Роман Джеймса Балларда «Висотка» цього року видали українською. Як поціновувач антиутопій, я не змогла пройти повз книгу, що обіцяла розповісти про життя кількох тисяч мешканців середнього класу у автономній багатоповерхівці. Очікувала типовий, як для цього жанру, поступовий розвиток подій. Але щось пішло не так…
Перед тим, як читати цей роман, треба розуміти таке:
- Баллард любив писати про жорстокість. Наприклад, у його «Автокатастрофі» (1973) герой одержимий пристрастю до проектування смертей знаменитостей у жахливих автомобільних аваріях. У «Людях міленіуму» (2003) йдеться про те, як чинили люди під впливом сцен насилля у ЗМІ. А перша збірка оповідань Балларда (1970) так і називалась — «Виставка жорстокості». Якщо ви не готові читати про те, як їдять собак і котів — краще не читайте цю книгу. Якщо вас лякає сцена, де герой ґвалтує жінку та б’є її головою об стіну, а потім спокійно сідає з нею снідати – ця книга вам не підійде, навіть не намагайтеся.
- «Висотка» — це ні разу не антиутопія. Якщо ви очікуєте прочитати книгу, де звичайні мешканці сучасного 40-поверхового будинку спочатку живуть собі у стандартних умовах, ходять на хороші роботи, виховують нормальних дітей і будують рай у окремо взятій багатоповерхівці, а потім поступово логічним шляхом доходять до сказу — в цьому романі такого не буде. Він інший.
Перше враження
Книга починається з того, що герой сидить на балконі і ласує собакою. Думаєш: «Стоп. Ким-ким він ласує? Може це перекладач неправильно зрозумів? Які ще могли бути значення у слова “dog”? Може це був “hot dog”?». Спойлер: ні.
Далі читач з порогу потрапляє в атмосферу повної аномальності. Дітей не пускають в басейн, жінок ґвалтують у ліфтах, сміття викидають прямо з вікон, у воді плаває мертвий собака, а сусіди нападають одне на одного без видимої причини. Враження, ніби книга почалася десь ще до обкладинки, а тебе пустили в сюжет вже посередині. Ніби запізнився на чужу вечірку — всі вже п’яні, а ти тверезий, розгублений і не розумієш загальноприйнятих жартів. Словом, почуваєшся, як Траволта у відомій гіфці:
Ну нічого, думає читач, зараз мені обов’язково пояснять, з чого все почалось. Зараз буде флешбек, і я зрозумію, як ситуація дійшла до такого абсурду. Спойлер: не пояснять.
Що це було?
До аномальності сюжету звикаєш сторінки десь з 75-ї (загалом їх 220). Починаєш розуміти, що лінійно сприймати цю розповідь неможливо, та й нелогічно. При цьому відкладати книгу не хочеться. А десь на середині роману вже й не можеться – затягнуло.
Рецензій на «Висотку» в мережі — море. Хтось знаходить в цьому романі фрейдизм, хтось – аллюзії до того, якою була Британія у 70-х роках, хтось порівнює з «Володарем мух».
Для мене це роман про те, яким би було суспільство за відсутності будь-яких моральних заборон та норм.
Що б робили люди, якби можна було злягатись з ким завгодно, не заробляти гроші, не думати про свій імідж та ставлення оточуючих, не митися, не прибирати вдома і не дотримуватися будь-яких законів? Що якби державні інститути та комунальні служби не працювали взагалі, поліція не карала вбивць, сміття ніхто не вивозив, а «швидку» ніхто не викликав? Що, якби людина існувала поза будь-якими системами та правилами, тобто взагалі, без жодних стримувачів, навіть без інстинкту самозбереження? Що, якби люди не прагнули до елементарних умов життя – чистоти, ситості та здоров’я?
Єдине, чого мені не вистачило, якщо розглядати роман саме в цьому ключі, — хоч якогось натяку на позитив, хоч найменших проблисків взаємодопомоги, милосердя чи доброти. У жодного героя «Висотки» протягом всієї книги так і не з’явилось ані найменших бажань зробити щось хороше, жодних думок – «А може це ненормально? Може так не треба?».
Герої «Висотки» — це якісь інакші люди. Вони не такі, як ми, і не треба чекати від них таких, як у нас, бажань, логіки, почуттів, навіть інстинктів. Але це розумієш тільки в самому кінці — коли стає ну зовсім очевидним, що нічого принципово нового у романі вже не буде. Врешті перегортаєш останню сторінку, питаєш себе «І що це я тільки що прочитала?». І хочеш почати її спочатку, поглянути вже зовсім іншими очима.
До речі
Цікавого ефекту можна досягти, якщо читати «Висотку» в переповненому метро. Відриваєшся від роману і починаєш любити людей тільки за те, що вони одне одного не б’ють та не ходять в туалет прямо під ноги.
Кому варто читати:
Тим, хто любить виходити за межі звичайного способу мислення, ламати свої шаблони і шукати заховані сенси. Тим, хто може читати про поїдання собак і ставитись до цього не в прямому значенні, а як до шокуючого образу.
Кому не варто читати
Людям, які погано сприймають описи насилля. І тим, хто любить логічний лінійний сюжет.
Схожі книги
Чак Паланік «Снафф», Вінфрід Зебальд «Аустерліц».
[irp posts=”28748″ name=”Чи вийде побудувати ідеальне суспільство посеред «кокосового раю»: «Імперіум» Крістіана Крахта”]
[irp posts=”15448″ name=”10 книг-антиутопій, в яких вам би не захотілося жити”]
6 thoughts on “Коли обмежень не існує: рецензія на «Висотку» Балларда”