Юлія Смаль: «Книжку про досвід роботи ботом мені запропонувала написати Оксана Забужко»

«Моя книжка «Як я була ботом» про те, як онлайн-вірус підхоплюється мізками», — фактично між рядків каже письменниця Юлія Смаль. Вона у минулому встигла майже рік з перервами попрацювати ботом, п’ять років пожити в Китаї та написати про свій тамтешній досвід виховання трьох дітей, а ще раніше очолювати обласний осередок Пласту на Волині. Власне свою роботу ботом у російському сегменті інтернету наприкінці 2000-х Юля сприймала як підробіток при народженні дітей-близнюків та згодом відмовилася від такої емоційно виснажливої роботи і більше до цього не поверталася.

Історія книжки ж почала зовсім випадково. Якось Юлія, яка є активним користувачем Facebook’у, вирішила розказати про речі, якими доводилося заробляти на життя. На це повідомлення тоді відгукнулася Оксана Забужко та запропонувала написати книжку. Погодилася, каже пані Смаль, без роздумів. Хоча зізнається, що є більше досвідченою інтернет-користувачкою, а не спеціалісткою у питаннях інтернет-таргетингу. «Насправді в мене з цією книжкою пов’язаний дуже сильний комплекс самозванця. Дуже не люблю взагалі говорити на теми, в яких я не орієнтуюся хоча б 50%», — говорить авторка та зізнається, що, перед тим як писати, спочатку досліджувала купу тематичної літератури. Свій текст у цьому випадку вона називає таким собі синтезом досвіду активної інтернет-користувачки та дослідження профільної тематики маніпулювання громадською думкою. При цьому, говорить, сьогодні сама взагалі уникає травматичних ситуацій з ботами. 

З теми про ботів ми плавно переходимо на розмову про маніпуляції у медіа, інформаційні війни та вплив технологій на людську психіку. Чому пропаганда у всі часи має такий успіх? «Люди, які вміють говорити гаслами, які чітко чують емоційні настрої натовпу, завжди виграють інформаційні ігри», — аргументує письменниця. Також Юлія дотримується думки, що просвітницька робота з населенням у цьому випадку не працює, бо жодне просвітництво не додає людям критичного мислення, додаючи: «Не існує механізмів підйому загального інтелектуального рівня нації, бо людям не потрібен інтелект для виживання». Далі за текстом — пряма мова Юлії Смаль про те, як це було — працювати ботом в інтернеті ще якихось десять років тому, та що можна прочитати у її книжці. Головне, наголошує авторка: «В інтернеті немає доброго чи поганого, а є те, як ми вміємо цим всім користуватися». 

Як Юлія Смаль стала ботом?

Це трапилося орієнтовно у 2008–2009 рр. Чому? Народилося двоє дітей (у мене старші діти — близнюки) та у сім’ї була тоді непроста ситуація з грошима. На той момент я вже почала писати і, як виявилося, навіть виходило заробляти з того гроші. Мої тексти забирали, а казки є більш-менш успішними [Юлія є авторкою кількох книжок для дітей та дорослих — прим.авт.]. Мій текст є настільки зв’язним, що люди готові за нього платити, отже, шукала роботу з рерайтингу, копірайтингу, написання журналістських колонок тощо (хоча бути справжнім журналістом, наприклад, розслідувачем чи репортажником якраз не можу). Людина завжди приречена на недосконалість, і я вишукувала щось у такому стилі — і тут раптом мені написали з котрогось із чергових оголошень у ЖЖ [рос. Живой Журнал або англ. LiveJournal — блог-платформа з переважно російською аудиторією, що була особливо популярною у 2000-ні — прим.авт.] про пошуки роботи.

Виглядало це на початку дуже невинно: йшлося про писання коментарів. «Ми даємо інформацію, ви маєте її розмножити». Потім уже виявилося, що інформація дуже своєрідна, але вже вв’язався і тебе заманили нормальними грошима. Уже просто розумієш, що зараз іншими способами ту тисячу доларів не заробиш або покладеш на те не один день свого життя. Так воно і затягує. 

Рунет для «анонімності» власного стилю

На той час я вже писала, та мій стиль було видно, тексти стали впізнаваними. Тобто була велика ймовірність того, що хтось у цьому коментарі бота «прочитає» мій стиль чи зуміє відрізнити, що це написала саме я. Відчувала страшенну незручність через це. Водночас, російською практично ніколи не писала в соціальних мережах і в Рунеті [рос. Рунет — російський інтернет, частина інтернет-сайтів з переважно російським контентом — прим.авт.] відрізнити стиль неможливо… Людина різними мовами пише різним стилем. У нас навіть голос відрізняється, якщо говоримо різними мовами. Тому впізнати мій стиль письма російською виходило нереально. Це було для мене критично важливо. 

Про графік, специфіку роботи та оплату

[Графік роботи передбачав, що] я не повинна була постійно знаходитися в онлайні. Це така дуже солодка замануха: у тебе вільний графік, платять нормальні гроші, не мусиш продукувати тексти (бо це важка робота, а сидіти й цілодобово продукувати тексти не кожен може). По суті, ти просто «розмножуєш» те, що вже є. Все! І така робота виглядає дуже солодко… Працюй собі, коли та як тобі виходить.

Мені видали одразу 10 готових акаунтів, за якими мусила «доглядати» і «годувати/поїти» їх різною інформацією. Була вимога щодня у кожному блозі робити як мінімум один пост – навіть перепост чи якась беззмістовна картинка тощо. Але також щодня обов’язково мусиш відповідати на коментарі в своєму блозі, а от на коментарі під моїми постами в різних пабліках можна відповідати вибірково. Тобто якщо це відверто хейтерський комент – його можна ігнорувати чи відповідати заготовленими фразами. До прикладу, щось на зразок «да, спасибо, это интересно» або «я с вами согласна», тобто якісь загальні фрази ні про що. Я могла їх вставляти буквально ледь не під кожним коментарем. Ніхто не перевіряв, наскільки унікальним є такий коментар. Хоча за унікальність, звісно, мене хвалили. Також надіслали набір посилань на майданчики, де можна поширювати інформацію, пропонували щось шукати самій, але переважно це були готові лінки. 

Власне ми з роботодавцем не знали один одного і спілкувалися виключно через ICQ [ICQ — програма миттєвого обміну повідомленнями, фактично один із перших месенджерів у 2000-х — прим.авт.] виключно аватарками і нікнеймами. Я не знаю, чи йшлося тут про довіру. По суті в ЖЖ ніхто не постить своїх справжніх імен, до прикладу, там я була usmal, в асьці [аська — сленгова назва того ж ICQ — прим.авт.] називалася Юлямпочка і давала замовнику тільки власний номер веб-гаманця. Ніяких документів, нічого іншого з мене не вимагалося. Все повністю анонімно. Єдине, що платили роботодавці щотижня, тобто у мене не було потреби аж дуже їм довіряти, правильно? Я відпрацювала тиждень — мені заплатили. Щотижня надсилала звіт про зроблену роботу, мені за тиждень і платили. 

Ніяких бонусів чи премій не було. У тебе передбачалася норма: не менше певної кількості дій, а більше – тобі заплатять на веб-гаманець більше. Не знаю, як відбувався контроль, але очевидно, що якось відбувався. Нам ніколи не казали, хто кого контролює чи як перевіряють. Траплялися пікові моменти, що за окремі місяці заробляла по 1500$, навіть не виходячи з хати. Але бували й спади, коли через відсутність інформації «для розгону» тощо у сумі виходило тільки по 300-400$. Вся така робота тривала десь рік з більшою чи меншою активністю.

Про емоційну важкість роботи ботом та вигорання

Захотіла перестати займатися такою роботою, коли кількість негативних коментарів перевалила всі розумні межі, і моє життя перетворилося на відповіді строго на коментарі. Коли тільки ти починаєш цим займатися, є якась невелика кількість постів: перший місяць по 5-10, другий — вже трошки побільшало, а на п’ятий місяць це вже купа інформації, яка постійно до тебе повертається. З’являються якісь коментарі попередніх місяців, ще щось. І початкові 2-3 години роботи, як обіцяли роботодавці, перетворилося в цілодобові нерви. 

Бути ботом — досить важка робота, яка емоційно виснажувала і страшенно не подобалася. Це мене вбивало, але якийсь час не могла від цього відмовитися як від діяльності, яка давала важливу частину сімейного бюджету. Хоча й не відчувала жодного емоційного задоволення від такої роботи. Коли не отримуєш жодних емоційних хвиль «от я молодець», «роблю щось корисне», така діяльність вбиває, нищить людину. Як тільки фінансові справи у сім’ї налагодилися, відмовилася від цього та більше та не повертаюся.

Чим теперішнє «ботоводство» відрізняється від зразка десятирічної давності?

Нічим. Єдине, що тоді система ще «обкатувалася» і «ботоводи» були більш емоційними. Зараз все-таки бота важче пробити, він уже затятий та загартований інтернет-боями. Його не проведеш. Ця загартованість і відрізняє теперішніх ботів від тих, хто працював на початках інтернету на пострадянському просторі. Тоді це все тільки починалося, зараз же [працюють] професіонали.

Як вийшло так, що вам запропонували написати книжку

Для мене це був такий шок! А це якраз сталося у травні минулого [2018] року. Я активний користувач Facebook’а, але щодо інших соцмереж — ні. Мені вистачає того, що пишу 5-6 постів [на тиждень] у Facebook, потім відповідаю на коментарі, переглядаю стрічку та ін. Переважно один із тих постів такий собі життєво споглядацький: якісь спостереження чи висновок людям пропоную, де можна відкоментитися, а не тільки поставити лайк. Ну, відповідно, тим і живу. Якось написала пост про те, як в житті заробляла гроші: перші були ще у 9 класі та були це не тільки олімпіади, але й репетиторства, а свого часу навіть написала диплом з балетного романтизму і слюсарної справи. Коли хочеться грошей, мусиш щось робити. Було там про те, що працювала ботом. От і мені пишуть з видавництва «Комора», що в тому знайшла певний інтерес Оксана Забужко та пропонує написати книжку. Це можна уявити: я не вважаю себе відомою письменницею, бо в короткій класифікації десь у третьому ешелоні. А тут пише сама Оксана Забужко! Це якби артисту обласного драматичного театру написав про його роботу Річард Гір. Відповідно, погодилася: не знаю, про що буду писати, але напишу. Оце, власне, історія походження цієї книжки. Дуже складно було її писати, бо справді дуже не люблю говорити про те, в чому не надто орієнтуюся. Але оскільки це сама Оксана Степанівна запропонувала, то я як артист обласного драматичного театру мусила на це відповісти. Такий шанс випадає раз на життя.

Як обирався формат подачі такої теми?

[У видавництві] мені сказали: от тема, як собі бачиш — так і пиши. Це вже не перший блог, який я вклала у книжку, бо перший був про те, як я живу у Китаї, але той писаний у вигляді щоденника [тут йдеться про книжку «Китайський щоденник української мами», що вийшла у 2016 році у видавництві «КМ-БУКС» — прим.авт.]. Цей же текст просто споглядацький і написаний так, як би я писала у Facebook. Ясно, що цього там немає. Ідея тут полягала у тому, що я як авторка видаю унікальний контент про те, на що дослівно не натрапиш на моїй сторінці у Facebook.

Про роботу над книжкою та консультації з видавцем

Робота над текстом тривала з серпня минулого [2018] року. Спочатку відбувався процес збору інформації: мені потрібні були якісь енциклопедичні визначення та словникові посилання тощо. Бо не можна написати, наприклад, про вірусну рекламу, не розуміючи «звідки ноги ростуть». На всі ці книжки я потім посилаюся у своїй книжці, бо технології давно описані й нічого нового вже не розказати. Крім того, я намагалася додати туди трошки пліток, внести в книжку якихось міжписьменницьких суперечок, бо конфлікт забудуть, а книжка лишиться. 

Власне, спочатку збирала інформацію для книжки, а далі вже — до лютого 2019 року — працювала над форматом подачі тексту. У лютому дописувала текст в авральному режимі, а потім ще перед [президентськими] виборами до 1 квітня варто було все зредагувати та звірити. Відмічу, що редакторка дуже серйозно підійшла до справи та перевіряла кожен термін та навіть провела своєрідний fact-checking [з англ. — перевірка фактів — прим.авт.].

Як би ви пояснили потенційному читачеві зміст книжки?

Фінал моєї книжки сумний і декадентський, хоча намагаюся за заповітом Каменяра не впадати в невіру. Робота ботом — ефективний спосіб впливати на маси, бо люди і далі виявляють надзвичайну толерантність до інформаційних маніпуляцій, підхоплюючи будь-який вірус не лише на комп’ютери, але й безпосередньо в мізки. Власне, ця книжка й про те, як вірус підхоплюється мізками.

Що нового у книзі знайде український читач

Нового? Не думаю, що там є щось нове. Насправді в мене з цією книжкою пов’язаний дуже сильний комплекс самозванця. Треба розуміти, що я не є спеціалістом у цій галузі. І одразу, коли мені запропонували писати цю книжку, сказала: я користувач, а не спеціаліст. Дуже не люблю взагалі говорити на теми, в яких я не орієнтуюся хоча б на 50%. 

В принципі, у громадському секторі я дуже глибоко і давно та політичні процеси якимось боком ще мене стосуються І, звісно, в них я орієнтуюся хоч би більш-менш, але назвати мене спеціалістом в питанні ботів, інтернет-таргетингу чи вірусної реклами не можна. Тому я зосередилася на собі і тому там немає нічого нового. Немає ніяких рекомендацій, як діяти тощо. Там є виключно інше: я «робила те», «бачила те», «думаю так», «у моєму житті відбувалося таке», «тому що думаю отак» і «з цього висновок такий». Власне, намагалася в усій книжці «не лізти в глибокі матерії», а описувала себе простою людиною із власним досвідом… 

Ця книжка — не аналіз, а синтез. Просто я брала якусь деталь і з якихось своїх маленьких знань чи навичок складала пазл. Щось із того можна проаналізувати в іншій людині, бо люди не є оригінальними самі по собі: кожен запрограмований на певну однакову реакцію чи поведінку в певних ситуаціях. Усі ми є більш-менш однаковими представниками свого виду, які будуть типово діяти в однакових ситуаціях. В когось трошки більше інтелекту, в когось — менше, але немає нічого унікального. Тому, виходячи з тези, що «нічого унікального не існує», я і писала цю книжку. 

А як щодо явища інформаційної війни?

Інформаційна війна супроводжує людство стільки часу, скільки людство існує як вид. Чи це Троянський кінь та краса Єлени Прекрасної, чи це будь-який інформаційний вкид, який люди поширюють між собою. Люди, які вміють говорити гаслами, які чітко чують емоційні настрої натовпу, завжди виграють інформаційні ігри. Як виграв інформаційну війну Гітлер чи виграли інформаційну війну прихильники Мао Цзедуна в Китаї, чи на Чорній раді виграли проросійські отамани. Тобто виграли ті, хто говорили гаслами. Хто вміє відчути, намацати емоцію, той виграє. Це сказав Геббельс, це сказала не я. Але так і є. 

Інформаційна війна зараз настільки просочується звідусюди. Взагалі я майже впевнена, що цей етап нашої історії людської назвуть Третьою світовою війною. Бо воює весь світ та люди гинуть кругом. Чи вони гинуть від рук мусульман, чи вони гинуть від рук християн, чи вони гинуть у громадянських конфліктах, чи від хімічної зброї у Сирії, війна відбувається зараз кругом. Не можна сказати, що є мирні території, так? Скажімо, у Китаї зараз живеться мирно, разом з тим країна зараз перебуває в активній конфронтації зі Сполученими Штатами Америки. І ніхто не знає, у що це виллється, а поруч Північна Корея, яка регулярно трясе своїми боєголовками. Немає мирного місця на землі. По суті, зараз відбувається дуже активна інформаційна війна, наливання в мізки простих громадян, так би мовити, інформаційної вибухової речовини.

Інформаційна війна — завжди основа будь-якої війни. Поки ми є homo sapiens’и, це етап завжди передує основній війні. Можливо, інформаційна війна відбувається паралельно, а можливо, зараз це тільки її попередній етап. З іншого боку, людство багато разів давало шанс повірити в себе. Отже, і ми можемо таки сподіватися, що найгірший сценарій не буде втілений. 

Інтернет-технології, на вашу думку, це благо з негативом?

Я взагалі в житті центрист щодо всього. Дуже скептично ставлюся до людей, які обмежують дітей в гаджетах, доступі до інформації в мережі і т.д. В дитинстві мені забороняли це, зараз же моїм дітям можна все. Коли обмежуєш, не вчиш дитину користуватися тим, що є, не вчиш позитивному та критичному користуванню, в майбутньому це просто дорого коштуватиме. 

Зараз можна скільки завгодно говорити, що «інтернет псує дітей», «діти не читають і отримують інформацію іншим чином», «діти зовсім інакше задають пошукові запити». Але не вчити їх користуванню, не можна. Сьогодні ми [дорослі] не можемо обійтися без інтернету — це наше життя, і кожного дня воно ще більше поглиблюватиметься. 

Єдине, що якщо на нас зараз звалиться метеорит і вся еволюція припиниться (сміється). Але якщо розвиток людства буде заглиблюватися в мережу, заперечувати її — то дурниця. Сказати, що інтернет та соцмережі є злом — то теж дурниця. Для мене, наприклад, соцмережі — це можливість спілкуватися з українцями. Інколи під вечір згадую, що я в іншій країні, бо весь час перебуваю в українському контексті. Я в інтернеті купую речі, отримую інформацію та гроші, працюю, спілкуюся з родичами та з друзями, тобто для мене це повноцінне життя. І, враховуючи, що я досить проблемно, наприклад, користуюся телефоном (дуже не люблю цих телефонних комунікацій, мені пальцями набагато простіше спілкуватися, бо прямі комунікації з людьми мене дуже втомлюють), то для мене інтернет — це вихід. 

Тому інтернет — це все як і в житті, де стаються хвороби/війни/злочини/повалення режимів тощо. Отже, там немає доброго чи поганого, а є те, як ми вміємо цим всім користуватися.

(Visited 276 times, 1 visits today)