#ЧитаємоРазом: «Руїни бога» Кейт Аткінсон

#ЧитаємоРазом: «Руїни бога» Кейт Аткінсон

Читання разом роману «Руїни бога», а згодом наша зустріч, а отже і матеріал виникли випадково. Ну майже. Не обійшлося без письменницької магії  Кейт Аткінсон:


  • Cпочатку ми майже одночасно (без змови) прочитали разом книжку.
  • Потім Ксенія Сокульська запропонувала у Facebook зустрітися тим, хто хоче поговорити про цей текст.
  • А Ксеня Різник, Люда Дмитрук і Катерина Толокольнікова були цілком “за”.

Бо про цей текст не говорити неможливо. Тим паче, рубрика вже є;)


Оглядачки

двідумки


Ксенія Сокульська — затята читачка, яка іноді жалкує, що більш як з однією книжкою під подушкою спати незручно. Читає багато, любить розмаїття у читанні і майже ніколи не вичитує в авторів повні бібліографії. Творчість Кейт Аткінсон — одне з небагатьох виключень з цього правила. Знайомство з британською письменницею почалося з першого детективу про Джексона Броуді, і відтоді дружба, що з «Руїнами бога» налічує вже вісім прочитаних романів, все міцнішає і міцнішає.

Люда Дмитрук — буктюберка і хронічна читачка, яка почувається дуже незатишно, якщо під руками немає хоч пари книжечок. Літературні смаки дуже різноманітні — від Ніла Геймана до Джеймса Джойса, але у світі ще стільки всього непрочитаного, тому найкращі відкриття попереду. «Руїни бога» стали першим знайомством з Кейт Аткінсон, але вона одразу потрапила у плеяду улюблених письменників, а сам роман закохав у себе із першого абзацу.

Катерина Толокольнікова — журналістка та книголюбка, а ще авторка блогу про читання What are you reading? Захоплююсь як класикою, так і сучасними книжками різних жанрів. Одна з улюблених літератур англійська. Тож не дивно, що мені до рук потрапила книжка Кейт Аткінсон. Чула чимало схвальних відгуків. Спершу взялася за детектив перший з її чотирьох «Преступления прошлого». Ця книжка мене просто приголомшила вона має неймовірний саспенс, а авторка, нібито не пишучи нічого надто страшного, сильно тебе лякає. А потім Ксеня дала «Життя за життям», яка також дуже сподобалася.

Ксеня Різникблогерка у квадраті (блог Yakaboo та Етажерка).  Фанатка сучасної британської літератури. Якось повелася на неодноразові відгуки захвату Ксенії і придбала «Життя за життям». Перші сторінки, прочитані на пляжі, відлякали безжалісністю. Мертві немовлята   це вам не жарти.  Останню сторінку перегорнула із думкою: «як чудово, що існує література!». Так книжка стала моєю книгою року. А згодом до мене потрапили «Руїни бога», про них далі.


Випадковості життя та смерті


Ксенія: Читати «Руїни бога» дуже просто: відкриваєш першу сторінку і згадуєш про вечерю вже десь опівночі — а от розповідати про цей роман значно складніше. Мабуть, тому що його можна прочитати дуже по-різному. Це і пронизливий воєнний роман, присвячений складній темі «Роби, що маєш, і буде як буде», адже головний герой — пілот бомбардувальника, чия ескадрилья серед інших перетворювала на попіл німецькі міста під кінець Другої світової війни.

Це і сімейна сага, що стискає в родичанських обіймах ціле століття — від початку Першої світової війни і до 2012 року, — окреслюючі нерівні кола круг членів однієї родини.

Це великий роман в його словниковому значенні, але також не менш велика постмодернова забавка — з численними алюзіями, кричущою інтертекстуальністю (зокрема Кейт Аткінсон, схоже, з насолодою дражнить читачів її парного «Руїнам бога» роману — «Життя за життям») та драматично нелінійною оповіддю. Сюжет стрибає, фабула збирає сама себе зі шматків (і ці шматки на диво добре припасовані одне до одного, якщо розгорнути усе, підхвачене на живу нитку, полотно — а де стирчать нитки, то там все теж не просто так), і в цій круговерті історичних фактів, побутових подробиць з життя англійців середнього класу, залюбленості у неважливі, на перший погляд, деталі та сімейних конфліктів різного калібру дуже легко загубитися. Але всю цю показово розхристану структуру тримають укупі персонажі.

Тедді Тодд — не дуже талановитий поет та дуже вправний льотчик, батько-невдаха та зразковий дід. Його старші — мати-матріарх Сильвія, пустотлива тітонька Іззі, яка пишучи книжки повертає життя померлим — ну хоч якоюсь мірою, розважлива старша сестра Урсула, що знає, яким є життя, бо в попередньому романі Аткінсон своє вона прожила кількадесят разів. Його рівні й рідні — подружка дитинства-наречена-дружина Ненсі — дівчина з математичним обдаруванням, яка так і не змогла розказати, чим саме вона прислужилася батьківщині під час війні, та численні бойові побратими з усіх куточків тоді ще живої Британської імперії. Його молодші — бунтівна донька Віола та дуже різні онуки… У першу, другу, третю і всі подальші черги «Руїни бога» — це чудовий роман про людей, про сенс їхнього життя та ціну виживання.


21298860_1595323250519186_1335085178_o

Пісня жайворонка


Люда: Кейт Аткінсон вразила мене своїм ставленням до часу: вона грається ним як їй заманеться, в одному абзаці розказує нам про Тедді-хлопчика і Тедді-дідуся, принагідно згадавши ще й про якийсь момент із його життя під час війни. Вона розрізає сюжет на маленькі шматочки, а потім склеює це у вигадливу картину, але дивовижним є те, що при всьому цьому читач не губить логіку оповіді і, визбируючи різні деталі, перебігаючи від одного пасажу до іншого, складає цей пазл у цілісність (хоч бути йому таким залишиться не довго, і це найсильніший ефект книги).

Центром роману є розповідь про бомбардування Німеччини під час Другої світової війни, в якому бере участь Тедді. Але авторка, не ставлячи під сумнів героїчність пілотів, які ішли майже на вірну смерть, задає і питання дуже незручні: бо там, внизу, були не просто будівлі, і навіть не просто вороги, а живі люди. І чим можна, якщо можна, виправдати такі жертви? І які наслідки це матиме далі?

Тедді обіцяє, що коли виживе, то постарається прожити життя правильно і спокійно. І це йому десь навіть вдається, тому що, поза описом бомбардувань, в книзі ніби і не відбувається чогось виняткового, такі собі звичайні життєві радості і трагедії. Але ти постійно відчуваєш крихкість його світу, пасторальна картинка розпадається у тебе на очах, і від цього стає дуже страшно.

Бо війна не закінчується враз і назавжди, вона болить далі і той біль звучить і в нових поколіннях.

Авторці вдалося не просто розказати про жахіття конкретної війни і долі конкретних людей, а зобразити війну як метафізичну категорію у все-часі, як повторюване гріхопадіння, як символ, де людина — це бог, скинутий з неба, Адам, вигнаний з раю, жайворонок, який прагне до неба, до своєї невинності. Цей роман про страх, про ненависть, про почуття провини, про ті дикі поривання, які змушували відступати людину від свого первинного образу і знищувати собі подібних, про всі ті не прожиті життя і не здійснені історії . І про мільйони непроспіваних пісень маленьких жайворонків.


 Болісне, однак потрібне читання


Катерина: «Руїни бога» однозначно не менш потужний роман, ніж «Життя за життям». На відміну від попереднього роману, в цьому немає ніякої містики, та це для мене — тільки перевага. Тут більшу частину роману авторка лише грається з часом, перемішуючи події з довгого життя Тедді Тодда на свій смак.

Відчувається копітка робота авторки з історичним матеріалом щодо авіаударів Британії та її союзників у Другій Світовій, технічних аспектів польотів, але все це – лиш майстерне тло для її роздумів щодо руйнації людини війною, вибору, який ми робимо повсякчас, кохання між чоловіком та жінкою та батьківської любові, дружби та відданості справі.

Аткінсон безжальна й психологічно точна, геть не сентиментальна авторка, яка разом з цим любить свого головного героя Тедді й усю його недосконалу сім’ю, знайому читачеві ще з «Життя за життям». Це добірна сучасна проза, яка добряче тебе зачіпає, натискає на больові точки і водночас промовляє до хорошого в тобі. Роман Аткінсон пропонує переглянути свої погляди як на травми історії, так і на наслідки власних переживань,а також “бекграунду” залишеного батьками дітям та онукам.

Водночас «Руїни бога» — захопливе читання, яке важко відкласти вбік. Сумне й трагічне, із важкими відчуттями після. Але терапевтичне, яке дає нам важливі висновки й застереження, чого не варто робити. І звісно, це дуже актуальна книжка для нас, українців, чиї дідусі воювали з нацистами, як і Тедді, і які досі, в начебто цивілізованішому 21 столітті, воюють з агресором.


Не лише про війну


Ксеня: У мене є одне егоїстичне побажання до усіх майбутніх читачів цієї книжки — не сприймайте її лише, як книжку про війну. Цей вираз накладає на історію певний тягар, а згодом і відсіює аудиторію. Розумію, що саме зараз цей аспект для нас важливий. Але Аткінсон не така проста, як видається.

«Руїни бога» — це і про війну зокрема. Так, головний герой Тедді Тодд – льотчик в часи Другої світової, так, він описує свої військові будні без жодної романтизації (і це ще одна риса авторки), так, там є відрізані голови, і діти загиблих, яких могли назвати на твою честь.

Але в першу чергу, що робить Аткінсон — вона змальовує життя людини. Із усією цієї непростотою, яка в ньому є. Це не лише війна, а й твої батьки та їх долі; шлюб, не завжди такий, яким ти собі його уяляв; і кохання; і виховання дітей, які також можуть народитися не такими, як ти. І чи причина у вихованні, не так вже й легко відповісти. У книжці прослизає ще одна тема. Батьків-ветеранів. Тедді вочевидь не пощастило із донькою. Вона не омине колючого: «А ти ж теж убивав людей!» Або: «Чому ти не купуєш німецьку кавоварку “Сіменс”? Їх ти теж бомбив?» Вони робили печі для крематоріїв, але це він не пояснює доньці.

«Руїни бога» — це ціла купа, вервечка, карусель, не знаю, яке тут має бути слово, незручних запитань. І не лише до тих, хто вбивав, а й до тих, хто залишився, або просто народився, і ніколи не переживав такого досвіду, а все ж є частиною цього.

Як на мене, цю авторку тому й цікаво читати. Ти завжди читаєш не одну, а дуже багато історій. Врешті «Життя за життям» тому гарний приклад, хоча й в тому романі цей інструмент виставлений на показ.

Заздрю усім, хто ще не читав Аткінсон. Беріться, це не лише про війну. Це про до біса складне життя.

ps. Дуже тішуся, що цю авторку переклали українською, ще й так красиво. Дуже раджу (і думаю, дівчата зі мною погодяться) переклад Ярослави Стріхи. Це той випадок, коли ні за переклад, ні за обкладинку, ні за текст не соромно. Велика вдячність Нашому формату.


Кому читати цю книжку/кому не читати


Ксенія: Читати тим, кому подобаються довгі сімейні саги, романи «про війну», побудовані навколо складного морального вибору, шанувальникам британської іронії та самоіронії, такого собі обов’язкового чаювання о п’ятій з крапелькою сарказму замість бренді у чашці. Не читати тим, кому не подобаються постмодернові вихиляси чи подобаються герої, які дбайливо вишиковуються на «позитивний-негативний» вже на початку оповіді.

Люда: Раджу читати тим, хто цінує добірну англійську прозу із складною мовою та незвичними прийомами. А от якщо ви не любите закручених сюжетів та неоднозначності, то напевне цей роман читати не варто.

Катерина: Читати варто тим, кому цікава проза про війну та її травми, любителям родинних саг (разом із «Життя за життям») та добротних англійських романів. А ще тому, хто не боїться, що книжка змусить сумувати й замислитися про складні питання, які не мають відповіді. Не читати тим, хто має настрій на легку й розважальну книжку.

Ксеня: Шанувальникам сучасної британської літератури, літературних вивертів та військових сюжетів без романтики.


Схожі книжки


Ксенія: «Життя за життям»! Роман Кейт Аткінсон про Урсулу Тодд — це ідеальний приклад, коли з фантастичного припущення вичавлюється значно більше обґрунтованого драматизму, ніж можна було подумати спочатку. Його ще не видали українською, але вже пообіцяли. Інша книжка плюс-мінус схожого калібру: кількапоколіннева сага, непрості персонажі, ще складніші сімейні стосунки, нелінійний виклад та шматки в буквальному сенсі фантастичного тексту в тексті — це «Сліпий вбивця» Маргарет Етвуд. Букерівський роман, якого українською, на жаль, немає. А якщо хочеться щось тематичного схожого, але більш традиційного за жанром, манерою крутити сюжетними лініями, хронологією подій та з упізнаваними і конвенційними мелодраматичними прийомами — можна спробувати почитати «Солов’я» Крістін Генни.

Люда: Мені цей роман нагадав трилогію Сартра «Шляхи свободи» і хоча вона дуже відрізняється своєю тональністю та стилем, але в ній теж порушуються складні моральні питання вибору індивіда під час війни і наслідків цього вибору.

Катерина: Звісно,«Життя за життям». Улюблену «Бійню номер п’ять» Курта Воннегута. Нагадало також поствоєнні переживання в більшості книжок Ремарка. «Руїни бога» чимось перегукуються в мене з «Несподіваною вакансією» Роулінг, хоча сама не розумію, чим саме:)

Ксеня: Підтримаю дівчат, і також скажу, що гарною напарницею до книжки стане її споріднена історія про одну із другорядних героїнь — Урсулу. Хоча, як на мене, ці книжки різняться. В «Руїнах бога» військовий досвід героя займає дуже багато місця, в Урсули ж досвідів (як і життів) було багацько. А після прочитання першим мені згадався роман ще одного британця — Ієна Мак’юєна — «Спокута». Не буду спойлерити, ви зрозумієте самі чому. Також ми з дівчатами погодилися, що роман буде корисно прочитати після перегляду Нолланівського «Дюнкерку». Особливо, якщо тема пілота в образі Гарді для вас залишилася нерозкритою).


#ЧитаємоРазом: «Американські боги» Ніла Ґеймана

Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com

8 thoughts on “#ЧитаємоРазом: «Руїни бога» Кейт Аткінсон

    Залишити відповідь