Умберто Еко: Справжня література – це завжди про лузерів

Фото: ew.com

З моменту публікації у 1980 році першого роману “Ім’я рози” кожен твір Умберто Еко відзначений цікавим парадоксом: ніколи не знаєш, чого очікувати, проте завжди впевнений у неповторності Еко. Грандіозні змови розгортаються в них, темні сторінки історії переплітаються з незвіданим. Справжня розв’язка до останнього моменту залишається у тіні, а нова інтрига виникає вже за кілька сторінок. “Я не знаю, чого очікують читачі, це Барбара Картленд (англійська пописувачка любовних романів – Y.) пише про те, чого вони очікують”, – говорить італієць.

Після випуску свого останнього роману “Номер нуль” 83-річний Умберто Еко поділився своїм баченням того, з чого складається справжня література.

Мета – створити такого читача для кожного твору, якого хоче письменник

Я думаю, автор повинен писати те, чого читач не очікує. Питання не в тому, щоб питати його, що йому потрібно, а в тому, щоб змінити його, створити того читача, якого ти бачиш для цієї історії.

Половина громадської думки формується на основі неправдивої інформації

Я філософ, я пишу романи тільки у вихідні. Як філософ я зацікавлений в істині. Враховуючи, що зараз стало дуже важко визначити, де правда, а де брехня, я дійшов висновку, що найпростіше достягти правди через аналіз фейків. Я б сказав, що половина або навіть більша частина громадської думки грунтується на неправдивій інформації. Нас шантажують нею.

У всіх своїх романах я використовую безліч реальних фактів, які сприймаються як моя вигадка. Реальність чудова, оскільки набагато винахідливіша, ніж вигадка.

Вигадані конспіративні теорії є наймогутнішими

Я не заперечую, що змови існують, проте всі, що мали місце насправді, давно розкриті й відомі. Вбивство Юлія Цезаря було змовою – це добре відомо. Порохова змова відома. Тобто реальні змови завжди розкривалися. Однак найпотужнішими є ті, яких не існує. Ви не можете довести, що їх немає, тому вони продовжують крутитися в думках людства і живити безліч наївних людей.

Справжня література – це завжди про лузерів

У цьому вся суть літератури. Достоєвський писав про невдах. Головний герой “Іліади” Гектор невдаха. Це ж дуже нудно – говорити про успішних людей. Справжня література завжди оповідає про лузерів. Пані Боварі – лузер. Жюльєн Сорель – лузер. Я просто виконую ту саму роботу. Невдахи є більш чарівними. Ті, хто успішні, дурні… часто їм просто випадає шанс.

Джерело: The Guardian

(Visited 974 times, 1 visits today)