Назва нової книжки письменника «Країна за Збручем» виникла не випадково. Адже тут вміщено тексти, які були написані Бойченком у його колонці для львівського сайту zbruc.eu, а також для столичного журналу «Країна» протягом останніх двох років. У підсумку вийшла збірка короткої прози, яку сам автор напівжартома називає новелістичними есеями та есеїстичними новелами.
У двох розділах – «Збруч» та «Країна» – тексти є різними як настроєво, так і тематично. Якщо у першій частині маємо більш серйозні й об’ємніші есеї, що порушують гострі соціальні теми, то у другій Бойченко коротко ділиться особистими спогадами, часто з гумором рефлексує з приводу різних життєвих трафунків. Але найбільш важливі для себе теми письменник висвітлює в обох розділах, лише послуговуючись для цього різною формою. Звідси і з’являється літературна цілісність книжки: її об’єднує в одне спільний задум, умовний міст між двома різними берегами Збруча. Як підтвердження, на обкладинці також бачимо міст – картину «Дерев’яний міст» Ежена Ізабе.
Кілька слів про автора
Олександра Бойченка багато хто вважає чи не найкращим українським есеїстом. Окрім того, знаємо його як чудового перекладача, колумніста, літературознавця й авторитетного інтелектуала. Безперечно, це автор, який спонукає читати й думати, думати і читати. Тим паче, що тематика текстів Бойченка доволі розлога: від суспільно-політичних колонок до рефлексій та особистих історій з життя, а є ще ж літературно-критичні есе, інші публіцистичні статті. Їх спільна ознака – це те, що вони так чи інакше підштовхують нас замислитися над важливим. У його доробку кожен читач натрапить на цікаве для себе, дізнається щось нове і точно збагатиться інтелектуально.
Чого чекати від нової книжки
У «Країні за Збручем» поживи для роздумів знайдеться більш ніж достатньо. Попри можливі очікування читачів, у ній не так вже й багато (і не так вже й різко) написано на тему Донбасу, Криму та російської агресії, якщо порівнювати із попередньою збіркою пана Олександра «Більше/Менше». Хоча він і не уникає їх зовсім – наприклад, в есеї «Чи є життя після Криму?» розповідає історію про свій відпочинок на півострові на початку 90-их. Тоді молодому Олександрові Бойченку трапилося за непередбачуваних обставин потоваришувати з росіянами із Тольятті. Ми могли б гадати – для чого тут ця історія? Подумати, що автор, можливо, за чимось шкодує. А він просто підводить до висновку, що подібна можливість (здружитися з громадянами РФ, та ще й в Криму!) до нього більше ніколи не повернеться після ситуації, що склалася. Бо ситуація ця раз і назавжди виключила таку дружбу з розряду можливого. І ні́чого шукати в цьому ностальгії, треба прийняти як факт.
Втім на перший план у збірці письменник ставить не стільки політику, скільки мовне питання, і є дуже категоричним в контексті загальноукраїнської мовної ситуації. Домінування російської мови в Україні він вважає навіть страшнішим за втрату Криму і Донбасу. Зокрема, в есеї «Зовсім остання територія» Бойченко пише:
«Я серйозно вважаю, що мовне питання є для України найважливішим. Власне, для мене особисто українська мова – єдина причина, чому я досі тут. Ми – найбідніша, найкорумпованіша і найдепресивніша країна Європи, і за мого життя наше становище суттєво не зміниться, хіба – на гірше. Якби десь на світі існувала можливість збудувати іншу – бодай малесеньку – україномовну країну, я вже був би там. Але такої можливості на світі немає, тож мені залишається тільки боротися в міру сил за українізацію (або проти русифікації) тієї України, що є».
Інтелектуальна складова
Дуже цікавими є роздуми Олександра Бойченка про роль і місце інтелектуалів у суспільному житті країни. Цій темі присвячено кілька текстів у «Країні за Збручем». Також насиченим є і літературний контекст книжки: зустрічаємо в ній Кнута Гамсуна, який є одним з улюблених письменників самого Бойченка, однак за життя мав доволі суперечливу політичну позицію. Багато згадано і про перекладацький досвід автора, а саме – про книги Тадеуша Боровського «У нас, в Аушвіці» та Марека Гласка «Красиві двадцятилітні». Про таке літературне закулісся читати завжди дуже цікаво, а тим паче, якщо мова йде про визнаних майстрів пера на зразок Бойченка. У цьому «Країна за Збручем» дещо перегукується, скажімо, із «Ворохтаріумом» (книжка, що вийшла торік у співавторстві з Юрієм Андруховичем та Орестом Друлем), який переважно присвячений тонкощам літературної кухні.
На аналізі деяких книг Бойченко зупиняється більш детально, наприклад, есей «Ви, білі» висвітлює питання колективної відповідальності, самоідентифікації. В ньому письменник бере за основу один розділ із «Гебана» польського репортажиста Ришарда Капусцінського, присвячений різнобічним аспектам життя в сучасній Африці. Але якщо об’єктом дослідження Капусцінського стає колективна історична вина білошкірих європейців перед чорношкірими африканцями за століття колонізацій і рабського поневолення, то Бойченко проектує цей аспект, знову ж таки, у контекст українсько-російських взаємин, і знову ж таки, поєднуючи із мовним питанням:
«Що на нас, українцях, лежить кілька міжнародних провин, які ми задля власного одужання ще мусимо визнати, прийняти і як слід опрацювати, – у цьому я не сумніваюсь. Але перед ким нам точно немає в чому каятися – це перед росіянами. У цій парі ми завжди були колонізованими, а вони – колонізаторами, тільки роль нашої чорної шкіри, як уже не раз писав Микола Рябчук, відігравала мова».
Особиста ретроспектива
Друга частина книжки, та, що містить публікації з журналу «Країна», ніби знімає з читача певну напругу, яку він міг пережити у першому розділі «Країни за Збручем». Автор вміщує тут особисті історії з далекого і не дуже минулого, ділиться спогадами, переживаннями, розповідає про рідних і близьких людей. Тексти із «Країни» викликають добру посмішку і зближують читача з автором. Чого вартує тільки розповідь Бойченка про власне весілля!
Але трапляються і тут трагікомічні есеї. Наприклад, «Зустріч однокласників» важко оцінити однозначно: тут ніби і про радість зустрічі з людьми, яких давно не бачив, але зустріч ця відбувається за доволі похмурих обставин. До того ж, перебування у рідних місцях на Буковині викликає з пам’яті Бойченка згадки про колись квітучі села, які тепер, однак, переживають розруху, і нема на те ради.
Тож знову маємо привід для глибоких роздумів і все одно звертаємось до назрілих в суспільстві злободенних проблем. Такий вже він, цей Бойченко, вкрай актуальний, безмежно цікавий. Інтелектуал, який не боїться відверто писати про важливе, навіть якщо ризикує при тому бути неправильно зрозумілим.
Кому читати
Насамперед, людям, відкритим до інших точок зору і здатних до конструктивних дискусій. Читачам, яким небайдужа доля власної країни, українська культура і мова як її найголовніший носій. Літературним гурманам, тим, хто полюбляє бути учасником інтелектуальних бесід і літературно-мистецьких тусівок по обидва береги Збруча.
13 thoughts on “По цей бік Збруча: книга Олександра Бойченка про мову, політику і простих людей”