Коли обмежень не існує: рецензія на «Висотку» Балларда

Роман Джеймса Балларда «Висотка» цього року видали українською. Як поціновувач антиутопій, я не змогла пройти повз книгу, що обіцяла розповісти про життя кількох тисяч мешканців середнього класу у автономній багатоповерхівці. Очікувала типовий, як для цього жанру, поступовий розвиток подій. Але щось пішло не так…


Перед тим, як читати цей роман, треба розуміти таке:


  1. Баллард любив писати про жорстокість. Наприклад, у його «Автокатастрофі» (1973) герой одержимий пристрастю до проектування смертей знаменитостей у жахливих автомобільних аваріях. У «Людях міленіуму» (2003) йдеться про те, як чинили люди під впливом сцен насилля у ЗМІ. А перша збірка оповідань Балларда (1970) так і називалась — «Виставка жорстокості». Якщо ви не готові читати про те, як їдять собак і котів — краще не читайте цю книгу. Якщо вас лякає сцена, де герой ґвалтує жінку та б’є її головою об стіну, а потім спокійно сідає з нею снідати – ця книга вам не підійде, навіть не намагайтеся.
  1. «Висотка» — це ні разу не антиутопія. Якщо ви очікуєте прочитати книгу, де звичайні мешканці сучасного 40-поверхового будинку спочатку живуть собі у стандартних умовах, ходять на хороші роботи, виховують нормальних дітей і будують рай у окремо взятій багатоповерхівці, а потім поступово логічним шляхом доходять до сказу — в цьому романі такого не буде. Він інший.

Перше враження


Книга починається з того, що герой сидить на балконі і ласує собакою. Думаєш: «Стоп. Ким-ким він ласує? Може це перекладач неправильно зрозумів? Які ще могли бути значення у слова “dog”? Може це був “hot dog”?». Спойлер: ні.

Далі читач з порогу потрапляє в атмосферу повної аномальності. Дітей не пускають в басейн, жінок ґвалтують у ліфтах, сміття викидають прямо з вікон, у воді плаває мертвий собака, а сусіди нападають одне на одного без видимої причини. Враження, ніби книга почалася десь ще до обкладинки, а тебе пустили в сюжет вже посередині. Ніби запізнився на чужу вечірку — всі вже п’яні, а ти тверезий, розгублений і не розумієш загальноприйнятих жартів. Словом, почуваєшся, як Траволта у відомій гіфці:

(via GIPHY)

Ну нічого, думає читач, зараз мені обов’язково пояснять, з чого все почалось. Зараз буде флешбек, і я зрозумію, як ситуація дійшла до такого абсурду. Спойлер: не пояснять.


Що це було?


До аномальності сюжету звикаєш сторінки десь з 75-ї (загалом їх 220). Починаєш розуміти, що лінійно сприймати цю розповідь неможливо, та й нелогічно. При цьому відкладати книгу не хочеться. А десь на середині роману вже й не можеться – затягнуло.

Рецензій на «Висотку» в мережі — море. Хтось знаходить в цьому романі фрейдизм, хтось – аллюзії до того, якою була Британія у 70-х роках, хтось порівнює з «Володарем мух».

quote1

Для мене це роман про те, яким би було суспільство за відсутності будь-яких моральних заборон та норм.

quote2

Що б робили люди, якби можна було злягатись з ким завгодно, не заробляти гроші, не думати про свій імідж та ставлення оточуючих, не митися, не прибирати вдома і не дотримуватися будь-яких законів? Що якби державні інститути та комунальні служби не працювали взагалі, поліція не карала вбивць, сміття ніхто не вивозив, а «швидку» ніхто не викликав? Що, якби людина існувала поза будь-якими системами та правилами, тобто взагалі, без жодних стримувачів, навіть без інстинкту самозбереження? Що, якби люди не прагнули до елементарних умов життя – чистоти, ситості та здоров’я?

Єдине, чого мені не вистачило, якщо розглядати роман саме в цьому ключі, — хоч якогось натяку на позитив, хоч найменших проблисків взаємодопомоги, милосердя чи доброти. У жодного героя «Висотки» протягом всієї книги так і не з’явилось ані найменших бажань зробити щось хороше, жодних думок – «А може це ненормально? Може так не треба?».

Герої «Висотки» — це якісь інакші люди. Вони не такі, як ми, і не треба чекати від них таких, як у нас, бажань, логіки, почуттів, навіть інстинктів. Але це розумієш тільки в самому кінці — коли стає ну зовсім очевидним, що нічого принципово нового у романі вже не буде. Врешті перегортаєш останню сторінку, питаєш себе «І що це я тільки що прочитала?». І хочеш почати її спочатку, поглянути вже зовсім іншими очима.


До речі


Цікавого ефекту можна досягти, якщо читати «Висотку» в переповненому метро. Відриваєшся від роману і починаєш любити людей тільки за те, що вони одне одного не б’ють та не ходять в туалет прямо під ноги.


Кому варто читати:


Тим, хто любить виходити за межі звичайного способу мислення, ламати свої шаблони і шукати заховані сенси. Тим, хто може читати про поїдання собак і ставитись до цього не в прямому значенні, а як до шокуючого образу.


Кому не варто читати


Людям, які погано сприймають описи насилля. І тим, хто любить логічний лінійний сюжет.


Схожі книги


Чак Паланік «Снафф», Вінфрід Зебальд «Аустерліц».



[irp posts=”28748″ name=”Чи вийде побудувати ідеальне суспільство посеред «кокосового раю»: «Імперіум» Крістіана Крахта”]

[irp posts=”15448″ name=”10 книг-антиутопій, в яких вам би не захотілося жити”]

Тетяна Гонченко
Маю в житті чотири пристрасті: журналістика, подорожі, література і котики. Тож багато пишу, багато їжджу по світу, багато читаю і маю двох котиків. Зрештою, ці сфери тісно пов’язані: хороший журналістський текст – це теж література. А книги – це ще один спосіб подорожувати. Котики ж прекрасні самі по собі. Веду телеграм-канал про книжки: http://t.me/npzbvnkngchtn
https://www.facebook.com/atanoissapa

3 thoughts on “Коли обмежень не існує: рецензія на «Висотку» Балларда

  1. Have you ever heard of second life (sl for short). It is basically a video game where you can do anything you want. sl is literally my second life (pun intended lol). If you would like to see more you can see these sl websites and blogs

Залишити відповідь