Танцюючі ведмеді, якими є всі ми

Українці вже оговталися від «радянщини», але все одно ще нагадують ведмедів, яких десятиліттями тримали у неволі, змушуючи виконувати чужі правила.


З «Танечними ведмедями» Вітольда Шабловського я познайомився у Школі журналістики Українського Католицького Університету. Польський репортажист там восени 2016 року на Форумі видавців розповідав про цю свою книгу. Згодом я отримав її від видавництва «Темпора» як один з фіналістів конкурсу художнього репортажу «Самовидець». У долі не вірю, але такі її «ознаки» вирішив не ігнорувати й прочитати книгу.

Вітольд Шабловський з 2006 року працює у «Газеті виборчій». Український читач уже мав змогу познайомитися з його репортажами про Туреччину («Вбивця з міста абрикосів») та експериментом з дружиною, коли вони жили так, як це робили поляки 30 років тому («Наша маленька ПНР»).


Нинішня книга — «Танечні ведмеді» — репортажі з країн колишнього СРСР та соцтабору. Його герої — люди, проблеми яких добре показують, як важко вилікувати опіки комунізмом.

Збірка поділена на дві частини: перша — розповідь про професію дресувальників ведмедів серед циган Болгарії. Друга стосується багатьох країн — Албанії, Естонії, України, Сербії, Польщі, Грузії — де життя людей нагадує тварин з першої частини. Шабловський навіть розділи в обох назвав однаково.

Текст щодо Болгарії нагадує невеликий виробничий роман. Журналіст дослідив усі аспекти, що пояснюють зародження, історію, головних представників «ведмедників» та особливо — що зараз відбувається з цими тваринами, які все життя росли у неволі. Ведмеді, які попри роки у більш-менш природному середовищі, все одно можуть затанцювати, коли бачать людей. Свобода дається їм дуже важко.

Так само і люди, які виростали у соціалістичних країнах, не можуть звикнути до свободи. Вони шукають зовнішніх та внутрішніх ворогів, причини, чому певна ідея не вдасться, але не готові просто брати і йти до своєї мети. По суті, ведмеді — це велика частина суспільства, яку роки «дороги до комунізму» навчили чекати на команду і вірити, що держава подбає про них.

Це може стосуватися албанців, які розбирають бункери на брухт, хоча могли б зробити це своєю туристичною фішкою, або естонських росіян, які не хочуть вчити мову країни, в якій живуть, чи українських митників, які допомагають заробляти полякам на власній корумпованості.

Книга читається дуже легко: у цьому заслуга як Шабловського, так і перекладу Андрія Бондаря, якому «Темпора» колись повинна поставити пам’ятник. У мене прочитання зайняло півдоби подорожі потягом від Полтави до Тернополя.

Проте її важкість у знайомстві з людьми, які вірять у нав’язані їм ззовні стереотипи, не бажають вчитися новому та ставлять свої інтереси вище за суспільні. Особливо все протестує всередині, коли читаєш про Україну, де її громадяни не хочуть бачити свою державу у Євросоюзі, бо тоді втратять нелегальні «бізнеси».


Книга зацікавить як журналістів, істориків, психологів, так і читача, який просто хоче зануритися у країни, чимось схожі на Україну у своєму намаганні знайти шлях до щастя та свободи.

Схожі книги: «Убивця з міста абрикосів» Вітольда Шабловського, «Бухарест: пил і кров» Малгожати Реймер, «Неділя, що відбулася в середу» та «Зроби собі рай» Маріуша Щиґела.


Читати10 порад від засновників успішних українських брендів

(Visited 95 times, 1 visits today)
Роман Повзик
Роман Повзик
Запійний читач. Закінчив технічний університет, але замість дисертації з геомеханіки зайнявся медіакомунікаціями і консалтингом. Учасник незалежного мистецького об’єднання «Magnum Opus», яке організовує у Полтаві літературні заходи, зокрема презентації письменників (Іздрика, Кідрука, Жадана тощо). Намагається щодня писати по 1000 слів.
http://facebook.com/povzyk.roman