Існують книжки, у відповідь на які дуже складно добирати слова і речення у правильній послідовності, уникаючи нездійсненної спокуси вивалити все й одразу, всі відчуття і думки, які вона по собі залишає, щоб лише показати: «Дивіться, дивіться, як це все чудово, як вам усім конче треба прочитати цей текст». «Блокбастер» Зорана Жмирича впритул наближається до того, щоб опинитися саме в такій ситуації. Тому починати треба з поганого.
Все в цьому світі залежить від ситуації
Від фіналу історії аж пашіє банальністю, він настільки очікуваний, що не міг не вгадатися ще десь під кінець другої третини, настільки передбачуваний, що навіть добре, що все закінчується саме так, від будь-якої іншої розв’язки віяло б надуманістю. Кожен, хто читає «Блокбастер», не зможе не зауважити, якою нелогічністю віє від більшості вчинків більшості героїв, наскільки їм потрібно не дружити зі здоровим глуздом і критичним мисленням, аби робити те, що вони роблять, казати те, що вони кажуть. Всі ці паралелі з кінематографом виглядають геть по-дитячому і взагалі неясно, нащо їх треба було вводити у текст. І тут уважний читач, якщо він уже ознайомився з романом, може зупинитися і запитати:
«Це, звісно, правда, але чому тоді він мені сподобався?».
Річард Рорті писав, що майже все в цьому світі залежить від ситуації. Шедевр не може бути шедевром лише через свої внутрішні властивості – для цього потрібен правильний час, правильне місце і правильний запит, тобто готовність публіки сприйняти подану інформацію так, щоби вважати твір мистецтва, який її передає, шедевральним. Тут «Фабулі» нічим дорікнути. Роман про війну Хорватії за незалежність, з огляду на всі подібності сербсько-хорватського конфлікту, вийшов українською в часи, коли його можна читати, ігноруючи час, відстань і художню мову, яка відділяє нас від того, що тоді відбувалося насправді. Якщо ви читали якісь спогади військовослужбовців, які воювали на Донбасі – різниця для вас буде хіба в іменах. Цей текст для українського читача неймовірно відкритий і зрозумілий – мабуть, більше, ніж де-інде. Але це не єдина його заслуга.
Ремарк у іншій обгортці
Перша думка, на яку ви ризикуєте наразитися впродовж п’ятдесяти з лишком сторінок, поки роман набирає обертів – перед вами Ремарк у трохи іншій обгортці. Персонажі Жмирича легко накладаються на ремарківських, так, але вторинність чомусь не відчувається. Можливо, справа в тому, що війна все ж змінюється з плином часу, і речі, описані у «Блокбастері», для ремарківських категорій просто немислимі (на відміну від молодих вояків, котрі справді залишаються достоту такими). Але переважно справа якраз у дитячих паралелях із кінематографом, які може бути складно оцінити на початку. На певному рівні текст повністю зводиться до того, що сьогодні (радше на початку дев’яностих, коли розгортається дія) смерть, насилля і війна навіть людьми, котрі щодня спостерігають це на власні очі, мислиться переважно через іконографію масової культури. І напис “Born to kill” на шоломі головного героя, вкупі з численними покликаннями на Кубрика, і те, що майже у всіх навколишніх людях герої почергово бачать не людей, а сюжети і цитати з улюблених фільмів – це те, що може зробити роман ближчим до «реальності» для тих, хто сам ніколи не бачив війни. І це направду чудова знахідка письменника.
Проте є, здається, одна риса, якої не уник іще жоден воєнний роман – це відсутність цілісного сюжету. Здавалося б, є персонажі, є конфлікт, чого ще треба? Але варто додати у воєнний роман цілісний сюжет, і він негайно перетвориться на щось інше. Тому більшість подібних текстів нагадують ланцюжок воєнних історій, об’єднаних хіба персонажами, які на тлі цих окремих конфліктів виявляють свою психологію. Тут, загалом, те саме. От тільки «Блокбастер», як і кожен блокбастер, має-таки свого супергероя, Борну. Завдяки амнезії названий на честь Джейсона Борна, він робить усе те, що робить справжній кіногерой, його руками вершаться подвиги, він стає «білою плямою», людиною без історії, котра завдяки цьому легко фігурує в найнеймовірніших воєнних анекдотах. Як і кожен кіногерой, він має свого антигероя, головного супротивника. І тут цей супротивник – абсурд. Не зведення до абсурду одно- чи двосторонньої пропаганди, не антимілітаристський абсурд типу «люди вбивають людей», а глибокий абсурд середовища, якому насправді немає пояснення. Абсурд визначається самим існуванням у світі роману людей, усі вони, без винятку, частинки абсурду, який полягає далеко не в насильстві. Вони нелогічні, позбавлені критичного мислення, вони для стороннього спостерігача неправдоподібні – і саме цим реалістичні. У світі роману від логіки чи здорового глузду мало користі, бо кожна дія буквально не має ніяких наслідків. Все, що трапляється – це не рекція героя, не закономірна відповідь на те, що сталося раніше – це просто випадковість, якої могло б і не бути. Але вона трапилася. І в неї повірити значно легше, ніж у те, що все могло б існувати впорядковано. Є тільки ентропія, що наростає з плином тексту і, не ускладнюючи читання, заповнює собою все. І наприкінці, коли книжку вже прочитано, герої залишаються в ній. А от абсурд і ентропія, ніби в естафеті, переходять до читача.
Остап Українець
Читати також: Гаррі Паркер «Анатомія солдата»; Еріх Марія Ремарк «Три товариші»; Світлана Алексієвич «Цинкові хлопчики».
Читати: Мастрід червня. Читання на вихідні: післясмак Книжкового Арсеналу
Читати: Неаполь і Roma. Уривок з роману «№ 2» Остапа Дроздова
9 thoughts on “«Блокбастер» Зорана Жмирича: нелогічний роман про жорстоку реальність”