«Далі жити». Книжка про тих, хто пережив війну. І тих, хто ні

Тридцять одне невеличке оповідання про життя жителів вірменського села Берд. Про життя до та після війни у Нагорному Карабасі. Інколи читати настільки важко, що не можеш простити Наріне Абгарян її чесність, яка читачеві вимотує усю душу…

Втім, й сама авторка неодноразово казала, збірка «Далі жити» далась їй настільки важко, що більше за тему війни вона навряд візьметься. «Писати про війну – наче руйнувати в собі надію. Наче дивитися смерті в лице, намагаючись не відводити погляду. Бо якщо відведеш – зрадиш самого себе». Навіщо ж тоді Наріне продовжувала роботу, якщо так боліло? Тому що «життя справедливіше за смерть, у цьому й прихована його непохитна правда. У це потрібно обов’язково вірити, щоб далі – жити». 

Я люблю книги Наріне, читала їх російською. Тому довго упиралась українському перекладу – боялась розчаруватись. Та видавець порадував – збережений «голос» Абгарян, гарні ілюстрації й взагалі книга зроблена з душею, як і «З неба упало три яблука». Те, як видали її твори в Україні, авторові також сподобалось – Наріне Абгарян писала про це на своїй сторінці у фейсбук. 

Страшна книга, яка вчить прощати

«Далі жити» про те, що війна може вмить змусити ненавидіти тих, з ким жив пліч-о-пліч роками: «Коли сталася війна, в прикордонних селах тим надто не переймалися – люди десятиліттями дружили родинами, їздили один до одного в гості. Війна десь там, далеко, нас вона не зачепить, не сумнівалися вони». Про те, що у кожної дивини є своє виправдання, тому не варто одразу ж крутити пальцем біля скроні. Скажімо, Агнеса після війни ніколи не носила панчохи сама й не купувала їх дітям. Під час бомбардування з донькою вискочила з будинку у нічних сорочках, й вони сховалися в підвалі. «Мати хвилювалася, що дочка застудиться, голосила – хоч би теплі колготки, хоч би колготки. Вискочила по одяг, коли трохи стихло, дівчинка кинулася слідом. Її вбило вибухом, а матері відірвало ноги». Агнеса закохалась у чоловіка, який дістав їй протези, вийшла за нього заміж, народила ще дітей, але все це було потім, набагато пізніше… «Далі жити» й про всі страхіття війни, коли дівчат брали у полон, голили їм голову й вибивали татуювання «повія», коли матерям повертали синів – тіло й руки окремо, коли сиротіли старі батьки й малі діти… Страшна книга…

Але Наріне Абгарян вдається показати, що навіть у такі страхітливі часи є місце прощенню. Як в історії Цовінар, мати якої загинула вагітною. Дівчинка продовжувала чекати маму, щодня ходила на автобусну зупинку з бутербродами та термосом з чаєм, аби нагодувати її після дороги – їсть же за двох. Коли ж батько взяв заручника й тримав його у сараї, аби обміняти на дружину, донька не змогла дивитись на молодого, наляканого, голодного, спраглого хлопця й намагалась напоїти його водою. Та хлопець думав, що вона хоче його отруїти й не пив. «Дочекавшись глибокої ночі, бабуся розв’язала мотузки, вивела його до покинутого виноградника. Показала, в який бік іти. Він поцілував їй руку і щез у темряві. Ще трохи було чути, як він продирається крізь чагарі, потім настала тиша». Які б страшні не були часи, завжди є місце людяності. 

Найстрашніше у світі — голод

Обожнюю те, як Наріне Абгарян вміє описувати їжу, – це є в усіх її книгах. Книга про війну – не виключення. «У товстопузих посудинах із темного скла переливаються тьмяно-бурштиновий мед і топлене масло. У великій скрині тісняться мішки й торбинки з різноманітним борошном, сухофруктами, горіхами у крупами, в малій – горох, квасоля, дзавар. Стеля завішана копчениною: вкриті тонким шаром жиру окости, кільця домашньої ковбаси, міцно перев’язані грубою ниткою рулети вогненно-пекучої підчеревини». Читаєш й слина капає, бо уявляєш усі ці аромати, смаки й післясмаки. Але у «Далі жити» немає жодного речення просто так, заради краси. Про їжу Абгарян також згадує з певною метою. Вона описує історію Алексана, який добре знає, що таке голод, бо жив з ним довгих два роки, поки Берд був у блокаді. Він знає, що «біль можна вгамувати ліками, холод можна втишити теплом, страх можна забалакати. А ось голод нічим не приборкаєш і не обдуриш, він кружлятиме над тобою пекельним мороком, збиткуючись і вбиваючи в тобі все людське». Тому тепер у його коморі багато смачних запасів – для рідних, для них з дружиною, на продаж.  

Війна не закінчується ніколи

Думаю, Наріне Абгарян ця книга писалась неймовірно важко, тому що в ній забагато самої Наріне та її рідних. «Далі жити» завершується історією молодшої сестри авторки – Сони. 

Навіщо читати книгу про «війну, яка починається стрімко й крадькома»? Не знаю… Але вона щось змінить в тобі, на щось подивишся інакше, повіриш у людей, у те, що можливо жити навіть після найстрашніших подій. А головне вкотре нагадає, що у війні немає жодного романтизму, тому що «вона має звичку починатися, але не закінчується ніколи. Що спершу вона руйнує будинки й забирає чоловіків, а потім, коли втихає, насилає невиліковні хвороби на жінок. Згодом, удосталь поглумившись над дорослими, вона забирає в потойбіччя тих молодих, які не впоралися зі страхом. Війна кожного мітить своїм тавром і нікому не дає врятуватися». 

(Visited 61 times, 1 visits today)
Зоя Нікітюк
Зоя Нікітюк
Вважаю, що читати потрібно, шоб мозги не засохли. Саме з такою метою створила групу у фейсбук «Шоб мозги не засохли», проводжу зустрічі книгоманів і веду програму з однойменною назвою на РадіоМ. А ще моєї любові до книг вистачило, аби написати власну :)