Заблукала між світами у Львові «Лютеція» Юрія Винничука

Дещо про сюжет «Лютеції» я знала ще до того, я прочитала анотацію, адже автор ділився уривками-бздурами, які не відловили редактори, у своєму Facebook (якщо ви досі за ним не стежите, то підпишіться). А якось опублікував на сторінці світлину обкладинки – такої осінньої і магічної, що сумнівів не залишилось: мушу її мати.


Бешкетний Юзьо Обсерватор


Комусь Юрій Винничук ближчий як прозаїк, хтось цитує його поезії, хтось готує перекладанці та інші галицькі потрави за його рецептами, а я щокварталу виглядаю у кіосках «POST-Поступ», щоб бува не пропустити розвідок публіциста Юзя Обсерватора. Підсіла на цю газету на першому курсі і досі не відпустило.

На жаль, не можу похвалитись досконалим знанням творчості Юрія Винничука (дуже вже багато пробілів – або хтось забагато пише, або дехто замало читає), але повість «Місце для дракона» – одна з моїх улюблених. Здається, тепер її вивчають у восьмому класі – чи не найкраща новина освітньої реформи.

Крім того, дуже раджу звернути увагу на переклади львівського батяра – не уявляю, як йому вдалось дати раду з «Я обслуговував англійського короля» Богуміла Грабала – книгою, у якій безконечні речення і практично немає абзаців, але, якщо відволіктись і забути, хто автор, то навіть сумніву не виникає – писали українською від початку.


Чому являєшся мені у сні?


Лютеція – створена, щоб закохати і заплутати. У якийсь момент тонка грань між майже автобіографічними роздумами (великому містифікатору Винничукові цілком вірити не варто) і неймовірним світом листарів, які живуть у снах, зникає і в повітрі немовби повисає знак питання, зітканий з легкого туману. Що це було і чи було взагалі?

Тож відкинемо поділ на сон і яв і прогуляємось вуличками одразу двох Львовів – середини ХІХ і кінця ХХ століття. Поспостерігаємо за амурними пригодами одного із натхненників «Руської трійці» Івана Вагилевича та водночас зануримось в атмосферу аферистів та фарцівників і майже чутимо, як СРСР починає тріщати по швах, тому що прийшов його час. І два ці непевні світи поєднуватиме таємнича рудокоса Лютеція – дівчина-примара з голубом на плечі.

Герой ловитиме її у снах, шукатиме її слідів у реальності і, певна річ, писатиме-писатиме-писатиме.


Вагилевич-ловелас і капосна Юлія


Якщо про Якова Вагилевича ви,як і я, чули тільки у контексті «Руської трійці» та його священичої та поетичної діяльності, то його персонаж у баченні Винничука… здивує. У «Лютеції» він хоч і не Казанова, але ще той «ск*рвий син». Ми читатимемо його щоденникові записи-сни і намагатимемось відшукати ту загадкову незнайомку, а ще розгадати таємницю, ключик до якої, здається, геть на поверхні, але чомусь недосяжний.

Хоча мене у цих вкрапленнях давнішої історії в історії новішій найбільше зацікавила панна Юлія (так, я звертаю увагу на персонажів зі своїм іменем. І навіть книжки з ними колекціоную. Всі ж так роблять), з якою Вагилевич дуже негарно повівся. І не тільки з нею. Тим не менш, дуже цікаво спостерігати, як вона розвивається у творі: спочатку налякане вагітне дівча, потім затуркана дама практично легкої поведінки, а зрештою пава, якась навіть зарозкішна для провінційного Львова – таким місце у Відні. Безмежно рада, що з тезки таки вийшли люди.

Та Юлія нам цікава не тільки сама по собі, а й як з’єднувальна ланка між Вагилевичем і його сном…


Автобіографічна чи ні?


Львовом 80х ми мандруємо разом з письменником, ілюстратором і просто «тунеядцем», якого звати… Юрко. Він мешкає у Винниках. Так, у приватному будинку, оточеному садком, який облюбували сусідські кури. Пише переважно у шухляду і приторговує польським крамом. Десь я вже це бачила серед колонок Юзя Обсерватора, який підозріло схожий на Юрія Винничука.

Автор розповідає про зустріч у театрі з кримінальним авторитетом – і це вже цілком реальна історія. Але сни… сни про Лютецію, рудокосу листарку, яка може провести до таємниці, яка коштує життя. Цей Юрко закоханий в неї, хоча навіть собі не хоче в цьому признатись. Він грає вар’ята і не заважає дядькові шукати йому вигідну партію.

І, оскільки оповідь від першої особи, дуже важко відділити ліричного героя від автора. І чи варто.


Галицькі пляцки і келих вина


Я прочитала «Лютецію» за день, але відклала її з відчуттям, ніби за обідом мені не вділили десерту. Все-таки в історії рудого марева залишилось забагато запитань. То, може, буде продовження?

«Лютецію» я раджу. Раджу тим, хто прагне соковитої української (якої переклади нас часто позбавляють), хто любить гуляти Львовом, хто у Львові живе, хто хоче таємниці і книги, від якої віє теплом. Зумисне не включаю у список прихильників творчості Юрія Винничука, бо вони й так в темі.


Читати також: Юрій Винничук «Аптекар» та «Цензор снів», Богуміл Грабал «Я обслуговував англійського короля», Галина Вдовиченко «Бора», Андрій Курков «Львівська гастроль Джимі Хендрікса».

Читати, не можна пропустити: топ-15 письменників сучукрліт (частина 1)


Придбати книжку в Yakaboo

(Visited 755 times, 1 visits today)
Юлія Дутка
Юлія Дутка
Трилероїд, інтроверт та психоаналітик-аматор. Ви хочете про це поговорити? За фахом - журналіст, та більше тяжію до редагування. Люблю соло-подорожі, важкий метал, м’яке світло, волохатих корів, Скандинавію та бензопили. Мрію попестити ісландських коників та потиснути руку Чакові Поланіку.
http://tarels.blogspot.com/%20
  • Anastasia Soroka

    То есть абсолютно сырой текст с таким количеством ошибок пишет человек, который “за фахом – журналіст, та більше тяжіє до редагування”…