В кінці березня очікується новинка від біологині Дарки Озерної «Книжка для дорослих: Як старшати, але не старіти». Це третя книжка із серії «Оптимістично про здоров‘я», присвячена темі здорового старіння. Дарка дає рекомендації людям 30+ із догляду за собою та своїми старшими родичами, а також людям 50+ розповідає про особливості фізичного і духовного стану в цьому віці. А сьогодні у нас ексклюзив – уривок з нової книжки Озерної.
Чому ми старіємо
Якщо стисло, бо такий закон природи. Можна навіть уточнити й сказати, що це другий закон термодинаміки – із часом системи намагаються повернутися до первісного стану і їхня невпорядкованість, себто ентропія, прагне максимуму. Це справедливо і для живих систем, як і ми з вами. «Мине молодість квітуча, cтарість нас впов’є, мов туча, і земля покриє[1]». Зараз я опишу в деталях цю crash movie.
Життя – це постійна регуляція роботи генів, наслідком чого є розвиток організму від зачаття до смерті. Життя – то суцільне старшання.
Пригадуєте роман Оноре де Бальзака «Шагренева шкіра», де в героя сповнювалися бажання, проте щоразу вкорочувався вік разом із розміром шедевра кушнірства? Роман не такий уже й фантастичний – наша власна «шагренева шкіра» є теломерами – ділянками наприкінці хромосом. Щоразу, коли клітини діляться, теломери коротшають, поки не закінчаться. Цей процес можна сповільнити й наростити теломери, а можна й прискорити, наближаючи разом із цим і власний кінець. Стрес додатково вкорочує нам теломери на хромосомах, а отже, – і вік [[i], [ii]].
Резерви так званих поліпотентних клітин вичерпуються. Це клітини з багатьма можливостями розвитку, які могли би стати іншими, спеціалізованими клітинами, як-от у дитинстві ми думаємо, стати астронавтом чи водієм. Тож нам стає щоразу важче заміняти зношені клітини новими. Яскравим прикладом є волосяні фолікули, які дедалі менше перебувають у фазі росту (анагеновій фазі), скоріше випадають та вже не розпочинають новий життєвий цикл.
Клітини, особливо нейрони, гірше дають лад власним старим молекулам, а тому починають нагадувати балкони, захаращені мотлохом, що вже й кроку не ступити. Балкони через це, на щастя, не падають, а от нейрони гинуть. На сканах мозку це можна побачити як зіщулений, зменшений мозок чи навіть порожнини в ньому. В людини ж розвивається деменція (спокійно, не в кожної).
Каркас сполучної тканини, яка тримає все – від шкіри до судин і кісток, зазнає бомбардувань переважно з мінометів вільнорадикальних процесів і – що б ви думали? – глюкози, яка сідає, де треба й не треба на білках. Це глікація, і вона означає, що молекула стара, її слід знищити. Немов чорна мітка в піратів.
Колагенові каркаси й еластанові батути шкіри руйнуються сонцем, вітром, дощем (ні, лише сонцем). Вони втрачають підтримку статевих гормонів, коли настає менопауза в жінок. У чоловіків же цей процес відбувається поступово, але постійно, особливо якщо чоловік набирає жирову масу й мало рухається. Без статевих гормонів клітини-фібробласти ніби кажуть: «З якого це дива нам робити колаген? Ти ж уже не станеш розмножуватися, нащо марнувати ресурси?»
А, до речі, коли народження малолітніх нащадків уже не світить, або якщо й світить, то з ризиком, що пізні діти стануть ранніми сиротами (еволюція цього не схвалює, бо мало народити спадкоємців – їх треба доростити до онуків[2]), тіло починає зрадницьки сигналізувати про свій вік запахом ноненалу – того самого, який ви відчували в дідуся з бабусею вдома, окрім випічки, корвалолу та лаванди чи нафталіну. В кожного своє, звісно.
Хронічний стрес, хай йому грець!, робить так, що нейрони гинуть, фібробласти не хочуть продукувати колаген, у крові стає багато глюкози (і здогадайтеся, що вона робить з колагеном?.. Правильно, глікує). Під впливом кортизолу імунна система часом дає маху, ще й гени запам’ятовують надовго, що життя – це біль, і починають діяти в режимі «згоріла хата, гори й сарай». Це так звані епігенетичні зміни в роботі генів, спрямовані на те, щоб якось вижити. Вони міркують приблизно так: «Ми помремо, але не зараз, і не від того, що коїться, а від хвороб. Якщо доживемо і не загинемо випадково (гомеричний сміх)».
Імунна система з віком – через все перелічене – починає поводитися, як поліціянт у кримінальному районі. «Ну а що я можу вдіяти?..» – виправдовується він і спить у відділку, замість патрулювати квартали та переслідувати наркоторговців. У ролі драгдилерів виступають пухлинні й уражені вірусами клітини, а також патогенні бактерії.
Як іржа роз’їдає кузов автомобіля, так хронічні хвороби: діабет, атеросклероз, деменція, ревматоїдний артрит, синдром подразненого кишківника чи навіть дисбіоз у кишківнику –пошкоджують судини, нейрони, серце, суглоби, легені… Ми мужньо боремося з корозією, покриваємо іржу емаллю, себто п’ємо пігулки, а вона знову й знову проступає. «Ото пригадуєте, коли цокнулися і не зафарбували вчасно?» – питає на технічному огляді майстер, а лікар, коли до нього приходять із запізненням на десяток років, зі стосом аналізів завтовшки з податкову декларацію корупціонера, що вирішив у всьому зізнатися.
«Ось така *дурня*, малята, трапилася з півником.»
Ми старішаємо і тому, що старшаємо, і тому, що не піклуємося про себе. Ми не можемо зупинити менопаузу чи знову наростити теломери. Другий закон термодинаміки ми теж не скасуємо рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва (отут шкода, звісно). Та в нас залишається перший закон термодинаміки – якщо ми привноситимемо енергію в систему, в ній відбуватиметься робота. Тобто якщо ми будемо тренуватися, управляти стресом, лікувати хвороби вчасно, їсти корисне, а не як завжди, навантажувати м’язи і мозок, ховатися від ультрафіолету, давати відсіч вільним радикалам, тренувати імунну систему вакцинаціями, то такі да, наша ентропія трохи пригальмує. Зосередьтеся на собі.
Бо наша мета – щоб було не senescence, тобто старіння зі зношенням тіла, а aging, тобто старшання.
Ох! Є ж іще третій закон термодинаміки – ентропія прямує до нуля за абсолютного нуля температур. Можна заморозити себе і залишитися навіки молодим. Але це не наші методи (чорний гумор).
[1] Gaudeamus, переклад Андрія Содомори.
[2] З точки зору еволюції пристосованість індивіда вимірюється кількістю нащадків, здатних залишити потомство. Мене досі тіпає від розмов про те, що годинник цокає, але мушу визнати – у вимозі «Де онуки?!..» є певний еволюційний сенс.
[i]Zannas, A.S., et al. “Lifetime stress accelerates epigenetic aging in an urban, African American cohort: relevance of glucocorticoid signaling.” Genome Biology, vol. 16, 2015, article 266, https://cutt.ly/2g8t6bO[ii] Robinson, O., et al. “Determinants of accelerated metabolomic and epigenetic aging in a UK cohort.” Aging Cell, vol. 19, no. 6, 2020, e13149, https://cutt.ly/Mg8yj3U