«Темний бік будинку»: уривок із фентезійної історії про київських домовиків

Усі фото: Видавництво Старого Лева

Запрошуємо киян вирушити у подорож захованим світом старих будинків Києва разом із письменницею Мариною Макущенко. У суботу, 26 травня, у «Шоколадному будиночку» (вул. Шовковична, 17/2, біла зала), який є водночас є і одним із героїв книжки, письменниця вперше презентує своє підліткове фентезі «Темний бік будинку». Модеруватиме зустріч гід та екскурсовод Олексій Шимановський. Початок о 13:00. Докладніше про подію читайте за посиланням >>

«Темний бік будинку» – книжка про те, як київські домовики долають зло та рятують стару архітектуру нашого міста. Цю історію записала письменниця та мисливиця за враженнями – після того, як особисто обійшла усі кімнати, зазирнула в пічки та кутки Будинків. Провела інтерв’ю з істориками та попрацювала в архівах, вивчаючи історію та міфи Києва. За збереження історичної архітектури авторка боролася як телевізійний журналіст, та як мрійниця вона бореться за те, щоб старі Будинки жили заради нових ідей і нових Духів.

«Я могла би назвати своєю місією – зацікавити підлітків київською історією, архітектурним мистецтвом, народною міфологією…Та це не буде правдою. Вважатиму це приємним побічним ефектом. Передусім, це – цікава історія. І я отримала насолоду від часу, який прожила у цих Будинках, у цій компанії. Буду втішена, якщо заселю туди, на деякий час, і своїх читачів», – розповіла Марина Макущенко.

Люди покинули красиві столичні маєтки, але забули забрати Духів Будинків. Голодні, самотні та невидимі мешканці продовжують захищати оселі та понад усе шанують споконвічні традиції. Яра – донька звичайного київського домовика – завжди підозрювала, що вона не така, як усі. Дівчина опиняється у вирі потойбічних інтриг і дізнається страшну таємницю свого народження. Та саме її інакшість допомагає їй протистояти злу, знайти кохання та зрештою порозумітись із батьками.


23_8_05

Фрагмент


Домовикові спогади

 

— І чого ми аж сюди приперлися? Навіщо? Ти не міг тут залишити своїх окулярів!

— Ми вже весь дім обшукали!

— Та невже? — пролунав недовірливий чоловічий голос, і з іще більшим скепсисом повторила за ним це питання Яра. Вона ще не розплющила очей і не відразу зрозуміла, що цей діалог — не сон. Їй швидко затулили рота. Розплющивши очі, побачила перед собою перелякане братове обличчя, а в кімнаті стояли двоє будівельників і здивовано роззиралися.

— Це ти сказав: «Та невже?» — запитав той, що шукав окуляри.

— Я… але мені причувся ще якийсь голос, — вони дивилися простісінько на те місце, де лежали Яра з Кошем.

— До біса! Ходімо звідси! Не люблю цієї вежі…

— Нарешті! Кажу тобі: не міг ти тут загубити своїх окулярів, — його колега пішов за ним сходами вниз, але, перш ніж вийти з Яриної кімнати, обернувся й ще раз уважно обдивився всі кутки:

— Я весь цей замок не люблю… — пробурмотів він і вийшов.

Кош ледь не захлинувся від люті:

— Ти чула? Чула? Я татові…

— Не скажеш. Замовкни! Ти знаєш, як татові болить усе, що вони тут роблять, він іще не відійшов від того, що вони відбили неоготичне ліплення в ро- жевій кімнаті на Третьому Уявному і зіпсували ма- люнок…

— Виродки!

— А на такі слова мама образиться! Опануй себе! — Яра підвелася й підійшла до маленького круглого ві- конця. Так дивно… Інколи бувають миті… Коли вона бачила зі своєї кімнати вихід з метро і маленьких метушливих людей з планшетами, на підборах, з краватками, з кавою в паперових стаканчиках, бачила затори з автомобілів, пересувну кав’ярню-равлика, і навіть тоді, коли могла вночі ходити по тому ж асфальту, дивитися в очі людям і розуміти, що вони теж її бачать, а потім неушкодженою повертатися додому — в такі моменти вона думала, що її батьки несповна розуму, і що ніяка вони не родина Домовиків, а звичайні люди, схиблені трохи… Але занадто часто бувають переконливі миті, коли хтось з її родини з’являється поруч на кілька секунд раніше за чужинця в Домі й одним дотиком ховає її від очей людських. Домовикова магія доводить їй, що вони таки не Люди.

— Дякую, Коше. Як ти знав, що вони припхаються аж сюди?

— Я все знаю. Ярочко, поки ти в Домі — ти захи- щена. Завжди.

— Як батьки? — Яра змінила інтонацію й тему. Їй не хотілося знову скаржитися на те, що зробити невидимим, а отже, і захистити — вона не могла. Просто не вміла!

— Знайшли! Радіють, чекають, коли ти прокинешся, розпалили вогнище в головній вежі, цілісінький день гріють чайник, готуються вечеряти. Мені вже терпець уривається! — Уже сьогодні?

— Сьогодні ж неділя!

— А… Я й забула. Інколи я вибираюся по їжу не- свідомо, а виявляється, це ноги мене самі ведуть, за графіком. Отже, я вже теж зголодніла… — замислено сказала Яра.

Річ у тім, що Домовикам цілком вистачає їсти лише раз на тиждень. Вони, звісно, могли б щодня ласувати цукерками, і колись, тато з мамою розповідали, так і було. Але нині їжі мало, тож їм достатньо недільної вечері, щоб підтримати себе і Першого. Шкода, що інколи недільна вечеря відбувається раз на два, а то й на три тижні. Тоді родині зовсім зле, і найгірше, що не лише родині, але й Домові. В часі останньої скрути Домовиків будівельники розтрощи- ли історичну ліпнину, протік дах і мало не розбилося вікно. Беззахисний Будинок притягував мародерів, невігласів та стихійні лиха…

— Яро…

— Зараз підемо, не скигли.

— Я не про те. Скажи, що сталося вчора?

— Я була у Вісімдесят першого.

— Знову? На Саксаганського? Тебе хтось бачив?

— Так… Хлопчик. Запитав у мене: «Хто ти та- ка?» — а я розгубилася. Не знала, що відповісти…

— Як так?

— А хто я?!

— Ну… ти майбутня Ґаздиня, — Кош зніяковів і пожалкував, що не зумів тактовно промовчати…

— Еге ж! Майбутня! А зараз я хто? Привид, може?

— І що ти?…

— Я злякалася, що він заверещить, і накинулася на нього…

— Придушила? — в передсмаку запитав брат.

— Охолонь, малий! Коли вже мої руки були на горлі, я знову повернула собі волю й залякала його думками. Він зомлів, — Яра знову сіла на ліжко.

— Як ти це робиш? Не розумію… Я тата розпитував… — Кош теж сів поруч.

— Навіщо? — перебила Яра. Вона дуже боялася, що татко дізнається про ще одну її несхожість.

— Та я обережно. Просто розпитував, якими чарами володіє Домовик, а він каже: «Домовик вміє ховатися і ховати, він може перебувати одночасно в кількох паралельних вимірах». Уявляєш, Ярко, якби до нас ходили гості, то на одному стільчику вмісти- лося б четверо Домовиків. Круто, еге ж?

— Угу, — безрадісно відреагувала Яра. — Тільки в нас такий великий Дім, що навіть якби зібрати все домовиківське середовище Києва — вистачило б одного виміру. Але гості — це не про нашу родину.

— Так і є… А ще, — Кошів голос знову залунав мрійливо і захоплено, — Домовик володіє сильною захисною магією до Будинку. Я запитав тата: «А якщо переді мною буде ворог, якщо треба буде когось швидко покарати?» — а він мені: «У крайньому разі, лише в крайньому, Домовики з давніх-давен душать людей. І роблять це, поки ті сплять». Круто, так?

— Та я пам’ятаю, Коше, — роздратовано сказала Яра. — Але ще пам’ятаю, що тато казав, начебто Дім у такі моменти сам керує Домовиком, і потребу вбити він відчуває просто в своїх долонях. А я не відчувала…

— Ти намовляєш!

— Ні! Я інстинктивно напускаю Туману, я гіпнотизую, хоча й гадки не маю, чого саме боятиметься моя жертва. Людина сама придумує найжахливіший сценарій, згадує свої потаємні сумніви, страхи. А я теж починаю бачити те, що зводить її з розуму, — Кош поглядом перебив її.

— Ну не дивися на мене так докірливо! Я з тобою лише раз таке зробила!

— То ти не лише на людей наводиш Туман?

— Лише! Коли полюю на їжу, мене цікавлять лише люди. Коше, я ж уже вибачалася… Я була маленька!

— Це сталося лише рік тому!

— Раз на тобі і раз на Чатовому спробувала…

— Ого! Я про це вперше чую!

— Тихіше! — Яра злякалася, що вони їх почують.

— На Лівому чи Правому? Чого ж бояться наші кам’яні няні?

— Я не скажу тобі. Так само, як і їм не розповім про твій… хоча я твого страху так і не збагнула. Чому 21 ти так боїшся якогось чоловіка? Чим він відрізняється від десятків інших людей, які вже сюди приходили?

— Я не знаю, що тобі ще сказати. Не знаю! Просто побачив його і почав тремтіти… Не хочу про це згадувати! Не перестрибуй на іншу тему! — традиційно роздратувався Кош, як і завжди, коли сестра намагалася згадати Той випадок.

— Чому ж ти душила хлопця, якщо не хотіла цього робити?

— Той хлопчик… — Ярі нелегко було в цьому зізнаватися. — Своїм запитанням він змусив згадати про мою родину, про те, звідки я і що б на моєму місці зробив тато, нормальний Домовик… І я вчинила це не з власної волі, а тому…

— …що так учинив би тато, — брат добре розумів її. Вона обійняла Коша. Він, очевидно, був занадто розвинений як на свої літа.

— Ходімо, — сказала сестра.


Читати: Чудовий переклад. 12 книг, які хочеться читати

Читати: Закохані, круті і відчайдушні: 10 книжок українських авторів про і для підлітків


Придбати книжку в Yakaboo

(Visited 248 times, 1 visits today)
Yakaboo
Yakaboo
Найбільша online-книгарня України. Любимо книжки понад усе:)