Нещодавно українською вийшла «Балада про співочих пташок і змій» Сюзанни Коллінз (в оригіналі книжка побачила світ лише торік). Ця історія, присвячена Коріоланові Сноу, якого шанувальники «Голодних ігор» знають як жорстокого диктатора Панему, що не має і краплі співчуття. Але чи завжди він таким був і на які відмінності у виданнях треба звернути увагу?
Приквел, який затягує більше, ніж оригінальна історія
Коли читаєш «Баладу про співочих пташок і змій» – звертаєш увагу, що ця книжка помітно зріліша та краще пропрацьована. У ній, можливо, менше екшну, ніж в оригінальних «Голодних іграх», на арені авторка акцентує мало, та й, зрештою тут це тільки третина історії.
Читач більше часу проводить в голові головного героя, адже мета цього твору показати Коріолана Сноу, якщо не у всій красі (тут важко позбутись гіркого присмаку його образу злого генія-президента), то у повен зріст. Ця книжка більш доросла, хоч розповідає й про персонажів такого ж віку. І після неї трилогія смакуватиме зовсім по-іншому.
Сноу бере участь у «Голодних іграх». Що?
Але ж жителі Капітолію не беруть участь у «Голодних іграх», – заперечите ви. І це так. Бо й Коріолан Сноу був там ментором, а не бійцем. До речі, одним із перших експериментальних менторів. Він опікувався дівчиною з 12 округу (іронію бачите, так?), справжньою бардкою, співачкою і музиканткою Люсі Ґрей Берд, яка, схоже, потрапила на цю бійню, бо перейшла комусь дорогу вдома.
Голодні трибути
Ставлення до трибутів у «Баладі…» сильно контрастує з тим, що ми бачимо у «Голодних іграх» багато років потому…
Їх возять у смердючих вагонах для худоби, тримають у зоопарку (до хворих приходить не лікар, а ветеринар), не годують, тож дехто вмирає на арені сам, від виснаження. Адже «Голодні ігри» – це покарання за повстання і постійна загроза, яка нависає над молоддю.
Переможець не отримує нічого, тільки зберігає життя. І тут ми підходимо до ще однієї відмінності.
«Голодні ігри» майже ніхто не дивиться
Зрештою, кому цікаво дивитись на виснажених дітей, які мали б видовищно вбивати одне одного (принаймні, в трилогії якось так було). Це не шоу. Бо викликає не азарт, хоча й співчуття в ситих капітолійців теж (до речі, це протиставлення Капітолій – округи тут показане дещо по-іншому, ніж у трилогії). «Голодні ігри» байдужі для всіх, крім тих, чиїх рідних чи друзів забрали. Та й у багатьох людей в округах немає телевізорів, тож як увагу отримують тільки Жнива – і трибутів проводжають на смерть.
Тоталізатор і подарунки для трибутів
Пам’ятаєте, як Катніс на арені отримувала їжу? Її доставляли дрони. Це було небезпечно, адже її могли побачити вороги. Традицію, як не дивно, запровадили з подачі юного ментора Коріолана Сноу. Бо ж нецікаво дивитись на трибутів, які ледве тримаються на ногах від голоду і спраги? Та й самим «Голодним іграм» треба щось заробляти.
Переспівниці
Сноу зненавидів їх одразу. Бо пташки, яким так класно вдавалось запам’ятовувати та відтворювати голоси спочатку були зброєю Капітолію (найкращі, бо непомітні шпигуни), потім же стали влучними пострілами бунтівників, які відправляли неправдиву інформацію, а потім раділи. Переспівниці, пересмішники…
12 округ
Він був таким же депресивним, як і в «Голодних іграх» десятки років потому. Той же вугільний пил всюди, ті ж втомлені і виснажені люди, той же голод. Та ж шалена нерівність між простолюдом і мером, та й миротворці завжди жили значно краще.
Окреме дякую Сюзанні Коллінз за те, що показала побут охоронців порядку в білих одежинах. Без них картина світу була б неповною.
Як гартувався Сноу
Спочатку ми бачимо юного ідеаліста, представника збіднілої еліти, який, хоч часом і голодує, але тримає марку. Він видається не вельми щасливим, та все ж ідеалістом. Він не схожий на батька, військового високого чину, він не схожий на Коріолана Сноу, який буде потім.
Зараз він думає тільки про стипендію, яка дозволить йому виборсатись зі злиднів і поблажливо слухає те, як бабусенція пророчить йому президентство. Цей хлопець – хто завгодно, але не негативний герой. В деякі моменти навіть хочеться його підтримати, взяти за руку і сказати, що все вдасться.
Що ж з ним сталось там, на «Голодних іграх» і що винесло на вершину влади?
Замість висновку
Як на мене, приквел все ж варто читати після основної трилогії, але не з різницею у 10 років, як приблизно вийшло у мене. Хоча, думаю, тоді ця більш доросла «Балада…» могла мені сподобатись менше за «Голодні ігри», від яких деякий час фанатіла. Хоча, знаєте, тепер навіть захотілось перечитати пригоди Катніс Евердін та Піти Меларка. Може, так і зроблю, а може, просто ще раз гляну фільми.
Кому варто читати
Тим, хто прочитав основну трилогію «Голодні ігри» і хоче ще, а також тим, хто однаково сильно любить фентезі та антиутопії.
Кому не варто читати
Тим, хто категорично не сприймає книжки в стилі «королівська битв» та «останній герой». Хоча, може, ви переглянете свої смаки.
