7 причин, чому варто прочитати «Ієрихонські трубачі» Іллі Гурніка

Якби це не було блогерськими штампами і заїждженими фразами, про цю книжку можна було б написати «не залишить байдужим нікого», «проковтнула її за один вечір», «не змогла відірватися, поки не перегорнула останню сторінку». Всі вони пасуватимуть «Ієрихонським трубачам» Іллі Гурніка, та не розкажуть, чим вони особливі й відрізняються від решти хороших книжок. Тому спробую знайти для них інші характеристики. 

По-перше, книжка невимовно смішна. Але це такий вишуканий інтелектуальний гумор (не в снобському значенні, аж ніяк), така точність в деталях і увага до світу, що чи не кожну історію хотілося перечитувати одразу, як тільки вона завершилася. Зізнаюся, я так і робила. Навіть знайшла собі виправдання – найколоритніші читала вголос хлопцеві, і тоді вже ми разом перетворювали найвлучніші цитати на мемчики – для вжитку в різних побутових ситуаціях чи й просто для підняття настрою. А коли після «Трубачів» прочитала Забужчин «Код Гурніка» (повість-післямову до книжки), то аж трохи заздрісно стало, що ці ж самі фрази були популярні в родині письменниці задовго до нашого прочитання (переклад здійснив наприкінці 60-х років батько письменниці Стефан Забужко). І, хоч досвіду читання вголос маю небагато (давно забутий шкільний), Гурнікові інтонації й персонажі спонукали читати різними голосами, з характерним бурчанням, наївністю чи хитрістю в голосі. І це була окрема насолода! 

«… Ноти самі прийдуть. Головне – висловити те, що бачиш. От спробуй». 

Франтішек глянув просто себе і сказав:

«Пліт». 
«Гм. А ще що бачиш?». 
«Дірку в плоті». 

Тож, по-друге, кілька оповідок звідси ви точно розберете на цитати і тільки й чекатимете нагоди, аби їх десь підкинути в розмові.

По-третє, тексти дуже різні за стилем – тут ти регочеш над простим сільським пастушком з його грубуватістю, в іншому співчуваєш героєві, подумки дружно плескаючи його по плечу і примовляючи «Яка лажа, старий, та нічого, якось воно буде», а то вже мандруєш поміж століттями в часі й навіть покидаєш Землю – різноманіття героїв книжки і її географія вражають. 

По-четверте, присутня усюди поміж рядків любов до людини. Не награна, не для доброго слівця, не щоб справити враження на читача, а справжня. 

По-п’яте, до кількох текстів додані ілюстрації з нотами, тож якщо ви маєте музичну освіту, читати буде в рази цікавіше! 

По-шосте, ці історії насправді дуже глибокі. Письменник – влучний майстер портрета, створеного кількома мазками-фразами. Його герої ніби поселяються відтепер у вашій квартирі, і подумки ви ведете з ними розмови про те про се. Ви уявляєте собі кожного з них чітко в деталях. Та все одно книжка завжди у вас під рукою – щоб пригадати, як письменник там чи тут красиво загнув, або як той чи інший персонаж відповів; щоб відчитати нові підтексти й виявити додаткові сенси. 

По-сьоме, яке могло б бути й першим: книжку радить Оксана Забужко, а в її доброму смаку на книжки сумніватися не доводиться. Якщо все ж потрібні докази, ось вони: ще у 1997 році Забужко переклала українською «Чорнобильську молитву» Алексієвич (і та у 2015 році отримала Нобеля), 2017-го на свою кураторську програму «Розкажи мені про мене» у межах Книжкового Арсеналу письменниця запросила Ольгу Токарчук (Нобелівську премію якій вручили цьогоріч – за 2018-й). 

Жанрово короткі замальовки «Ієрихонських трубачів» визначені у анотації як оповідання, та я б розділила їх швидше на притчі, новели й гуморески. У притчах відмінний – помітно серйозніший – тон оповіді, вони дуже короткі й влучні, з афористичним висновком. 

На чолі

«Митець мусить бути завжди на чолі», — сказав критик. Митець став на чолі, вирушив уперед, але невдовзі запитав:

«Чому ж за мною не йдуть?»
«А звідки ти знаєш, що за тобою не йдуть?» — поцікавився критик.
«Я зупинився і озирнувся».
«Якраз цього й не слід було робити. Хто зупиниться і озирнеться — перестане бути вождем».

Новели теж короткі, але більші за обсягом, ніж притчі. Що для них характерно, то це несподіваний фінал, який обертає все сказане раніше зовсім іншим боком, показує під іншим, неочікуваним для читача, світлом. 

Гуморески ж рівномірно смішні протягом усього тексту, комічний ефект досягається за допомогою різних художніх засобів – тонкої іронії в одних чи свідомим перебільшенням в інших. 

Вже сказала так багато, та не згадала головного – об’єднує всі ці малі форми в одну книжку музика. На музиці тримається сюжет впродовж усієї книги. Змінюються персонажі, локації, а вона незмінно залишається присутньою. Та водночас музика впливає на конкретні сюжети всередині історій: Шерлок Холмс викриває вбивцю, розгадавши приховані у музичній композиції цифри, що є номером телефону; дія відбувається після знакової прем’єри музичного твору; один із інструментів залучений до витоків сім’ї; через інший стається злочин, а третій потрапив у центр кафкіанського за своєю суттю сюжету.

Ілля Гурнік разом із дружиною

«Ієрихонські трубачі» уявляються мені ідеальною книжкою для родинних читань і, знову ж таки, чи варто було мені дивуватися, коли прочитала у «Коді Гурніка», що такою вона й була в родині Забужків. А про ширший контекст – долю родини, виходу книжки, теперішнього перевидання – годі й казати. Я ще застала, працюючи у видавництві «Комора», роботу над виданням, і пам’ятаю переконливі промови пані Оксани про важливість цієї книжки, про широкий – тут вже не родинний, а міжнародний – її контекст. Адже йшлося про зв’язок українських та чеських шістдесятників, про тісні контакти з ними, про короткий термін між виходом оригіналу і перекладу. А щасливі співпадіння, що цьому сприяли, годі й переказувати – краще за Забужко ніхто не опише, тому відсилаю до післямови, де якраз про це і йдеться. 

Родинні читання в тісному колі з обговоренням і залученням до нього дитини – це така собі моя нездійснена мрія. Згадалося, що щось схоже було в нас тільки в 90-і, коли планово вимикали світло. Це тривало кілька років і, очевидно, багато всього сталося за той час, але найяскравіше мені запам’яталися саме вечори, коли ми читали з батьками вголос поезію із «Дзвону», який він тоді виписував, і як я – інший епізод – вчила (теж вголос) «Лілею» Шевченка і захоплювалася її милозвучністю. Тому, читаючи «Код Гурніка», щиро заздрила Забужко, що це була в них не вимушена, як в мене, не виняткова ситуація, а звичне щоденне життя – у книжках, в різних мовах, у звірянні сенсів між одне одним.

І ця щирість перед собою, без наносних істин, без бажання сподобатися світові, людям, присутня в обох частинах книжки – і Гурнікових оповідках, і Забужчиній післямові, а сильнішої зброї, ніж письменницька щирість, досі не придумали. Як казав колись Гемінґвей, «Писати насправді дуже просто. Ти сідаєш перед друкарською машинкою і починаєш спливати кров’ю». Тут ця кров справжня, їй віриш. 

Кому читати

Усім, хто має почуття гумору; чий книжковий смак співпадає зі смаком Оксани Забужко; хто прагне відволіктися на щось позитивне, але водночас глибоке.

Кому не читати

Хто не вміє читати між рядками; не любить художні перебільшення й гру слів; читає лише великі форми. 

Схожі книжки

На «Код Гурніка» схожий «Український палімпсест», а от чогось подібного до текстів Гурніка не пригадалося – можливо, гуморески Остапа Вишні, хоча це  доволі віддалена подібність.