Блакитний янгол. Уривок з підліткового роману Франсін Проуз

Блакитний янгол. Уривок з підліткового роману Франсін Проуз
Ілюстрація: nytimes.com / портрет Франсін Проуз

«Блакитний янгол» — сміливий роман, що безжалісним оком дивиться на звичаї сучасної вищої школи. Ця нищівна історія показує, що може статися, коли у внутрішню політику навчального закладу втручається політкоректність. Роман нещодавно вийшов у видавництві КМ-Букс.


Спливло чимало часу, відколи друком вийшов роман пана Свенсона, викладача письменницької майстерності. За цей час він марно сподівався виявити бодай одного талановитого студента. Аж тут з’являється Ажела Арґо, вся вкрита пірсингом, татуюваннями і… неймовірно обдарована. Саме на неї чекав Свенсон. Ба більше, вона потребує його допомоги. Та, як відомо, дорога до пекла вимощена добрими намірами.


Франсін Проуз – авторка чотирнадцяти художніх книжок, серед яких і роман «Нова людина». Остання з її книжок — «Читати як письменник» — бестселер «The New York Times». Франсін Проуз отримувала численні гранти і винагороди, зокрема стипендії Ґуґґенгайма і Фулбрайта, а також була стипендіатом директора Центру дослідників і письменників при Нью-Йоркській публічній бібліотеці. Живе і працює у Нью-Йорку. А підлітковий роман «Блакитний янгол» стає фіналістом Національної американської книжкової премії.


Уривок з роману

«Блакитний янгол»

Свенсон чекає, доки студенти закінчать свої міні-ритуали: поправлять блискавки і ковпачки, розкладуть ручки і записники, котрі так старанно вибирали, щоб виразити свою вразливу юну особистість; у такий спосіб вони щотижня виявляють готовність просидіти у цій аудиторії аж цілу годину — без гамбургерів, чипсів і телевізора. Він обводить поглядом і рахує присутніх, — чудово, усі дев’ятеро тут — переглядає текст твору, що сьогодні обговорюватиметься, і після паузи говорить:

— Це мені здається, чи й справді останнім часом у нас чимало оповідань про секс між людьми і тваринами?

Студенти збентежено витріщаються. Йому й самому не віриться, що він таке сказав. Його жалюгідна спроба пожартувати звучить штучно; і справді, це питання він заздалегідь придумав і прокрутив у голові, йдучи через Північний дворик, повз готичні аркади, каплиці Засновників і чарівні двохсотрічні клени, що тільки-но почали губити рудувате листя, густий шар якого прикрашає рекламний буклет Юстонського коледжу. Повністю зосереджений на прийдешньому випробуванні, він навіть не звернув уваги на пейзаж. Сьогодні йому доведеться провести обговорення студентського оповідання про підлітка, котрий, розізлившись і напившись після невдалого побачення, ґвалтує при світлі холодильника сиру курячу тушку.

І з чого Свенсону починати? Насправді йому хотілося б запитати: «Це оповідання написане спеціально, щоб з мене познущатися? Невже юний садист вирішив, що кумедно буде послухати, як я розбиратиму технічні недоліки оповідання, де дві сторінки займає опис того, як хлопчисько ламає курці грудну клітку, щоб сформувати зручне слизьке вмістище для свого пульсуючого члена?» Але Денні Лібман, автор твору, навіть не думав знущатися зі Свенсона. Йому просто хотілося, щоб герой оповідання зробив щось оригінальне.

Спершись на столи або відкинувшись на спинки стільців, студенти витріщилися на Свенсона. Їхні очі точнісінько такі ж каламутні і напівзаплющені, як і в курки, чию общипану голову герой повертає до себе дзьобом під час нічного акту кухонного кохання. «Стривай-но, але ж кури в холодильниках найчастіше вже з відрубаними головами», — подумки відзначає Свенсон, щоб згодом повернутися до цієї деталі.

— Щось не зрозумію, — каже Карлос Остапчек. — А які ще були оповідання про тварин?

Карлос завжди спішить втрутитися в розмову. За його плечима — служба на флоті і колонія для неповнолітніх, він — справжній альфа-самець, єдиний зі студентів, котрий бачив у житті хоч щось крім навчальних аудиторій. Зрештою, якщо не рахувати Денні, він тут взагалі єдиний студент чоловічої статі.

То про які ж оповідання говорить Свенсон? Дивно, але він і сам не може пригадати. Хтозна, може це було не цього року, з іншою групою… Щось занадто часто таке почало відбуватися: мовби зачиняються якісь двері і розум відключається. Невже це початок хвороби Альцгеймера? Але ж йому усього сорок сім. Усього сорок сім? Що відбулося за цю коротку мить, відколи він був ровесником своїх нинішніх студентів?

А може, в усьому винні спека й задуха, такі незвичні для кінця вересня? Ель-Ніньйо накрив північ Вермонту потужним мусоном. А його клас, розташований високо у дзвіниці коледжу, — найжаркіше місце на всьому кампусі. Влітку ремонтники зафарбували віконні рами так, що вікна тепер не відчиняються. Свенсон скаржився у відділ експлуатації будинків і споруд, але зараз їм не до цього — весь час йде на ремонт вибоїн у тротуарах, за які можуть позиватися до суду.

— Вам недобре, пане професоре?

Кларіс Вільямс співчутливо схилила свою милу голівку; цього тижня її волосся укладене рядами яскраво-помаранчевих змійок-кучериків. Всі, у тому числі й Свенсон, у Кларіс трохи закохані і одночасно трохи її побоюються — певно, через те, що її розум і чарівність поєднані з холодною красою африканської принцеси, що стала супермоделлю.

— Чому ви так вирішили? — каже Свенсон.
— Ви стогнали, — відповідає Кларіс. — Двічі.
— Усе гаразд.

Свенсон стогне у присутності студентів. Хіба ж це не доказ, що з ним не все гаразд?

— Але якщо ще хоч раз назвете мене професором, не атестую за семестр.

Кларіс напружилася. Спокійно, це ж лише жарт! Студенти Юстона звертаються до викладачів на ім’я — за це їх батьки і платять по двадцять вісім тисяч на рік. Але не всім дітям вдається змусити себе казати «Тед»: студенти-стипендіати, як-от Карлос (котрий вибрав обхідний шлях і називає його Коучем), діти з вермонтських ферм, такі як Джонелл, темношкірі — Кларіс, Макіша — їх не переконують його жартівливі погрози. У Юстоні таких студентів зазвичай небагато, але цієї осені чомусь склалося так, що усі вони опинилися у групі Свенсона.

Минулого тижня обговорювали оповідання Кларіс про дівчинку, яку мати бере з собою на прибирання будинку багатої пані; це був вражаюче переконливий твір, що від веселощів перейшов до жаху: попиваючи вино, прибиральниця вештається будинком, влаштовуючи перевертки в усіх кімнатах, а під кінець на очах у переляканої дитини летить зі сходів.

Студенти від збентеження немов язики проковтнули. Усі вони, як і Свенсон, вирішили, що оповідання Кларіс якщо й не буквально описує реальні події, то щонайменше пекельно близьке до правди. Врешті-решт слово взяла Макіша Девіс — темношкіра студентка. Вона сказала, що їй вже остогидли історії про «сестер», кот­рі завжди або під наркотиками, або п’яні, або торгують сідницями, або помирають.
Свенсон вступився за Кларіс. Він навіть Чехова згадав, щоб пояснити класові: письменник не повинен малювати картину ідеального світу, навпаки, — він має описувати світ таким, який він є, без проповідей і оцінок. Ніби студентам не начхати на якогось давно покійного росіянина, котрого Свенсон ритуально ексгумує на підкріплення своєї непереконливої думки. Та все ж, ця згадка про Чехова дозволила Свенсону відчути себе менш самотнім — мовби за ним із небес спостерігає святий, котрий не судитиме його за злочинний обман — за те, що він вдає, ніби цих дітей можна навчити того, чого Свенсон їх нібито навчає. Чехов побачив би, що в нього на серці, і зрозумів би, що він щиро бажає, аби студентам можна було дати те, про що вони мріють: талант, славу, гроші, роботу.

Після заняття, на котрому розбирали її оповідання, Кларіс залишилася поговорити. Свенсон намагався знайти спосіб якомога тактовніше натякнути їй, що йому відомо, як це непросто — писати автобіографічні речі, вдаючи, ніби це витвір уяви. Врешті-решт, навіть якщо взяти його другий роман… Важко повірити, але він і сам не підозрював, якими трагічними були його дитячі роки, поки не опублікували його ж твір і він не дізнався про це з рецензій.

Та цю зворушливу історію про своє змарноване дитинство і фантастичний успіх так і не судилося розповісти, адже Кларіс відразу повідомила: її мати — директор школи, а ніяка не служниця-алкоголічка. Що ж, поза всяким сумнівом, їй вдалося обдурити Свенсона, а разом із ним і усю групу. Хіба не можна було хоч якимось натяком послабити напругу? А напруга була настільки висока, що всі з полегшенням зітхнули, перейшовши до оповідання Карлоса про мрійливого хлопчину з Бронкса, котрий запав на свою сусідку, але тендітне кохання героя розбилося вщент, коли його приятель розповів, що підглядав у вікно до цієї сусідки і бачив, як вона відсмоктує член собаці, німецькому вівчурові.

Ось це й було інше оповідання про секс із тваринами. Свенсону не здалося; а тепер пригадалося ще одне — текст Джонелл Брівард про жінку з Вермонту, котра чує, як її чоловік уві сні повторює ім’я улюбленої корови. Три розповіді про секс із тваринами — а це ж лише початок семестру.

— Наприклад, Карлосе, ваше оповідання. Невже я сам вигадав про німецького вівчура?
— Упс, я вже й забув, — каже Карлос.

Клас сміється — єхидно і водночас поблажливо. Їм-бо відомо, чому Карлосова пам’ять так швидко витіснила спогади про це: обговорення його тексту переросло в бурхливу дискусію про чоловіків, котрі вдаються до хворобливих фантазій про жіночу сексуальність.

Ця група працює разом усього п’ять тижнів, але в них вже з’явилися свої «сімейні» жарти, вони вже влаштовують бурхливі дебати. Справді, хороша група. Вони одне одного надихають. У цій зоофілії енергії значно більше, ніж в обридлих за минулі роки млявих розповідях про невдалі любовні пригоди і дітей з розлученими батьками, що намагаються позбутися наркотичної залежності. Свенсон мав би бути вдячний студентам за тексти, у яких є хоч трохи життя. То ж чому він досі вбачає у безневинних просторах їхніх сердець і душ небезпечні мінні поля?

Чому? А тому, що це і є мінні поля. Нехай колеги самі спробують. Ті, хто вважає, що це легко — ані довжелезних текстів, ані лекцій, ані іспитів з оцінками. Ті, хто заздрить його аудиторії, з вікон якої відкривається краєвид на увесь кампус — хай-но спробують відчинити ці вікна, поки хтось зі студентів не знепритомнів. Хай позаймаються з групою, знаючи, що їхня кар’єра залежить від уміння балакати про зоофілію у такий спосіб, щоб не зачепити нікого за живе. Ніхто не каже, що взагалі неможливо написати хороше оповідання про хлопця, котрий усамітнився з курячою тушкою. Геній — скажімо, Чехов — написав би геніальний твір. Та навряд чи на таке здатний Денні. А вдавати, ніби Денні може перетворити свою дохлу курку на витвір мистецтва, було б карним злочином.

У класі запала тиша. Може, хтось поставив питання? Неважко припустити, що Свенсон міг просто забутися; і ось тепер він сидить і мовчить, а студенти чекають, що буде далі. Колись, на початку викладацької діяльності, він хотів, щоб уся група була в нього закохана — на менше він би не погодився. А тепер вважає за щастя, якщо вдається витримати заняття без помітної шкоди для психіки.

— Хм, усміхається Свенсон. — Про що це ми? Я, здається, відключився.

Студенти сміються — йому пробачено. Свенсон — один із них. Їхні викладачі хімії не відключаються — або принаймні не зізнаються в цьому. Алкоголь і наркотики вже познайомили цих дітей з провалами свідомості. Дехто з присутніх з розумінням усміхається; нарешті Денні каже:

— Може, ми… поговорили б про моє оповідання?
— Так, звичайно. Перепрошую, — говорить Свенсон. — Отже, які ваші враження? Що вам сподобалося? Що зачепило за живе? — Тривала пауза. — Хто хотів би почати?

Почати? Та їм узагалі не хочеться тут бути. Свенсон їх не звинувачує. Вони зараз схожі на мультиплікаційних героїв, що прислухаються до пташиного співу. Свенсон виріс у сім’ї квакерів. Його не бентежать довгі паузи.

Нарешті слово бере Мег Фергюсон:

— Мені сподобалося, як чесно тут описано, що деяким хлопцям байдуже — кохатися з жінкою чи порати дохлу курку.
— Добре! — каже Свенсон. — Так точно! Оце дійсно хороший початок. Дякую за рішучість, Мег.

Тут неможливо щось заздалегідь передбачити. Якби спочатку запитали Свенсона, він припустив би, що Мег побачить в оповіданні обридливу фалічну домінацію над беззахисною пташкою.

Хлопці зазвичай не відповідають на репліки Мег безпосередньо. Вони чекають, поки слово візьме якась стриманіша дівчина, а вже тоді вкидають свої п’ять копійок. Ось і тепер соромлива Ненсі Патрикіс, закохана у Денні Лібмана, каже:

— Оповідання зовсім не про це. Хлопцеві небайдужа дів­чина. Але вона його образила. І він, так би мовити, зганяє злість на курці.
— Бачиш, Мег! — пожвавлюється Карлос. — Ти вже мені повір, хлопці можуть відрізнити секс із жінкою від сексу з куркою.
— Хотілося б у це вірити, — каже Макіша. — Інакше усі ми влипли.


Читати: Майже дорослі. 10 книжкових новинок для підлітків українською

Читати: Непрості дитячі книжки: про війну, втрату, безпритульність, секс і любов без обмежень

Читати: Листи сором’язливого, або Чарлі стає дорослим

Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com

20 thoughts on “Блакитний янгол. Уривок з підліткового роману Франсін Проуз

    Залишити відповідь