Добрий приятель Олег Сенцов

«Рассказы» Олега Сенцова, що побачили світ завдяки зусиллям режисера Олега Саніна і кінопродюсерки Ганни Паленчук, як виявилося, не так просто придбати – принаймні, в інтернеті. Про причини популярності видання не варто й говорити, і навіть те, що книгу довелося кілька разів додруковувати, – не така вже й дивина: читач погоджується чекати і  декілька місяців поспіль не скасовує замовлення. Але чи виправдовується такий кредит довіри?

Збірка – близько сотні сторінок, вісім оповідань, яких вистачає на півтори години неквапливого читання. Ці півтори години, власне, і формують крамольну думку: Олег Сенцов – не письменник. Читач, вихований досконалим почуттям стилю Флобера, не знайде в «Рассказах» жодного натяку на le mot juste. Той, хто звик до складних літературних форм Фолкнера, не побачить тут нічого нового – ні для себе, ні для сучасного літературного процесу. Сенцов не створює епічного полотна, як майстер інтелектуальної прози Томас Манн, тому що Сенцов – не письменник.

Сенцов – сусід з верхнього поверху, з яким ви застрягли в ліфті. Він завжди привітно відповідав на вітання і одного разу притримав перед вами двері в під’їзд, але ви нічого про нього не знали – доти, поки не опинилися на деякій час у спільному замкненому просторі.

Сенцов – колега по роботі, який кілька років поспіль сидів у сусідньому кабінеті, заварював чай, сушив парасольку, чекав відпустки і не робив нічого, щоб привернути до себе увагу. Але одного вечора, минулого вівторока, ваш автомобіль відмовився везти вас додому, а тихий, непримітний товариш по службі сказав, що йому по дорозі й він залюбки вас підкине.

Сенцов – добрий приятель ще з студентських часів, але ви вже давно про нього нічого не чули. Студентство далеко позаду, в кожного своє швидкоплинне життя, а старі телефонні книжки загубилися багато років тому. Але вчора, ховаючись від раптового дощу, ви стикнулися з ним у кав’ярні на розі, не відразу впізнали, взаємно зраділи зустрічі й сіли за один столик.

І саме в тому ліфті, або потрапивши у корок у його автомобілі, або в старій кав’ярні ви зрозуміли, як багато ви не почули – тоді, раніше, колись… Олег розповідає вам про батька, якого втратив, про свого собаку, якому (як йому тепер здається) не вистачало уваги хазяїна, про свої дитячі переживання, про любов і зраду, про життя і смерть – розповідає просто про прості речі, про те, що зрозуміло і легко впізнається. І слухати його легко, тому що в голосі не з’являється драматичних обертонів, тому що немає необхідності штучно підтримувати розмову, тому що – ви це знаєте! – він не запропонує обмінятися телефонними номерами або зустрітися у п’ятницю ввечері в пабі, де велика плазма з року в рік транслює футбольний матч. Він розрахується з офіціантом, підведеться, потисне руку і вийде зі старої кав’ярні на розі в лабіринт темних асфальтованих рік, у яких відбиваються світлофори і ліхтарі.

Віктор Лукін, вільний автор

Купити в Yakaboo.ua

(Visited 103 times, 1 visits today)