Автори блогу Yakaboo пишуть огляди і добірки з десятками книг щомісяця. А ось що вони читають для себе і які з книг подобаються найбільше? Відверто про це — у їхніх читацьких підсумках за листопад.
Надія Скокова
Для мене «Емоційний інтелект» Деніела Ґоулмана є настільною і базовою книгою про емоції – поки кращої я ще не читала. Тому продовжую її перечитувати, і кожного разу відкриваю безліч нової інформації. Коли перечитую «Емоційний інтелект», мені щоразу вдається краще розвинути власну емпатію і самоусвідомлення.
Чому я вважаю книгу Деніела Ґоулмана «Емоційний інтелект» найкращою і базовою з цієї категорії? Перш за все тому, що це результат його багаторічної журналістської діяльності – Ґоулман відібрав найкращі дослідження, органічно їх поєднав, і створив єдину картину розвитку емоційних навиків кожної людини.
Сильною стороною цієї книги є її широкий спектр – у ній Ґоулман показує, як усвідомлення свого емоційного стану впливає на нашу продуктивність, успішність і комунікабельність. Все-таки це нова і малоусвідомлена позиція сучасного динамічного світу, про яку мало хто замислюється. А недооцінювання власного емоційного стану може не лише зробити людину невпевненою в собі, а й зумовлювати хвороби серця, шлунку і погано впливати на гормональний фон.
Найбільше у цій книзі мені подобається, як Ґоулман пояснює механізми дії емоцій – як емоції зароджують в нашому мозкові, які емоції можливо контролювати легко, а які – взагалі ніяк. «Ми не можемо контролювати нашу реакцію, але ми можемо контролювати, як довго вона триватиме». Ні, автор не закликає до стоїцизму і пригнічення «поганих» емоцій, Ґоулман переконаний – поганих емоцій не буває. Просто нам потрібно вміти контролювати ті емоції, які можуть призвести до деструктивних наслідків. І в книзі він переконливо доводить, як власні емоційні навички можна скоригувати.
У цій книзі мені подобається геть усе. І вона є чудовим доповненням до книги «Емоційний інтелект» Деніела Ґоулмана.
Тема цієї книги дуже нова навіть у наукових колах, і пишучи її, автори намагалися зробити важливі підсумки перших наукових спостережень за впливом медитації на людський розум.
Самі автори – Ден і Річі – зі студентських років були завзятими прихильниками медитації. Протягом всієї своєї наукової кар’єри вони вміло поєднували дві взаємовиключні властивості: віру в позитивний вплив медитації, яку самі й практикували, а також скептицизм і надію довести цей вплив з наукової точки зору, а не лише вірою. Навіщо вони це хочуть зробити? Що нового вони намагаються показати у ще одній книзі про медитацію?
Перш за все, що медитація як ментальне тренування мозку може бути корисною для людей і поза буддистською релігійною традицією. Цю точку зору завжди активно підтримував і сам Далай-Лама, чим і допомагав науковцям протягом десятиліть.
Другим важливим аргументом, який змусив Ґоулмана і Девідсона написати книгу про медитацію, є активне зловживання маркетинговими пропозиціями, якими наповнений сучасний споживацький простір. У книзі автори намагаються чітко показати, чому можна вірити, чому – ні, а що ще не доведено.
Для мене ця книга не лише розкрила багато цікавого, а й допомогла систематизувати знання про медитацію. Наприклад, правильно буде завжди уточнювати, що саме людина практикує, бо сьогодні відомо понад 40 методів медитації. Або як розрізнити початківця, вмілого медитатора і йога.
Та як би сильно автори не прагнули ствердити, що медитація спричиняє позитивні зміни у мозкові, формуючи відповідні нейронні зв’язки, з наукової точки зору багато чого ще не доведено. Для цього потрібно більше інформації, аніж є на даний момент. Іноді дослідження медитації не мають необхідної кількості лабораторного спостереження, аби робити обґрунтовані висновки, іноді критерії оцінювання надто спрощені, і тому Ден і Річі не впевнені у їхніх висновках. А іноді науковці невміло підбирали метод дослідження, тому результати були плачевними.
Саме такі результати підсумували Ґоулман і Девідсон за минулі 50 років дослідження медитації. І це є лише серединою пройденого шляху. Тому сподіваюсь, що цю гіпотезу про позитивний вплив медитації вдасться підтвердити раніше, аніж через наступні 50 років.
Еміль Золя «Творчество»
Твори Еміля Золя вражають своєю точністю. Цей письменник мав вражаючий талант писати про важливі суспільні, політичні і культурні трансформації суспільства, які вкінці ХІХ століття змінювали образ Франції. Точно. Реалістично.
Роман «Творчість» я би назвала історією становлення імпресіонізму. Золя описує, як важко відбувалось прийняття паризьким суспільством нового мистецького напрямку, представники якого бунтували проти закладених академічних норм у мистецтві, архітектурі і літературі. Це були революціонери мистецтва, які по-своєму бачили світ, боролися зі стереотипами минулих поколінь та вірили, що творять істинне мистецтво.
Сам сюжет роману розвивається навколо життєвих історій трьох друзів, але головна лінія роману належить творчості художника Клода, який був вважався лідером нової школи пленерів. Його творчість повністю поглинає його життя, він страждає від чисельних відмов і жаданого визнання. Однак прогом усього роману не полишає способів довести, що його творчість – це нове свіже дихання в мистецтві.
Роман мені сподобався тим, що у ньому багато роздумів самих імпресіоністів – про те, як вони бачать власне мистецтво, що їх надихає, що вони намагаються здійснити і чому борються з власними стереотипами.
Цей твір Золя для мене виявився найбільш динамічним і сповненим психологічним переживань – чого не знайдеш у пізніших творах Золя. «Творчість» легко читати, у романі безліч сюжетів, що дає відчуття різноманітної перспективи на паризьке життя художників, їхніх злетів і падінь.
Ольга Коломицева
Збірка оповідок чеського композитора Іллі Гурніка «Ієрихонські трубачі» вперше була надрукована українською 1970 року у видавництві «Музична Україна». Переклав її батько письменниці Оксани Забужко Стефан Забужко.
«Ієрихонські трубачі» – голос, що дивовижним чином пролунав між роками репресій та періоду «закручування гайок» у Радянському Союзі в період короткої напіввідлиги після Празької весни, голос, який перетривав епоху «совка» і який ми можемо завдяки Оксані Забужко, що ініціювала перевидання книжки, знову почути – тепер вже у незалежній Україні.
Попри те, що «Код Гурніка. Історія одного перекладу» – післямова Оксани Забужко до цієї збірки, провокативна назва змусила мене почати саме з неї, щоб таким чином дізнатися більше і про Гурніка, й про історію тексту.
«Ієрихонські трубачі» ж – книжка невеликих за обсягом, проте глибоких і мудрих оповідок, в яких кожен знаходить власну відповідь на, можливо, ще не до кінця окреслене питання, проте тут-таки опиняється перед цілою низкою нових запитань.
Дуже хочеться назвати її книжкою для натхнення, яка з’явилась саме в той момент, коли воно потрібне найбільше. Самі оповідання стилістично настільки довершені, що ти одразу, з перших сторінок починаєш розуміти автора і сміятися разом з ним, співпереживати чи засмучуватись. Книжка всуціль наповнена філософськими та біблійними сюжетами, які не відпускають, змушуючи обдумувати їх ще по кілька днів. При цьому тексти Гурніка читаються дуже легко і цікаво. Подібно до того, як критики часто називають дебютні романи прозою поета (у випадку, якщо автор писав до цього лише поезію), у цьому разі хочеться сказати «проза музиканта» – тут це відчутно у підборі слів, їхній милозвучності, у тому, як формуються речення. Коли читатимете, вам захочеться ласувати кожним словом, розтягуючи насолоду.
Зазвичай, щоб заохотити когось до читання книжки, що справила враження, хочеться порівняти її з уже добре відомою у своїй літературі, але тут, перебравши багато варіантів, тільки розведеш руками, бо подібного в українській літературі немає. Від цього ніби мусить бути сумно і соромно, але втішитися можна тим, що для українського читача доступний такий переклад «Трубачів».
Це майже ідеальна книжка, щоб, налаштовуючися на важку та депресивну зиму, загорнутися у плед, заварити собі чай і насолоджуватись. У жодному разі вона не для швидкого читання в метро чи деінде, бо час від часу хочеться повернутися на 10-20 сторінок назад, щоб іще раз перечитати оповідання про Паганіні чи історію про спраглого до знань Франтішка.
Юлія Дутка
В листопаді активно прощалась з давніми ждунами – і прочитала цілу підбірку сльозоточивої літератури (сплакалась!). Але розповім вам не про неї, бо хоч загалом ці кілька романів мені сподобалась, та все ж вони – не зовсім моє.
Зірка цього місяця, яку схопила під час відпустки у легендарній італійській книгарні Mondadori. «Оповідь служниці» теж читала в оригіналі, тому вирішила не чекати перекладу, який ніби-то має вийти у 2020. Всесвіт Ґілеаду у «Свідченнях» набуває нового виміру, адже цього разу ми бачимо світ не тільки очима служниці, а й тіток, дружин і навіть тих, хто спостерігає за тоталітарною державою з-за кордону.
А ще в листопаді я знайшла ідеал чоловіка. Розумний, красивий, різносторонній (навіть важко уявити наскільки!) винахідливий та з чудовим почуттям гумору. На жаль, Леонардо вже давно не з нами і ніколи не цікавився жінками. Але він став мені таким рідним під час читання, що не хотілось розлучатись. Запланувала собі на найближчу відпустку Мілан, щоб насолодитись поки ще більш-менш цілісною «Тайною вечерею».
Таки найкращий український роман цього року. Екзотична наукова фантастика з чудово пропрацьованою флорою і фауною нової планети, об’ємними персонажами та сюжетом, який не дозволяє відкласти книжку. Я мало не прочитала її залпом, але мусила вкладатись, бо зранку на роботу, а потім весь день мучилась думкою про те, що ж там далі буде з героями, поки я оце намагаюсь зосередитись в офісі. Книжка, яку люто рекомендую не тільки шанувальникам sci-fi, а й трилеролюбам.
Катерина Толокольнікова
Осінні дні пролетіли швидко, наче листя за сильним вітром, і хороших книжок прочиталося вдосталь. За листопад – усього шість, і всі лишили слід у душі.
Книжку Світлани Ославської прочитала з цікавістю. Я в принципі люблю репортажі, а коли це збірка – то подобається читати їх не підряд, а роблячи невеличку перерву після кожного, щоб подумати. Круто, що авторці вдалося вийти за межі новинних приводів і політичних перипетій, які переживали турки (та інші мешканці Туреччини) за минулі 5 років. Людські історії, записані журналісткою, направду цінні. А ще вразили несподівані перетини з Україною. Раджу всім, хто хотів би відкрити цю країну поза форматом відпочинку all inclusive.
Цього місяця я нарешті дійшла до роману іншої Світлани – «Лазарусу» Тараторіної. Цей дебют всі так хвалили, він торік здобув премію «ЛітАкценту», а цьогоріч був у довгих списках «Книги року ВВС». Ця фентезійна книжка зроблена майстерно, філігранно. Персонажі цікаві, нетипові, живі, а одним із них є Київ початку ХХ століття. В ньому було неймовірно цікаво побувати.
Потім прочиталася «Маленька книга хюґе. Як жити добре по-данськи», яка теж довго чекала свого часу. Вирішила читати саме в цю пору року й не прогадала. Не пам’ятаю, коли в мене так рано з’являвся святковий настрій і думки про новорічні подарунки. Це атмосферна книжка, яка розслабляє і надихає. Школа, що вона написана (чи перекладена) місцями кострубато. Але загалом це не псує задоволення.
«Крамничка “З легкої руки”» Горана Петровича, позичена в подруги, стала гарною супутницею на одні листопадові вихідні. Це для мене знайомство з сучасною сербською прозою, й доволі приємне. Роман торкнеться душі кожного книголюба, змусить замислитися про вибір, який ми робимо в житті, і ставати добрішим.
З – умовно – класики прочитала найвідоміший роман Бориса Віана «Шумовиння днів». Це перший прочитаний мною твір автора. Чекала видання українською, яке вийшло дуже красиве. Вразили стиль і задум, мова й образи, але не склалося враження, що це моє. Одне слово, любові не сталося. Але точно читатиму Віана ще, адже він уважається дуже різноманітним автором. І подивлюся екранізацію цього роману.
Завершила місяць «Книга Балтиморів» Жоеля Діккера. Свого часу мені сподобався його детектив «Правда про справу Гаррі Квеберта», де оповідачем виступає письменник Маркус Ґольдман. Він є головним героєм і цієї книжки теж. Хоча здається, що це геть різні люди. Та й книжки подібні стилем викладу, але водночас і дуже різні. Ця – сімейна сага про три покоління родини, непрості перипетії їхнього життя і трагічні долі. Не детектив, але роман, в центрі якого таємниця (і не одна), яка розкривається на останніх сторінках. Читається дуже захопливо, написано добре (хоча й трошки завеликий обсяг), тож раджу. Мене Діккер не розчарував, тому і третю видану українською книжку теж читатиму.
А тепер – саме час будувати читацькі плани на зиму. Ми ж у цю дуже домашню пору року читаємо найбільш активно, правда?
Ірина Стахурська
У листопаді в мене було надто мало вільного часу на читання, тому у моїх підсумках за місяць – лише чотири книжки. Це катастрофічно мало ще й з огляду на те, що мені вже точно не світить виконати свій книжковий виклик у 100 книг за рік. Але, як то кажуть, головне – не кількість, а якість. Про свої враження від прочитаного розповідаю нижче.
Мабуть, найвдаліша книжка мого листопада – цікава, пізнавальна, читалася легко, хоч і розповідала про доволі серйозне. «Півмісяць, хрест і павич» – це кілька репортажів про невідому, нетуристичну Туреччину, про те, що країна зсередини може виглядати абсолютно інакше, аніж якою її привикли знати зовні. Про те, що загальновідомі події, що не так давно відбувалися в цій країні, насправді були не такими однозначними і привели до непередбачуваних наслідків. Тут також багато людських історій як самих турків, так і представників інших національностей та віросповідань, які за власним бажанням чи вимушено проживають на території країни. Від авторки Світлани Ославської можемо дізнатися про особливості фемінізму в Туреччині, отримати кілька екскурсів в історію і навіть відстежити в цій книжці також яскраву українську лінію. Всім, хто цікавиться репортажами, мандрами, різними культурами – дуже рекомендую.
Ця поетична збірка привертає увагу насамперед історією своєї авторки – відчайдушної молодої дівчини, яка не захотіла мовчати про свій складний внутрішній світ і почуття, що його формують, та заговорила через поезію до тисяч таких самих молодих і відчайдушних, як вона. Свою книжку поезій і авторських ілюстрацій Рупі Каур видала самотужки, не змирившись з відмовою видавців. Як результат, «Молоко і мед» стала справжнім бестселером. Книжка підіймає доволі провокативні і навіть табуйовані теми, тож якщо ви любите просто почитати поезію «для душі», бо вам подобається звучання римованих рядків, це точно не ваш випадок. Тексти Рупі ніби й максимально прості, але дуже складні водночас, над ними варто задумуватись, їх треба перечитувати, пропускати крізь себе, розуміти і погоджуватись або ж відкидати, так і не збагнувши, але до них точно неможливо залишитись байдужими.
Якось особливо відгукнулася мені і збірка короткої прози від Ірини Славінської. На Форумі Видавців у Львові відвідала презентацію «Моїх запасних життів» і якось відразу зловила себе на тому, що точно хочу прочитати цю книжку. Хоча сказати однозначно, про що вона, не так вже й просто. Це дуже різні тексти про особисті досвіди, внутрішні переживання, якісь логічні розмірковування про світ, оточення, людей, спогади з дитинства і недавнього минулого, професійні інсайди та довколакультурні розмови. І хоч стиль авторки доволі рівний, я б навіть сказала монотонний, і динаміки в її текстах мало, все ж мені сподобалася як ідея книжки (розповісти про те, що хочеться, про наболіле, про досі несказане, приміряти на себе інші ситуації та досвіди), так і її виконання («клаптикова ковдра» з маленьких і різнокольорових прозових відтинків).
Звичка не залишати за собою книжкових «хвостів» цього місяця знову дала про себе знати. Одна з початих і не дочитаних моїх книжок, яка третій рік чекала свого часу, нарешті здалася – цього листопада я таки дочитала «Місіс Делловей»! Так, це було важке читання, рівно настільки, наскільки ж і важливе. Бо, як то кажуть, класику знати треба, і дуже соромно, якщо ні. Сюжет складний, мова складна, стиль теж складний (це ж славнозвісний потік свідомості!), але книжковий черв’ячок всередині мене задоволений. Тепер і я знаю, як Клариса Делловей готувалася прийняти у себе високоповажних гостей, згадуючи при цьому свою молодість і забуте кохання, що вона його свого часу проміняла на становище в суспільстві, матеріальну стабільність та впевненість у завтрашньому дні. Тільки от той факт, що в книжці описані події всього лише одного дня, а я мучила я її та-а-ак повільно, мабуть, не даватиме мені спокою ще довго.
Світлана Васильченко
Колись захопившись можливістю розкрити таємниці роботи найважливішої частини людського тіла, майбутня професорка Нью-Йоркського університету відмовилась від мрії стати акторкою на Бродвеї, та цілком присвятила себе науці яка ще подякує їй за внесок. А в своїй біографічній книжці вона розповідає, як, вирушивши на навчання у Францію, почала бачити іншими очима; як змінювала звички, прагнучи фізичної витривалості; як, вихована в родині, де не прийнято висловлювати свої почуття, вчилася казати «Я люблю тебе» батькам і чути те саме у відповідь. Як саме життя вело до відкриттів про те, як працює людський мозок, а віднайдені розуміння допомагали покращувати його в усіх аспектах.
За двадцять років після свого першого виходу книжка бельгійської авторки, яка описує власний досвід роботи в японській корпорації, читається як історія, що цілком могла б статися в наші дні. Тепер мова не стільки про культурні відмінності та корпоративні цінності (ми саме спостерігаємо їхнє перетворення під сучасні умови роботи і життя), скільки про стосунки між людьми, що працюють в спільній команді. Амелі займає найнижчу ланку, і навіть до ладу не знає, які функції має виконувати. Тому бере на себе «зайві» ініціативи, чим викликає невдоволення безпосередньої керівниці – тієї, через яку б і мала відбуватися комунікація з топ-менеджерами, і яка роками докладала зусиль, щоб мати авторитет, рівний до колег-чоловіків. А за неписаними правилами, залишитися має лише одна.
Оксана Купер
Давно не тримала в руках такої прози. Роман одразу захоплює і читається на одному диханні буквально за кілька днів (з перервою на роботу і відпочинок, звісно ж).
Історія, створена письменником Роменом Ґарі, починається у маленькому провінційному містечку десь в Нормандії напередодні Другої світової війни. Неспокійні настрої вже зі всією силою гуляють Європою, але хіба до них є діло, якщо ти — простий французький підліток та ще по вуха закоханий в аристократичну полячку, дачний будинок сімейства якої розмістився по сусідству. Ці дві сім’ї – французька та польська – і стануть нашими поводирями у життя та політичні події того часу.
Сама розповідь будується від першої особи Людо Флері: його очима ми бачимо, як нацизм насувається на європейські країни, а друзі дитинства опиняються по різні боки барикад. Головний герой має талант до чисел та відмінну пам’ять і, здається, трохи збожеволів у своєму захопленні сусідкою Лілею, а його рідний дядько – у своїй майстерності виготовлення летючих зміїв. Далі на сторінках роману буде і про французький Рух Опору, і про місцевий колабораціонізм, і типові персонажі з щоденних воєнних та звичних буднів, які сховалися під цифрами тематичного розділу підручника історії. У письменника немає вказівок, що є чорним чи що є білим. Він просто описує те, що часом події розвиваються саме так і люди роблять вибір на користь чи то самовиживання, чи то дотримання власних життєвих принципів.
В романі досить багато символізму та емоцій, які читаєш як в діалогах його героїв, так і в описах подій, що відбуваються навколо. «Навіть ідеї перестають бути схожими на себе, коли втілюються в життя», — пише Ґарі, мабуть, таким чином вкладаючи, власні аргументи у всю цю літературну історію особистого пошуку своїх героїв. Розум припускає міркування, теж наголошує письменник, отже, і цей непростий (але дуже відвертий) роман однозначно заслуговує на читацьку увагу української публіки.
Якимось дивним чином захоплення психологічною літературою привело мене до цієї книжки. Американська психологиня зі стажем Робін Норвуд (як часто буває для західної літератури такого типу) аналізує клінічні випадки з власної практики та розповідає про основні проблеми, з якими стикається жінка у залежних стосунках. Всі такі речі, звісно ж родом з дитинства, і найперше, що треба пам’ятати в подібній ситуації – це повага до себе, наголошує Робін. «Більше уваги своєму власному життю», – дає універсальну пораду авторка своїм клієнткам, котрі намагаються черговий раз перевиховати тощо близьку людину поруч з собою (чи не хочуть примиритися з «вадами» оточення). Мій особистий урок з книжки, до речі, виглядає дещо несподівано, але правдиво. Річ у тім, що «трудоголізм, подібно до інших видів залежної поведінки, є серйозним розладом».
Хай читача не вводить в оману назва цієї книжки, бо вона має мало спільного з бульварним романом. Навпаки: це психологічна література про порозуміння між людьми та вміння знаходити спільну мову як на роботі/вдома, так і в соціальній комунікації загалом. Психолог Чепмен пише, що загалом таких мов кохання є 5: слова заохочення, подарунки, допомога, увага і фізичний контакт. Кожна людина має одну із них як основну: і у спілкуванні зі своїм оточенням, і у романтичних стосунках. Просто проявлятися це може в кожному випадку по-своєму. Мабуть, тому мені одразу й здалося, що ця книжка більше про стосунки між людьми в цілому (як порозумітися із сусідом по студентській кімнаті чи з батьками), а вже потім про стосунки в парі. Бонус, який приховує у собі текст автора, – не тільки можливість дізнатися власну «мову кохання», а й гарний шанс трохи краще зрозуміти своїх друзів та близьких. Хочу також зауважити, що автор книжки є релігійною людиною і в тексті багато відсилання до теми Бога, тому агностиків, атеїстів чи тих, хто не визначився, цей факт може трохи бентежити.
Мар'яна Хемій
Збірка короткої прози чеського композитора Іллі Гурніка була написана і видана в Чехословаччині у 60-их роках минулого століття. Так позитивно натоді склались обставини, що її переклад українською вийшов до чергових репресій, які почалися незадовго після того. Здійснив переклад батько письменниці Оксани Забужко, яка й ініціювала перевидання книжки та доповнила його ґрунтовною післямовою.
Ця книжка ідеальна для читань в тісному родинному чи дружньому колі, адже усім прочитаним (почутим) вам одразу кортитиме з кимось поділитися. А коли вас одразу юрба – все вирішено). Мій детальніший відгук про книжку читайте тут.
У Туреччині мені вдалося побувати двічі – перший раз ще до кризи, 2008 року, другий цьогоріч. 2008 – у дуже туристичному Кемері, де життя вирує у сезон, півроку, а решту часу все завмирає і більшість тимчасових жителів повертаються у свої постійні домівки. Влітку цього року – у регіоні, що тільки починає розвивати свій туристичний потенціал, в місті Кушадаси. І хоча метою приїзду був лише відпочинок, не помітити разючу відмінність між цими регіонами важко.
А в одній із екскурсій на весь день нам трапився гід, що дуже цікаво розповідав про історію, традиції, які збереглися досі, сучасне життя і конфлікти, які постійно зринають, зокрема й в соцмережах. Нетиповий хід, як для екскурсовода, та завдяки йому ми мали змогу дізнатися не лише стандартні «туристичні» факти, а й поглянути на історію та сучасність країни поглядом уважного й допитливого місцевого.
Та, попри це, ми все ж були класичними туристами і не досліджували життя зсередини країни. Таку змогу віртуальної подорожі і діалогу дає книжка репортажів Світлани Ославської. Вона змальовує зовсім іншу Туреччину, хоча книжка теж не дасть повного уявлення процесів, що відбуваються зараз в країні, оскільки зосереджена на тому, щоб більше розповісти про життя нацменшин, пояснити чи принаймні спробувати зрозуміти природу конфліктів всередині і зовні держави.
Читати ці репортажі подекуди було дуже важко – і я б не радила братися за них за раз. В іншому – беззастережно раджу, вони про життя, яким воно є, без прикрас чи перебільшень. Читаючи про інших, можливо, ми почнемо краще розуміти себе.
Почала читати цю книжку ще напередодні Книжкового Арсеналу, до приїзду авторки в Київ. Потім зробила кількамісячну паузу, аж поки виставлений на ґудрідзі річний челендж спонукав взятися за розум. Так руки дійшли й до «Байдужості», історії про 4-х жінок – 3-х доньок і їхню матір – в повоєнній Польщі.
Усі події відбуваються неподалік їхнього будинку на хуторі Дівоча Гора. Доньки виростають, одружуються, з ними трапляється чимало подій, та материнська хата все одно збирає їх разом, ніби об’єднує, підтримує й лікує в скрутну хвилину.
Цей чуттєвий, зворушливий та емоційний текст написаний польською репортажисткою із увагою до найменших деталей. Тож читаючи, ви будете ніби поглинуті світом роману, наче теж тимчасово оселитеся на Дівочій Горі. Тож розташовуйтеся зручніше, адже попереду у вас 300-сторінкове гостювання.
Ще одна книжка із довгого списку очікування нарешті дочекалася своєї черги. Вагомий недолік книжок, до яких так чи інакше причетна Оксана Забужко, в тому, що їх не почитаєш поміж іншим, дрібними наскоками, для них потрібні довгі години вдумливого занурення.
Цю книжку не писала Оксана Забужко, але вона її «наговорила». Це результат її тижневої розмови з польською журналісткою Ізою Хруслінською, в Польщі такий жанр має назву інтерв’ю-ріка. Розмова була записана ще до 2013 року і була присвячена не лише постаті письменниці, а й нашим історичним та культурним процесам ХХ-ХХІ століть. І так склалося, що початок презентаційного туру Польщею збігся з початком у нас Революції Гідності.
Врешті книжку вирішили перекласти українською (переклад авторизований письменницею), бо багато речей, проговорених у ній, можуть бути корисними й українському читачеві, якого, як відомо, історія нічому не вчить.
Читаючи, виписала довжелезний список книжок, які варто прочитати, та імен, про які варто дізнатися більше. Мене переслідувала думка, що добру частину тексту з неї варто було б запровадити у обов’язкову шкільну програму – настільки вона всеохопна і універсальна в деяких питаннях.
Що вразило, окрім багатьох відкриттів, то це разючі зміни, які сталися у нашому суспільстві за ці 6 років – з часу появи оригінального видання. Те, до чого ми встигли звикнути, тоді здавалося недосяжним, зокрема квоти на радіо, розквіт книжкового ринку і поява книжок українських авторів для дітей та підлітків, мовний закон тощо. Та водночас важко було читати, спостерігаючи у зносках переважно тільки дати народження численних діячів – у перевиданні, коли його готуватимуть, на жаль, додасться багато дат після тире.
Не хочеться завершувати сумним, пишучи про таку важливу книжку, але згадується лише такий самий за настроєм факт – з 2014 року досі продається перший тираж з 2000 примірників цієї фантастично важливої і потрібної книжки. І ця ситуація нагадує мені історію з іншою книжкою, тепер вже Нобелівської лауреатки Ольги Токарчук – у далекому 2011 році вийшов блискучий переклад її детективу «Веди свій плуг понад кістками мертвих», а книжка почала нормально продаватися, щойно авторка отримала цю вагому в літературному світі премію.
Знакове видання, що розглядає суспільні зміни, що відбулися в Україні з 1991 року, крізь призму моди того часу. Дослідниця говорить насамперед не про одяг чи аксесуари, а про те, що саме спонукало дизайнерів до тих чи інших ідей та їх втілень.
Як змінювалося суспільство та яке місце й роль одягу у цих змінах, знає Зоя Звиняцьківська, і до її думки варто прислухатися.
Окремий огляд цієї книжки читайте тут.
Ця книжка – перша спроба дослідити жіночу історію українського мистецтва, здійснена колективом з 11 авторок під редакцією Катерини Яковленко. Так уже склалося, що мій листопад – переважно із книжок жінок і про жінок. Приготуйтеся, у цій книжці їх буде особливо багато – всі талановиті, та не всім їм однаково щаститиме – по життю чи в професії.
Прочитати детальний відгук про книжку можна за посиланням.
9 thoughts on “Що читали автори блогу Yakaboo у листопаді”