щось на зразок громадської пральні). Ті історії про капіталістичний побут, пам’ятаю, ще довго слухали близькі друзі. Хоча, здавалося б, чому мене це так здивувало? Так і письменниця постійно зіставляє свій (капіталістичний) досвід із соціалістичним побутом у Східній Європі. Виходить, у мешканців постсоціалістичних країн так багато спільного, навіть у різних поколінь. «Комуністичне око», ага.

Але це тільки «квіточки», бо у авторки в запасі багато шокуючих історій про східноєвропейський соціалізм: про туалетний папір як предмет розкоші (про базові предмети жіночої гігієни годі й казати), мінімальний набір продуктів харчування на прилавках магазинів та стандартний одяг, бо іншого немає. Звикли до сотні видів тонального крему і десятка відтінків улюбленої помади? Так, за часів соціалізму усьому цьому не було шансів. «… усі носять те саме, але не тому, що їм це подобається, а через те, що більше нічого вбрати», нагадує Славенка причини тодішнього мінімалізму в гардеробі. Оце, подумаєте тільки, соціалізм випробовував людей на міцність!

Контекст третій: публічний

Від тонких деталей соціалістичного приватного Дракуліч переходить до публічного, бо ми відповідаємо за простір навколо нас. Хорватська журналістка у розділі «Про якість настінної фарби у Східній Європі» намагається якось збагнути, чому брудні міста, пошарпані під’їзди чи набиті «під зав’язку» сміттєві баки — то таки пережиток минулих ідей комунізму. 

Запитаєте, і чому ж? За Дракуліч йдеться одразу про два моменти: перекладання відповідальності (чи таки безвідповідальність) та начебто протести проти системи (а на практиці банальне невігластво). «… причина насправді в нас. Міста вбили десятиліття байдужості, нашої впевненості, що хтось інший — уряд, партія, хтось “нагорі” — нестиме за це відповідальність. Не ми. Бо як же це можемо бути ми, якщо ми не керуємо навіть власним життям? — нагадує авторка, додаючи, що: … проблема полягає у тому, що в нашому уявленні публічне тотожне державному, а держава, своєю чергою, тотожна ворогові. Якщо ти не зможеш зруйнувати систему, то принаймні можеш зруйнувати телефонну будку, зламати автомат для купівлі квитків або паркування чи врешті знищити квіти в парку». І вчинки на зразок «викинути сміття просто посеред вулиці» чи «зламати сидіння на зупинці громадського транспорту» — то все психологічний пережиток того, як ми хочемо справді нашкодити старій державній системі, котрої вже давно не існує (ну на папері так точно). Але хіба ми хочемо бачити все навколо обшарпаним і недолугим? «Наш публічний простір починається відразу за помешканням», отже, що розказав би про вас/ваших сусідів під’їзд/будинок/район? Міста пам’ятають і свідчать, як і люди, наголошує хорватська письменниця. То ж скільки у нас «старих порядків», про які ми не здогадуємося?

P.S. Поки дочитувала цю книжку, жахливий шум із ванної сповістив, що пральна машина на моїй зйомній квартирі таки зламалася (і, як виявилося, трохи пошматувала одяг). У цей момент у голові з’явилася єдина думка, що раптом уже приміряла теперішнє життя на соціалізм: а що, якби машинки взагалі не було?! 

(Visited 238 times, 1 visits today)