Я дуже люблю книжки, які залишають по собі більше запитань, ніж відповідей, дозволяють розв’язати читацьку фантазію, додумати деталі, помістити себе в описане середовище, рефлексувати почуття героя. Нова книжка Володимира Діброви саме з таких. Можливо, його історіями зачитаються не всі, проте, є в них щось до болю щире, що змушує перегортати сторінку за сторінкою, сміятися й сумувати одночасно.
Пізня літературна дитина
Тривалий час написані Володимиром Дібровою оповідання, новели та навіть п’єси, зберігалися, так би мовити, у його «шухляді». Як письменник він відбувся в досить зрілому віці – наприкінці 80-их років минулого століття. Автор належав до представників літературного «андеграунду» тих часів, що чинили опір радянській владі словами, проте офіційного дозволу проголошувати думки не мали.
Наразі, вже 25 років письменник живе та творить у США, що не заважає йому видавати власні книги в українських видавництвах та отримувати за них літературні премії. Окрім цього, він викладає в Гарвардському університеті та займається перекладами.
«Нове, сиве, різне» вийшло друком у видавництві «Смолоскип» восени 2018 року. Книжка потрапила в довгий список книжкового рейтингу «ЛітАкцент року – 2018»: номінація «Проза».
Простота викладу – це не простота задуму
«Нове, сиве, різне» – це суміш багатьох жанрів: оповідань, есеїв, віршів-верлібрів, що об’єднані в три частини: «Діалоги», «Монологи» та «Сюжети».
Кожна історія в «Нове, сиве, різне», на мою думку, містить філософські натяки, проте автор не повчає та не нав’язує власний погляд. Здається, Діброва з тих письменників, які не привертають уваги надмірними поетичними зворотами, художніми епітетами та іншими літературними засобами й прийомами. Він розмовляє з читачем просто, лаконічно, з помірною дозою іронії та співпереживання сказаного. Йому не складно бути простим і зрозумілим.
Теми, які порушує письменник, різняться – від виховання («Арсен і Паша»), соціальних реалій тоталітарного суспільства («Той, що зіскочив, і Той, що лишився») і кохання («Любов і Віра») до переосмислення мистецтва («Художники»), поняття часу («Одна хвилина») та власного київського минулого («Дерева») тощо.
Кожен персонаж книги також по-своєму виразний та характерний – дідусь, що любить рок-музику й онук, що її не розуміє, художники-іконописці, коваль із Юти, «блогерка» Оксана, безіменний журналіст та навіть телефонна книга чи сніг. Усі вони мають різну систему цінностей, ставлення до життя, виконують певну роль для читача, наштовхують на роздуми.
Також хочеться згадати про «ненаписане». У книзі письменник розповідає про декілька незавершених текстів, які «не виросли» до сценаріїв та романів. І, у властивій йому іронічній манері, пояснює, чому їх було «відбраковано».
Загалом, у такому жанровому міксі спочатку губишся, але поступово помічаєш спільні риси (стилістичні, зокрема) які надають книзі загальної цілісності.
Не остаточне враження
У «Нове, сиве, різне» немає однозначності – сподобалася чи не сподобалася. Це той чудовий читацький досвід, який набуваєш не після прочитання книги, а після її тривалого осмислення. І на додаток, родзинка книжки – авторські ілюстрації письменника.
Книжки зі схожим настроєм
Катерина Калитко «Земля загублених», Артем Чех «Точка нуль», інші книжки Володимира Діброви.
130 thoughts on “До болю щире: рецензія на «Нове, сиве, різне» Володимира Діброви”