Світлана Алексієвич. “Час second-hand”, Дух і Літера, 2014

Український переклад свіжої книжки Світлани Алексієвич «Час second-hand» з’явився лише через рік після публікації оригінального видання. Це остання книжка з циклу «Червона людина. Голоси утопії», над яким автор працює більше тридцяти років. Дотепер в Україні виходила тільки одна книжка Алексієвич – «Чорнобиль: хроніка майбутнього» (у перекладі Оксани Забужко) – ще в 1998 році.

Думаю, ніхто не очікував цього разу від білоруської письменниці легкого чтива. Її книжки, складені з монологів із мінімальним (як здається на перший погляд) авторським втручанням, завжди сповнені болем. У них десятки особистих історій, переважно трагічних, ніби Алексієвич тягне вивчати страждання, наближатися впритул до нього так, що співрозмовникам не вдається приховати сліз. Але вона сама сказала б, імовірно, що не шукає навмисне драми – лише безжалісний молот історії, і радянська людина, про яку завжди пише Алексієвич, сповна відчула на собі його удари. Тому читати історії з «Час second-hand» – нестерпно. Кожна з них вимагає часу, щоб пережити. І неможливо з легкістю переходити від монологу до монологу, тому що кожен з них прив’язує. Здається, найкращий спосіб – читати одну історію на день, не більше.

«Час second-hand» – це колекція голосів двох десятиліть, які дуже умовно розділені на дві частини: 1991-2001 і 2002-2012. Але почуття та спогади мають іншу хронологію, тому такий поділ виявляється просто спробою хоч трохи впорядкувати оповіді, які могли б звучати нескінченно. Коли Світлана Алексієвич говорить про свої книжки, вона зізнається, що деякі монологи подорожують з книжки у книжку. Адже вони складають суцільне епічне полотно, розбите на цеглинки окремих видань тільки для того, щоб дати читачеві якісь орієнтири. І остання цеглинка у «Голосах утопії» – це діагноз Світлани Алексієвич «тому, що ми зробили за 20 років, нашому злочинному романтизму і, як я вважаю, нашому мовчанню». Це книга про «homo soveticus» на рубежі.

За читанням цієї книжки дуже хочеться з’ясувати, як же працює письменниця. Як вдається їй, чужій людині, схилити співрозмовників до такої відвертості? Іноді, ймовірно, спрацьовує ефект випадкового попутника. Або це просто талант підійти до людини, заговорити, налаштувати на довіру. Як пояснював Яцек Гуґо-Бадер: «Мене можна закинути в Росію будь-куди, навмання, з парашутом чи без, і я підійду до першої ліпшої людини, яка потрапить в моє поле зору, – найкраще до старшої – і скажу: розповідай. І буде розповідь». Повинна бути емпатія, що йде від серця, і цьому, здається, неможливо навчитися на психологічному факультеті. Але не меншу роль відіграє той факт, що герої довіряють свою історію людині зі спільним минулим, яка не може не зрозуміти. Алексієвич не намагається дистанціюватися від «людини-совка»: «Мені здається, я знаю цю людину, вона добре мені знайома, я з нею поруч, пліч-о-пліч, прожила багато років. Вона – це я».

«Ризикну припустити, що популярність книжок про «червону людину» більша в тих країнах, де феномен утопії, про який пише Алексієвич, так глибоко не проникнув у людські долі».

Цікавить також, як письменниця проходить другу межу – закінчення розмови. Це, можливо, важливіше, ніж  її початок – передусім для людини, яка відкриває свою історію. Переважно Алексієвич має справу з монологом болю, відкритою раною, яку не можна залишити кровоточити. І в якому стані автор залишає героїв, що відбувається з ними після того, як диктофон вимкнено – читачеві не дозволено знати. Можна тільки вірити в повне почуття відповідальності письменниці, інакше література такого типу не повинна існувати.

Такі документальні тексти можуть залишати враження «видимої непричетності» автора. Але насправді в книзі можемо знайти постійні сліди авторської роботи. Навіть якщо Світлана Алексієвич лише іноді дозволяє собі залишати власні репліки, пояснення, зазвичай лише пару речень, на початку або наприкінці розмови, та й то – не кожної. Три крапки, якими обриваються речення, можна було б назвати швами. З одного боку, вони свідчать про емоційну напругу оповіді (деколи, звісно, в дужках Алексієвич додає: сміється, мовчить, плаче, довго мовчить), є спробами репрезентації живої мови. Але ми не маємо ані найменшого уявлення – чи ці паузи присутні в оповіді, чи це обрізаний монолог. Якою мірою ця жива мова препарується і якою вона потрапляє до книжки – відповідальність автора, і його ж знання. В інтерв’ю Альмірі Усмановій Алексієвич сказала: «Я вірю, що тільки відшліфовані мистецтвом фрагменти реальності можуть змусити людину роздумувати, співчувати, плакати». Тож авторської роботи в книжках Алексієвич багато, як і відповідальності.

Трохи про методи своєї роботи Алексієвич говорить у передмові. «Я шукала тих, хто намертво приріс до ідеї, впустив її в себе так, що не віддереш – держава зробилася їх космосом, затьмарила їм все, навіть власне життя». У нас є відповіді всіх цих людей, але ми майже ніколи не натрапляємо на питання, які ставить Алексієвич. Про що запитує письменниця маму, дочка якої постраждала під час теракту в московському метрополітені? Пенсіонерку, яка відкривала газ на кухні і лягала на підлогу в очікуванні смерті? Може, попросити розповісти історію кохання, згадати близьких, згадати життя «за Союзу», війну, перебудову, дефіцит? За словами Алексієвич, вона вишукує «крихти з історії «домашнього »…« внутрішнього»соціалізму. Те, як він жив у людській душі. «Мене завжди приваблює цей маленький простір – людина… Насправді там все і відбувається… Розпитую не про соціалізм, а про любов, ревнощі, дитинство, старість. Про музику, танці, зачіски». За розпитуваннями Світлана Алексієвич ніколи не дає оцінок, не судить про людину. Її оцінка проявляється вже у композиції книжок.

Світлана Алексієвич каже, що пише «історію почуттів». А Петр Вайль якось написав так: «Жанр, в якому працює Світлана Алексієвич, – остання надія… Згідно з досить зрозумілою логікою недовіра до ідеологічного слова переросла у недовіру до слова вигаданого. Ось де витоки поширення і популярності літератури факту». Ризикну припустити, що популярність книжок про «червону людину» більша в тих країнах, де феномен утопії, про який пише Алексієвич, так глибоко не проникнув у людські долі. Її книжки багато перекладають на європейські мови, але видаються також у Китаї, Південній Кореї, Туреччині. Літературні премії Алексієвич отримувала в Польщі, Італії, Франції, США, Швеції. У Росії – тільки в 1990-і роки, більше – німецьких, починаючи з 1998 року («За європейське взаєморозуміння») і до 2013 (Премія миру спілки Німецької книготоргівлі).

«Голоси утопії неможливо впорядкувати. Це як випадково знайдений фотоальбом: чиїсь друзі, родичі, колеги, однокласники».

Алексієвич розпочала роботу над темою «червоної людини» в жанрі гендерної історії – з книги «У війни не жіноче обличчя». У «Час second-hand» такий поділ ми знаходимо лише інколи: чоловіча історія, жіноча історія. «Навколо війна, а ми щасливі. Рік прожили – чоловік і дружина. Я вагітна», – це жіноча. Або так: «Іноді людині хочеться бути рабом, їй це подобається. З людини по краплі видавлюють людину», – це частина чоловічої історії. Але насправді в цій книзі немає ніяких узагальнень і спроб подати «типовий» чоловічий чи жіночий погляди. Кожен – погляд людини, особистий, особливий.

Голоси утопії неможливо впорядкувати. Це як випадково знайдений фотоальбом: чиїсь друзі, родичі, колеги, однокласники. Гафкар Джураєва, голова фонду Таджикістан; мінська студентка Таня, яка постраждала і була ув’язнена після мітингу в Мінську 19 грудня 2010; селянка Олена, яка кинула чоловіка і трьох дітей і вийшла заміж за довічно засудженого, оскільки раніше бачила його уві сні; офіціантка Тамара, емігрант Олександр, менеджер з реклами Аліса; Маргарита, біженка з Вірменії; Ольга, біженка з Абхазії. Василь Петрович, 87-річний пенсіонер, член комуністичної партії з 1922 року: «Величний час! Ніхто для себе не жив… Уже ніколи ми не будемо жити у такій великій і сильній країні. Я плакав, коли Радянський Союз розвалився. Переміг обиватель. Воша. Черв’як». Багато самогубців, чиї історії, можливо, прийшли з іншої книги Алексієвич, «Зачаровані смертю». Олеся гине в Чечні на службі в міліції, 8-класник Ігор закінчує життя самогубством, захисник Брестської фортеці татарин Тімерян Зінат кидається під потяг на станції Брест: «Він і його друзі однополчани, з якими він тут зустрічався, тільки в фортеці почувалися захищеними. Тут ніхто і ніколи не сумнівався в тому, що вони були героями справжніми, а не вигаданими». Партійні діячі, кухонні інтелектуали, робітники, ветерани. Діти війни і діти таборів. Ті, хто втратив віру, і ті, хто втратив квартиру. Ті, хто живе минулим і ті, хто це минуле ненавидить. З їх історій складається мозаїка про зміну епох.

«Хоча по-справжньому проймає не це, а ті свідчення, в яких присутнє непромовлене питання: чому людина повинна так страждати? І поряд з цим – якась надія».

Всі герої книжок – жертви. Принаймні, так вони відчувають, принаймні, так нам здається, якщо ми віримо цим голосам. «Якщо я починала розмову про покаяння, у відповідь чула: «За що я повинен каятись? Кожен відчував себе жертвою, а не співучасником». Як, невже немає тих, хто взяв на себе відповідальність, хто визнав би в собі ката, помічника системи? – дивується Світлана Алексієвич. Ні, є тільки жертви і скривджені. Скривджені тому, що життя пройшло, а за що – зараз вже ніхто й не знає. «Одного я не розумію, чому в нас ніхто не запитав?»

З цієї образи і з багатьох інших причин з’являються погляди, в існуванні яких сьогодні в Україні ми переконуємося занадто наочно. «Час second-hand» містить чимало цитат, з яких видно: є туга, і не тільки за великою ідеєю, не тільки за вірою і правдою, яка була одна, і яка писалася з великої літери в лапках («Нас можна судити тільки за законами релігії. Віри!»), а у великій країні: «Хочу велику Росію!» Це рефреном проходить крізь безліч монологів і уривчастих фраз з «розмов на кухні» і «підслухано на Червоній площі». Здригаєшся.

Хоча по-справжньому проймає не це, а ті свідчення, в яких присутнє непромовлене питання: чому людина повинна так страждати? І поряд з цим – якась надія. Десь посередині книжки захована історія Марії Войтешонок, чиє дитинство почалося в засланні, в землянці. Одного разу незнайома жінка нарізала їй та сестрі хризантем зі свого саду: «Як – нам букет? Стоїмо – дві жебрачки, в якійсь мішковині… і нам – квіти! Ми завжди думали тільки про хліб, а ця людина здогадалася, що ми здатні думати ще про щось. Ти був замкнений, замурований, а тобі привідкрили кватирку». Мені здається, і книжка Світлани Алексієвич – це пробитий у стіні німоти отвір у простір діалогу та порозуміння.

Світлана Ільченко, ЦИИКВЕ

Купити в Yakaboo.ua

(Visited 285 times, 2 visits today)