Як книжка «Про що вона мовчить» бореться з нашим вічним «що скажуть люди»

«Про що вона мовчить» – книжка для жінок, тексти для якої написали жінки. А ще це дебютне видання новоствореного видавництва Creative Women Publishing. 48 особистих історій розкривають теми, про які багатьом досі соромно говорити. Йдеться про сексуальність, насильство, абьюз в родині, тілесність та важкий досвід материнства, токсичні стосунки. Блог Yakaboo публікує уривок з книжки, у якому активістка Ольга Зеленюк відверто розповідає про мрію завагітніти.

«Про що вона мовчить» можна назвати терапевтичною збіркою, яка бореться з токсичними стереотипами. Книга відразу стала подією, бо серед її авторок є активісти-правозахисники, жінки з цікавими історіями та відомі люди, яким є чи подітися: реперка alyona alyona, акторка Ірма Вітовська, журналістка та літературознавиця Ірина Славінська, письменниця та правозахисниця Лариса Денисенко, лікарка Наталія Лелюх, письменниця  Анна Топіліна та багато інших.

Ірина Ніколайчук, співзасновниція Creative Women Publishing вважає, що книжка буде цікавою, бо:

  • У книжці 48 різних жіночих голосів: збір текстів  розпочали в березні 2020 року, перед самим локдауном – а остаточно завершили перед Новим роком.
  • До книжки увійшли есеї авторок із найрізноманітніших куточків України та світу (США, Польща, Канада, Німеччина, Швеція).
  • Серед авторок – орнітологиня, альпіністка, реперка, мінометниця, плюс-сайз модель, науковиця, акторка.
  • Назва книжки змінювалася щонайменше тричі, а найвлучніші назви розділів вдалося створити арт-директорці видавництва Орнеллі Остапенко.
  • Ідея книжки народилася під час гортання стрічки фейсбуку: одна зі співзасновниць та упорядниця книжки, Слава Світова, прочитала пост, де звучали слова «Чуєш, сестро?». Так захотілося створити книжку, якої ще не було в Україні – книжку, зі сторінок якої жінки промовляють до інших жінок.

Мрія про дитину. Уривок з книжки «Про що вона мовчить»

Ольга Зеленюк, співзасновниця громадської організації «Український Центр Злагоди», що навчає молодь вирішувати конфлікти на користь стосункам, сертифікована коучка.

Гінекологиня здивовано запитала: «Олю, чому ви така напружена?».

Я в цей момент лежала на оглядовому кріслі в дивній позі. З одягу на мені був лише одноразовий халатик, задертий майже під підборіддя. Навколо моїх, ммм, розведених ніг стояло три людини: двоє вставляли різні інструменти в моє тіло, а третя щосили давила мені на живіт датчиком УЗД. Четвертий лікар стояв осторонь та чекав своєї черги.

До цієї процедури я готувалась майже три тижні — постійні походи до лікаря, уколи, ліки, декілька тисяч гривень. Після неї на мене чекали ще ліки та два тижні напруженого очікування, перш ніж можна буде здати кров та зрозуміти, чи вийшло в мене завагітніти.

«Розслабтесь, Олю, — сказала лікар, засовуючи в мене ще якусь довгу та холодну трубку. — Розслабтеся та думайте про приємне. Але пам’ятайте, що шансів на успіх у вас не дуже багато».

З кутка висунувся ще один лікар та бадьоро запитав: «Ольго, де ви плануєте зустрічати Новий рік?».

Я спробувала екстрено навчитись медитувати. Холодна трубка просунулась ще вище, за відчуттями — кудись у район горла. Видихнула та відповіла: «Мабуть, вдома, ми поки остаточно не вирішили».

Позаду було три Нових роки, які ми зустрічали вдвох, мріючи про дитину. Тоді ми не знали, що і в цей, і в наступний Новий рік ми знову і знову загадуватимемо опівночі одне й те саме бажання.

________________________________

Я ніколи не думала, що стану однією з тих — таких одна на кожні вісім жінок, — хто має труднощі з зачаттям дитини. Коли ми з чоловіком вирішили, що готові до поповнення в родині, гінекологиня на черговому огляді також не передбачила ніяких проблем.

Через три роки після того огляду я заходила до клініки репродуктивної медицини, щоб розпочати протокол ЕКЗ (екстракорпорального запліднення, «дитини з пробірки», як це інколи називають). Ті три роки були складними. Звичайно ж, я знала, що вагітність часто не настає одразу, тому спочатку ми не хвилювалися. Далі почали обстежуватись, шукати причини, лікуватися. Отримували різні діагнози від різних лікарів, приймали різні (майже всі дуже недешеві) ліки. Слухали обіцянки, що ось-ось, ще трошки — і я завагітнію. Я пройшла через дві процедури інсемінації, звикла мати секс за розкладом та почала розумітися на гінекології щонайменше на рівні лікаря-інтерна. Соромно казати, але в якийсь момент я навіть ненадовго звернулась до нетрадиційної медицини і декілька місяців пила якусь трав’яну гидоту. Кров із вени я ходила здавати частіше, ніж зустрічалась із подругами, а майстриню манікюру бачила рідше, ніж вагінальний датчик УЗД. Ціла шухляда в комоді була забита результатами аналізів, призначеннями та іншими медичними документами.

Ментальне здоров’я теж було не в найкращому стані. Я була дуже засмучена відсутністю результату, а лікування ще й виснажувало фізично. На одному з препаратів я набрала вісім кілограмів за два місяці й почувалась, ніби наповнена водою повітряна кулька. Постійно потрібно було пам’ятати схеми прийому ліків, відслідковувати дні циклу і, звичайно ж, ВІРИТИ. Кожен лікар вважав за свій обов’язок прочитати мені лекцію, що без віри в успіх нічого не вийде. Мабуть, щоб пацієнтка після чергової невдачі ще й почувалася винною, що погано вірила.