Оглядачки
Віталіна Макарик: Ярославу Литвин давно читаю у соцмережах, а її друковані тексти досі мені не траплялися. У новому романі, звісно, заінтригувала назва (спойлер: тема розпусти в ньому не розкрита, але мені дуже сподобалося!). Та ще й сюжет пропонував незвичну оптику – погляд на Україну очима іноземця (але сконструйований українкою!). І хоча кажуть, що зі сторони ліпше видно, та ніхто краще не знає наші больові точки, комплекси і травми, ніж ми самі.
Юлія Дутка: Мене привабила насамперед назва. Уявила, що рік розпусти – це щось в стилі маркіза де Сада. Гггг. Але Клаус Отто Бах виявився паном сором’язливим та геть не розпусним. Майже. Знаєте, воно й не дивно з таким багажем… Але насамперед це історія про те, що часто ми шукаємо кохання не там, де варто. А потім робимо ще більшу помилку, повіривши в те, що намріяли.
Не Санта Клаус
Юля: Пісня «Ой, мамо, на свята я не була свята…» підозріло часто звучала рефреном, коли читала цю книжку. Наш Клаус аж ніяк не Санта Клаус, а дрібний інтернет-фетишист, серденько якого завмирає від струнких жіночих ніжок у колготах (і що вигадливіші колготки, то більше хлопаку ваблять). Німець Гер Бах – нешкідливий вуаєрист, адже зустріти в мережі можна куди страшніших персонажів.
У головного героя за спиною невдалі стосунки та зрада дружини, яка втекла від нудного електрика до коханця, який її, принаймні, задовольняє. Це не могло не підірвати впевненість й без того скромного чоловіка. Клаусові можна тільки поспівчувати. А коли за могутньою спиною цього мізерного німця проступає його дитинство, то взагалі перестаєш дивуватись, що він такий тихий і безхарактерний. Дивно, що він взагалі виживає у суспільстві з такою величезною травмою на всю голову через тиранічну матір.
Аж раптом на горизонті бовваніє осяйна фігура українки – жінки, здатної до кохання, яка цінуватиме його і носитиме колготки. Вона чекає на нього чи це міраж?
Віта: Натхненний оповідями приятеля про переваги українок (готують, наводять марафет заради коханого, згодні на все, аби не бив і гроші давав), Клаус Отто Бах налаштовується на те, що знайде свою українську німфу, обов’язково в колготках. І все так гарно складається, і він уже готовий запхати руку до свого гаманця і дістати звідти грошей для «лібен Вероніки» (для такого ощадливого мужчини, як наш герой-коханець, це жест неабиякої пристрасті!), і навіть зважитися на справді героїчний вчинок – відірвати дупу від насидженого місця і поїхати-полетіти до коханої. Але, але…
Але міраж розчиняється в повітрі. Утім, і це не зупиняє Клауса, рішуче налаштованого вийти із зони комфорту. Ризикований, ой ризикований вчинок!
Уявіть собі: цей герой ніколи не користувався перевагами відкритих європейських кордонів, ба навіть до Берліна, у гості до рідні, яку дійсно любить, ніяк не наважувався вибратися. А тут – далека, дивна, дика Україна! З усіма цими хижачками з довгими накладними нігтями і хижаками за кермом таксі. З роздовбаними маршрутками і пахучими (аж ніяк не Шанеллю!) плацкартними вагонами. Клаус кидається у всю цю круговерть, заплющивши очі, рішуче і безстрашно.
Але якщо якась фігня може статися, то рано чи пізно вона стається.
Shit happens
Віта: І для цього не треба бути німцем в Україні. До слова, недавно писала реальну лав-сторі про молодого німецького адвоката, який приїхав в Київ, побачив дівчину, закохався, одружився – і живуть вони весело, класно, у гармонії і взаємоповазі на дві країни. Але ця історія точно не має нічого спільного з Клаусом. Наш персонаж – один з тих непристосованих до життя диваків, які і в найбезпечнішому просторі неодмінно втраплять в якусь халепу.
А тут дикий світ нелегальних хостелів і зйомних квартир, Біла Церква і Ворохта, панцирні ліжка і варені яйця у купе поїзда, а ще багато-багато-багато алкоголю. Взагалі дивуюся, як його не споїли до півсмерті. Вочевидь, в авторки таки є теплі почуття до свого героя.
Однак загалом усе «класично», в найпаскуднішому розумінні класики: Клауса обманюють дівчата в барі, дурять фальшиві рієлтори, навіть новий приятель, іноземець-казанова, який, здавалося б, пізнав усю глибоку і химерну українську душу, також замовчує багато деталей. Клаусова місія провалилася, але в морі багато риби, а в Києві красивих дівчат. Цікаво, чи вдасться цьому наївняку урвати хоча б годинку бажаної розпусти?
Юля: У своєму інстаграм-відгуку я розповідала про знайомого німця, який вирішив відвідати Україну. В нього вкрали гаманець за першу ж годину перебування у Львові (бо в трамваях треба пильнувати), а потім, прогулюючись прикрою бруківкою (вона ж у нас жива), він зумів дуже невдало підвернути ногу, та так, що щиколотка спухла. Я-то знаю, бо купувала йому охолоджуючий гель від набряку. Тому негаразди перебування Клауса Отто Баха видались знайомими. Таки не всі люди пристосовані до суворості вокзалів та маршруток, санаторіїв та залізничних вагонів. Особливо взимку.
Хоча Клауса попереджали про те, що буде боляче. Та хіба він міг таке уявити. Він уявляв, що одразу зустріне Вероніку, яка вкрала його серце своїми колготками, і забере її до Німеччини, а там одразу довго і щасливо. Але ж ні… Як шукати голку в копиці сіна? Дівчину, яка не хоче, щоб її знайшли? Бо навіщо ж вона випиляла свій профіль з сайту знайомств. Але Клаус зараз про це не думає. Він думає, як вижити в суворих українських умовах.
Що ж, успіху тобі, Клаусе. Ти зможеш!
Кохайтесь, німці, та не з українками
Юля: Як людина, якій колись подобалось зависати на сайтах знайомств (люблю балакати з людьми з інших країн, але не з усіма), добре знаю про феномен наречених з України і те, як нас, на жаль, сприймають у світі. Один британець наполегливо пропонував допомогти з візою нареченої. Мовляв, це працює, от тільки чомусь попередня кохана його кинула… Пояснити, що він сам дав себе використати, мені не вдалось. Знаєте, я категорично проти того, щоб шукати собі пару конкретно серед якоїсь нації. Мовляв, українки – чудові господині, а італійці – неперевершені коханці. Неправильний це підхід, стереотипний.
Клаус хоче піти простим шляхом, бо ж якій українці не буде цікаво переїхати до Німеччини. Ех, Клаусе, чимало українок не хоче до Німеччини (а хоче на Мальдіви, ггг). От і та, яку ти бачив єдиною, чомусь від тебе втекла. Чому вона так зробила. Через тебе чи через себе?
Чи не того ти шукав і не там.
Віта: Просувати у світі атракцію приходить весна, і на вулицях роздягаються українські жінки» почав ще Янукович. Тож і не дивно, що в іноземців (не у всіх, звісно) склалося таке уявлення про Україну як про супермаркет невибагливих і красивих дружин. Ярослава бере цей стереотип і дуже жорстко над ним іронізує. Їй вдається дотепно передати оптику європейських «кукусиків», які мали великі сподівання і боляче вдарилися об реальність (окей, українська реальність у Ярослави також така гротескова, і мені це подобається, але маю підозру, що у певного кола патріотів це може викликати протест).
Але річ не тільки в європейському шовінізмі і сексизмі, які віртуозно висміює письменниця. Річ ще й у невмінні Клауса (типовому для багатьох чоловіків) орієнтуватися на оцьому шлюбному ринку. Бо якби він, чолов’яга середнього віку, невиразної зовнішності і середньостатистичного достатку шукав звичайну приємну жіночку-однолітку, готову приймати його з усіма його фобіями і фетишами, то, ймовірно, все у нього могло б скластися успішно. Але якщо не-святому Клаусу тільки й подавай юну дівчину з параметрами ангела «Вікторії Сікрет», а ще бажано безкорисну й не обтяжену комплексами, то лишається тільки іронічно побажати йому удачі. Що-що, а удача таким персонажам точно знадобиться.
Кому варто читати
Віта: Тим, хто цінує тексти з почуттям гумору.
Юля: Тим, хто хоче легко і захопливого чтива.
Кому не варто читати
Юля: Шанувальникам серйозної літератури, бо це не вона.
Віта: Людям, які погано сприймають сатиру.
