Ми розпитали українських журналістів про книжки, які їм подобається читати. І ось що з цього вийшло:
Дарія Бадьйор, редакторка відділу «Культура» видання LB
Книга, після якої важко виходити на вулицю, тому що після розповіді про те, як жінка готується до вечірки, ти опиняєшся беззахисною – відчуття таке, ніби раптом хтось дізнався про тебе найсекретніше і розповів про це всьому світові. Це якийсь неймовірний текст, який позбавляє всіх захисних шарів цинізму і стає частиною твоєї свідомості, і який хочеться по-різному крутити і розшифровувати, думати про нього і аналізувати. Або краще ні: не чіпати і просто тримати його поруч.
Ярина Скуратівська, ведуча UA: Радіо Промінь (літературна програма «Пазли»)
Коли опускаються уявні крила, реальні руки тягнуться до книжки, в якій я знаходжу тисячу приводів сказати собі, що всі мої страждання мізерні і смішні у порівнянні з пережитими тисячами доріг цієї малознаної і дуже сильної жінки, життя якої мотивує і дивує водночас. Одна із останніх бойових учасниць УПА, яка до 1953 року разом із чоловіком переховувалась по схронах, – без надії на перемогу, але з надією на зміни. Життя Марії Савчин – це драматична історія боротьби, боротьби всупереч обставинам і можливостям. На кону цієї боротьби за ідеальну Україну були поставлені не лише власне життя і благополучя, а й діти, рідні, близькі. Спогади Марії Савчин – це рідкісне поєднання точних даних, організації підпілля, людей, подій із емоційним описом власних переживань і почуттів, відсутності пафосу. Побутових деталей життя у криївках, гри проти КГБ, виїзд за кордон і подальше несприйняття діаспорою, відчуження та туга за Україною. Книга вражаючої правдивості та сили, життя неймовірної відданості та драматизму, жінка фантастичної сили духу, переконань і переживань.
Ірина Славінська, продюсерка UA: Радіо Культура, ведуча програми «Права людини понад усе»
З цією книжкою в мене пов’язана сентиментальна історія. Одного разу Дора Хомяк попросила дати мою поштову адресу. Я думала, що то буде вітальна різдвяна листівка, а то виявилася посилка з книжкою пані Марти, мами Дори. І дуже зворушлива записка всередині, але її зміст я залишу приватним. Книжку «Білим по білому», видану на початку 1990-х у «Либеді», я раніше ніколи в руках не тримала. Це була бібліографічна рідкість, яку я тепер бережу в домашній бібліотеці як зіницю ока. Сьогодні цю книжку перевидали, тому її легше прочитати широкому колу.
Прочитати «Білим по білому» варто, аби більше дізнатися про витоки жіночого руху в Україні. Особливо цікавими (бо про це не говорять сьогодні) були сторінки про національний український рух і жіночі рухи всередині нього, а також сторінки про взаємодію жіночих спілок і церковних кіл. Ці сторінки відкривають забуті знання про те, що Церква в Україні колись працювала на користь захисту прав людини. Ці сторінки дозволяють помріяти про те, як воно могло би бути в сучасній Україні, якби тема прав людини поєднувала, а не роз’єднувала.
Олена Гусейнова, ведуча UA: Радіо Культура (програми «Книжкова лавка.ТОП 7», «Без письменника»)
У 1928 році у редактора Етнографічного вісника та голови Етнографічної комісії УАН Віктора Петрова виходить перший роман. Роман називається «Дівчина з ведмедиком», а автор ховається за псевдонімом та маскою В.Домонтовича. Це парадоксальна та суперечлива книжка. Навіть якщо далі обкладинки не рухатись. Жодна моя розмова про цей роман не обходилась без уточнення, що це історія не про «дівчинку», а про «дівчину» і що автор не Віктор Петров, а В.Домонтович. Історія про вчителя, який приходить в дім давати приватні уроки. Від історій Руссо або Абеляра (які В.Домонтович рясно цитує) ця історія відрізняється тим, що листів ніхто нікому не писатиме, а учениць замість однієї буде дві. Тому, за законами розгортання алюзій в модерних текстах, фіналів у романі можна буде нарахувати кілька. В одному – учениця відмовиться від звичного життя (майже як Елоїза) і, зрештою, загине (майже як Юлія). А в іншому – щасливо вийде заміж за свого вчителя і так почне для «його особистого самотнього життя холостого чоловіка нову добу мирного й благодушного родинного спокою». В 1928 році роман сенсацією не став, критики його «сприйняли кисло». Ймовірно, бо був надто інтимним і тілесним, хоча еротичних сцен в чистому вигляді тут не знайти. Втім, для мене він так і лишається головним українським романом, який пропонує інтелектуальну гру, в яку кожного разу граєш, як вперше.
Дарія Гірна, журналістка, ведуча програми «Тема дня» на суспільному телеканалі UA: ПЕРШИЙ
Книжка, яка сильно повпливала на мене. На перший погляд, вона історична, бо розповідає про діяльність Української Гельсінської групи й комуністичні репресії проти української інтелігенції через автобіографію правозахисника та віце-ректора Українського католицького університету. Та насправді вона більше про палітру людських чеснот і ганьби. Про непростий вибір між добром та злом у тоталітарній системі, про те, як бути в меншості й все одно бути могутнішим за кремлівського вождя. Це, як на мене, та книжка, після якої стаєш кращим і мудрішим. І вона — ще одне підтвердження, що якісний нон-фікшн про переслідування в СРСР не обмежується лише російськими Солженіциним, Шаламовим та іншими відомими авторами.
Лук’ян Галкін, телеведучий, виконавчий продюсер суспільного телеканалу UA: КУЛЬТУРА
Маю наголосити – це не улюблена книга, а найбільш знакова. Улюбленою вона була років сім назад: я прочитав «Гру в класики» обидвома способами, рекомендованими Кортасаром на початку, колекціонував видання і «покусав» цим романом усіх близьких, даруючи примірники в якості такої собі відзнаки особливого ставлення. Мене підкорила і форма – численні розділи, якими можна подорожувати або лінійно, або за схемою Кортасара, або в довільній послідовності, й історія – серія випадковостей та імпульсивних вчинків різного рівня драматичності та огидності з життя інтелектуала-емігранта Орасіо Олівейри. «Гра в класики» видалася мені кінематографічнішою за більшість фільмів, що я бачив, а її внутрішня динаміка – впорядкований хаос подієвого та чуттєвого, суміш стилів, що змінюють одне одного чи не в кожній главі – нагадувала той самий джаз, який постійно слухали герої роману. Що й казати – універсальна книга, заберіть всі інші, їх не треба зовсім.
Так я думав, коли прочитав роман вперше – тоді мені було 21 чи 22 роки. «Гра в класики» надовго затрималася в топі улюблених і навіть впливала на рольову модель поведінки, як я не намагався від цього відмежуватися (окей, не надто й намагався). Потім на рівному місці сталося осяяння: я раптом усвідомив, що головний герой – втілення повного набору якостей, які найкращим чином впливають на літературні перипетії, але в реальному житті викликають стійку антипатію. Звісно, експериментальна ікона постмодерністської літератури не зав’язана на своєму протагоністі (як на те пішло – й антагоністі водночас), але почуття до «Класиків» охолили. На перше місце непомітно вийшов інший роман Кортасара – «62. Модель для збірки», що виріс з концепції, викладеної у 62 розділі «Гри у класики».
По інерції я ще кілька років був певен, що люблю експериментальні романи, аж доки нещодавно не натрапив на роман-кросворд Мілорада Павича «Пейзаж, намальований чаєм». Роман припав до смаку… але потім почався кросворд, що віддалено нагадував класики – і все, ніби пороблено. «Пейзаж» так і не дочитав – подумав «I’m too old for this shit» і продовжив любити «Гру в класики». Вірніше, спогади про «Гру в класики», що виявились головним експериментальним романом цілого проміжку життя. Здається, це чимало.
Олена Павлова, шеф-редакторка Osvitoria.Media, авторка кота Інжира
Запитання про улюблену книжку завжди змушує мене ціпеніти) Бо кожна хороша книжка є знаковою, кожна щось міняє у житті. А тих, що не міняють, краще не читати. Тому навмання напишу про кілька із тисячі улюблених, аби поділитися натхненням почитати. Наприклад, Майк Йогансен «Як будується оповідання». Тішуся, що вона вийшла зараз окремою стильною книжкою у видавництві Pabulum. Її нам загадав почитати покійний вже Сергій Семенович Іванюк на один з найцікавіших курсів у Могилянці — Основи літтворчості. Дотепно та іронічно, усе взяла і систематизувала в голові про написання текстів. Стане в пригоді усім творчим людям. Про те, що не можна братися писати, не уявляючи фінал. Про те, що кожен персонаж має щось прагнути. Що кожен герой вашого твору повинен говорити власною мовою. Про те, що мистецький геній тільки на ⅕ складається з хисту, і на ⅘ — з роботи. І ще постійно згадую цитату «Хто без цікавості читає словники, з того не вийде доброго письменника».
Це теж до запитання про улюблені книжки — годинами можу розглядати Візуальний словник на 5 європейських мов і порівнювати слова німецькою, англійською, французькою, іспанською та італійською. Остання взагалі мова з досконалим дизайном.
Мануела Ґретковська «Namiętnik»
Namiętnik Мануели Ґретковської — одна з перших прочитаних польською. (Українською виходила як «Колекція пристрастей»). Ми читали одну з новел на занятті, коли я тиждень по одній студентській програмі вчила польську мову та літературу у найпрекраснішому Кракові. Мені так сподобалася, що випросила книжку у викладачки на ніч — і прочитала. Ґретковська подобається стилем, гострим словом, несподіваними порівняннями, не завжди пристойними до цитування — і головне, що це тексти, написані з точки зору сильної жінки. Відтоді прочитала майже всі її книжки, а зараз у мене лежить на полиці її найновіша «Poetka i książę» про поетку Аґнєшку Осєцку і її таємний роман зі старшим на 30 років культовим польським інтелектуалом в еміграції Єжи Ґейдройцем.
Намагаюся слідкувати за польською літературою, заздрю розвитку їхньої книжкової індустрії. І взагалі, постійно підгодовуюсь сусідніми літературами. Навіть придумала правило завжди читати паралельно одну книжку іноземними мовами — англійською, польською, білоруською чи навіть німецькою (останньою поки мені під силу переважно графічні романи).
Ще хочеться згадати про Мілорада Павича, але не про «Хозарський словник», а про інші тексти — читала їх запоями і у різних збірках, тож для мене це не книжка, а один суцільний розкішний текст. Твори Павича — це алхімія слова. Наче магічні книжки читаєш «Останню любов у Царгороді» або «Пейзаж написаний чаєм» та інші. У кожному тексті витворюються такі світи, де все невипадково, кожна деталь має значення, і нереальне стає буденним, чарівне — справжнім. Там є все, що мені потрібно від книжки. Це та магія, яку дає нам література.
Таня Касьян, головна редакторка WOMO
Раніше я би склала топ книжок із фікшну, але чим далі – тим мені цікавіше читати історії про реальних людей. Отже, першою я би назвала книжку, а точніше цикл книжок Нобелівської лауреатки Світлани Алєксієвич. Я прочитала чотири: «У війни не жіноче обличчя», «Цинкові хлопчики», «Чорнобильська катастрофа» та «Останні свідки». Перша та остання про Другу світову очима жінок та дітей, друга – про Афганістан, третя, з назви зрозуміло, – про трагедію у Чорнобилі. Але, напевне, понад усе вразила книжка саме про жінок на війні, постійно згадую історії своїх бабусь, і думаю, що пора написати про них.
Наступний пункт – книга Дженні Ловсон «Несамовито щаслива», у якій авторка розповідає про своє життя із депресією та купою ментальних захворювань. При цьому вона робить це одночасно весело та настільки щиро, що тебе як читача охоплює ціла буря емоцій. Мені б дуже хотілось, щоб мої колеги приділяли темі психічних розладів більше уваги.
І, мабуть, третьою назву книжку музикантки та художниці Патті Сміт «Просто діти». Вона про богемний Нью-Йорк часів культового готелю «Челсі» та Енді Уорголла, пошуки свого «я» у мистецтві та любов, яка назавжди залишається у серці.
Тетяна Гордієнко, оглядачка WOMO
Моя відпустка минулого року відбулася як така (релакс, гарний настрій і натхнення жити далі, після відпустки) завдяки цій книжці. Це найсмішніша і найрозумніша пародія на «Омен» та «Книгу Апокаліпсису». Що спонукає людей бути засранцями? Людська природа чи «диявольське наваждєніє»? Думаю, що стелити свій пляжний килимок у 10 см від чиєїсь голови і лягати там, розчепірившись, коронуючи ту чиюсь нещасну голову дупою, порядних людей змушує спеціальний пляжний демон. Він виглядає як античний бог, що взявся розносити пахлаву, мідій і чурчхелу, чи як її там. Але якщо пирскнути на нього святою водою з іграшкового пістолета, він зашипить і розсиплеться на оті смердючі крєвєтулєчки, від яких багато хто страждає решту відпустки. З іншого боку, є біля нас і пляжні ангели. Вони затуляють крилами пекуче сонце і вчасно підсилають до нас пляжних демонів з холодним мохіто. Який чудовий цей світ! Які чудові Пратчетт з Гейманом та їх пародією на моторошний Omen! Апокаліпсис відміняється!
Зараз ми говоримо про жінок у мистецтві, культурі, науці так, ніби вони з`являються там раптово, нізвідки. Але це не так. Історія мистецтва, науки, культури, будь-чого, це історія, у якій завжди були жінки. Просто про них говорили: «І не скажеш, що жінка малювала» чи щось таке. Я не читаю такі нові книжки як спроби реваншу, якими вони, в якійсь мірі, є (і то є справедливо), я читаю такі книжки як джерело натхнення. Якщо, як пише Ліз Гілберт, ніщо не може стати на заваді людині, яка хоче робити те, що любить, то, зокрема, мисткині з книги Квінн – це абсолютні зразки для наслідування. Артемізію Джентілескі згвалтували, а потім ще піддали публічним тортурам (такий «детектор брехні») – і вона продовжувала малювати. У Юдит Лейстер було 5 дітей – і вона продовжувала малювати. Едмонія Льюїс була наполовину індіанкою – наполовину чорношкірою у Америці ДО відміни рабства – і вона продовжувала творити скульптури. І так далі. Вони змогли упоратись з такими серйозними перепонами. І ми зможемо. І я зможу! Розкішна книжка, в якій прекрасне все: дотепний і інформативний зміст, репродукції, колір, папір, видавець ArtHuss, який робить усе можливе, щоб ті, хто вважає себе культурними людьми, нарешті ними таки стали.
Якби я стала письменницею, я була б, як Білл Брайсон – достоту занудною у підготовчому етапі авторкою, яка вивчає тему вздовж і впоперек, історію, мистецтво, геологію, географію, масову культуру, дотичні до теми, а потім ще й перевіряє власні припущення на собі. А потім ГОЛОСНО ІРЖЕ з цього всього і пише книжку, яка захоплює і не відпускає. І ти, читач, смієшся, і ти переймаєшся, і дізнаєшся цікаве і нове про якусь чортову Апалацьку стежку (довгий піший маршрут у горах США) аж вона тобі сниться. І це нове й цікаве стосується і твоїх рідних лісів, твоїх рідних стежок, трав, звірів, які живуть у тобі, тобто тієї частини тебе, яка постійно хоче вирушити у вологий Чорний ліс у північному Поліссі (не вирушає ніколи, хіба що до Гідропарку, де лякається «шашликуючих» дядьків із сокирами) і постійно милується героїчними болотяними пригодами сміливців з National Geographic. Одна з найприємніших, найрозумніших і найдотепніших книжок, які я читала.
Емма Антонюк, журналістка програми «Вікна-новини» СТБ
Всі ми чули російські «страшилки» про розіп’ятих хлопчиків і зґвалтованих пенсіонерок» і думали: яка хвора фантазія народжує таку істеричну брехню. Книжка Померанцева якраз розповідає про те, що відбувається за лаштунками найбільших медіа Росії. Автор працював продюсером тамтешніх найрейтинговіших каналів. Він цікаво і без прикрас розповідає про народження успішних телевізійних проектів, особливості виробництва контенту, як відбувались творчі наради, на що виділялися немислимі суми, які життєві історії ховаються за яскравою картинкою Останкіно. Це неймовірно цікавий художній репортаж, який затягує з першої сторінки й багато чого пояснює.
Є два способи відчути свою країну у всіх настроях і напівтонах. Перший: об’їздити її автостопом – від Карпат до териконів. Другий – прочитати збірку есеїв Артема Чапая. Це той випадок, коли діалоги героїв звучать у твоїй голові різними голосами і здається, ти був там і сам усе пережив. Я не знаю жодного тексту, який так чуттєво і дотепно описує українські будні. Тому ставлюся до цієї книги з особливою любов’ю і трепетом.
Читаючи «Бога дрібниць» я час від часу робила павзу, щоб вдихнути. Бо дуже чутлива до красивої стилістики. А ця книжка написана так, що вибиває землю з-під ніг. Як же її описати? Про Індію, про любов, про історію однієї сім’ї? Це все не має значення. Густа і пряна манера оповіді робить цей роман одним гарячим клубком емоцій. Я її перечитую, коли хочу сховатись від дійсності і подихати сандалом.
Людмила Смоляр, співредакторка MediaLab.Online
Ганна Крааль «Раніше за Господа Бога»
«Раніше за Господа Бога» польської репортерки Ганни Крааль. Ця збірка художніх репортажів — приклад неймовірного вміння розповідати про місця і події, які сама не відвідувала і не спостерігала, через слова і спогади інших людей. Монтувати зі слів картинку. Велику й цілісну картинку. Це як фільм, тільки словами. І це — вищий пілотаж у репортажистиці. Читати ці тексти боляче і виснажливо, але робота Ганни Крааль зі словом того варта.
Ганна Політковська «Putin's Russia»
«Путінська Росія» російської журналістки та письменниці Ганни Політковської. В цій книзі зібрані історії про російську армію, суди, корупцію та безкарність. Читання пробуджує злість і почуття безпорадності перед тупою і сліпою силою. Від натуралістичних подробиць іноді нудить, іноді паморочиться голова. Цю книжку вперше видали в 2004 році, а за два роки Ганну Політковську застрелили. Я не люблю цю книжку, але читати раджу всім.
Анастасія Платонова, журналістка, культурна критикиня, пише для Фокус, LB та інші медіа
Підсумковий і підсумовуючий роман одного зі стовпів світового модернізму Германа Гессе, над яким автор працював понад 10 років.
Події роману відбуваються далекому майбутньому, в середині XXV століття, в часи, коли людство переживає глибоку кризу культури та духовності. В центрі оповіді – орден інтелектуалів, члени якого у віддаленій від світу провінції грають у малозрозумілу одразу «гру в бісер», жонглюючи сенсами світової культури. З часом цей орден перетворюється на цілу республіку духу, одним з учнів якої (а згодом і Магістром) стає головний герой книжки.
За жанром це роман-виховання, проте тут сплетено значно більше сенсів та смислових ліній. Зокрема, червоною стрічкою через усю книжку проходить одвічний конфлікт між життям буденним та духовним, реальністю та культурою.
Книжку корисно читати і перечитувати в наші буремні турбулентні часи не лише заради задоволення, а й заради роздумів. Адже ми звикли думати, що в страшні часи культура нас врятує, що це наша територія сили в сенсів, резервація, де можна сховатись і перечекати лихі часи. Утопія, звісно, прекрасна, проте чи врятує вона нас від реальності? Головний герой вирішує це перевірити і виходить в реальний світ.
Великий (у всіх сенсах) історичний роман Джонатана Літтелла «Благоволительки», написаний від особи офіцера СС Макиміліана Ауе, охоплює більшу частину періоду Другої світової війни. У цій величезній книзі, що складається з семи частин, автор не лише покроково демонструє процес перетворення звичайної людини на холоднокровного вбивцю, але й із документальною точністю фіксує історію Холокосту.
Книжка була написана 2006 року, і з того часу встигла стати світовим бестселером, здобути ряд престижних нагород (серед них Гонкурівську премію), і нині перекладена вже понад двадцятьма мовами світу. Але читати її варто не через це, і навіть не заради чистої насолоди від добре написаного тексту (а тут її більш, ніж досить), а перш за все – заради можливості глибшого погляду на історію одного з найбільших з жахіть в історії людства. І заради шансу зазирнути всередину себе та поставити собі ряд незручних запитань (спойлер: уникнути цього в процесі прочитання не вдасться).
Також роман з категорії «великі тексти», але тут – довга історія одного життя, на фоні якої ще безліч маленьких і великих історій. Книга каталонського письменника Жауме Кабре «Я сповідаюсь» охоплює життя кількох поколінь однієї родини. Тут багато про родинні зв’язки, про ріст особистості протягом життя, про те, як зовнішні обставини міняють людські долі. Тут також є тінь Другої світової війни і інших історичних подій. Є дружба, є любов, є втрати і перемоги.
Головний герой – син успішного колекціонера і торговця предметами мистецтва, що з самого дитинства спостерігає за тим, як мистецькі твори циркулюють в батьківському домі, проте незмінною довгі роки лишається лише одна старовинна скрипка. Пізніше саме ця скрипка супроводжує героя не лише у всіх його пригодах, але й загалом у його довгому і непростому житті. Попри те, що критика охрестила книжку «романом-монстром», читається вона не як «великі романи», а надзвичайно легко, ніби майстерно сплетене тонке літературне мереживо.
25 thoughts on “Що читають журналісти: мастрід від лідерів думок”