Мастрід від Всі. Свої — що читає команда платформи українських брендів

Всі. Свої — найбільша платформа українських брендів, яка вже чотири роки поспіль розвиває локальних виробників та закохує в українське. Команда проводить тематичні маркети та відкрила у Києві три магазини, де представлені українські товари.

Що читають Всі. Свої? Члени команди поділилися з читачами Yakaboo знаковими для них книжками.

анна гончар

Анна Гончар, виконавча директорка

Читання для мене — найкращий відпочинок. Переважно я читаю художні твори — класична та сучасна література дають мені можливість пережити цікавий, страшний, приємний, який завгодно досвід разом із героями книг, поринути в інший світ, отримати нові емоції — коротко кажучи, перезавантажитись від повсякденності.

«Тринадцяту казку» мені подарувала тітка, з якою ми часто обмінюємось книжками. Можна сказати, що це історія-казка для дорослих з дуже цікавим та неочікуваним сюжетом. Події у книжці повністю поглинають вас — коли я припиняла читати, мені потрібно було декілька секунд, щоб зосередитись, де я справді знаходжусь. Сюжет розгортається поступово, все більше і більше поглинає вас, описи героїв та подій дуже реальні, авторка доводить вас до тієї стадії, коли вже неможливо відірватись. Не можу сказати, що це історія, що змінить ваші думки чи погляд на речі, навчить вас чомусь, але це безумовно дуже цікаве чтиво для приємного та легкого проведення часу взимку під пледом з чашкою чаю.

Юлія Гаврилюк, кураторка маркету Одяг. Взуття. Аксесуари

Це перша письменницька спроба актора і, на мою думку, досить успішна. «Історії, наклацані на друкарській машинці» — це збірка коротких оповідань від відомого актора Тома Генкса. Актор багато років колекціонує друкарські машинки. В кожному з 17 оповідань згадується друкарська машинка і це єдине, що є спільного в них. Книгу варто прочитати не тільки прихильникам Тома Генкса. В ній описані різні історії: місцями смішні, місцями сумні, без високої моралі, легкі, не вимушені, але життєві. Чудова книга, щоб взяти з собою у відпустку.

Олена Балицька, кураторка маркету Дім та декор

Я — книгоголік. Читати та купувати нові паперові книги з дитинства — мої найулюбленіші заняття. В один момент моя бібліотека вийшла з берегів, тобто шаф, та затопила квартиру. Я закохана в кожну книгу. І я шкодую, що так багато ще не прочитано.

«Взуття-буття. Історія Nike, розказана її засновником» — це з останніх прочитаних, і вона більше про натхнення. Я взагалі зрозуміла, що люблю читати біографії людей, які мене надихають, або які створили та продовжують створювати бренди, які я люблю всією душею. Тому обійти стороною книгу від творця бренду Nike я просто не змогла. Для мене вона про віру і любов до того, що ти робиш, про натхнення, про сенс, яким повинен бути наповнений кожен крок. Нічого в цьому житті неможливо без кохання та віри. Також книга буде дуже корисна тим, хто створює свій стартап.

Тетяна Фіщук, директорка з комунікацій та PR, кураторка освітніх програм

Читання та подорожі — це дві речі, які відновлюють мене. Обожнюю відвідувати національні бібліотеки у різних країнах, букіністичні крамнички, книжкові магазини та книжкові фестивалі.

Мій син подарував мені талісман і сказав, що ця річ про мене. Це маленька книжечка, яку він зробив з кубиків lego. Вона зі мною щодня.

«Місто дівчат» Елізабет Ґілберт купила спонтанно у книгарні Старого Лева у пошуку чогось нового та надихаючого. Після «Їсти, молитися, кохати» чекала від авторки просто легкого чтива. Проте «Місто дівчат» виявилося набагато глибшим — це роман про внутрішню свободу, про відвагу бути собою і право жити так, як тобі хочеться.

Книга побудована як лист-роман головної героїні Вівіан Морріс до жінки Анжели, щоб пояснити ким для Вівіан був батько Анжели. Розповідь починається 1940 року, після того як Вівіан вигнали з коледжу і вона потрапляє у Нью-Йорк до тітки, яка має свій театр Лілея. Далі 460 сторінок про життя героїні: про втрату цнотливості, про життя акторів театру, про любов, про зраду, про чоловіків, про секс, про сім’ю, про дружбу, про дітей, про свободу.

Ґілберт пише просто, але разом з тим об’ємно, фактурно, дозволяючи легко уявити залаштунки бурлескного театру, дешевий одяг актрис, запах портвейну, туман Нью-Йорка, дорогі костюми богеми, нічне життя клубів.

Окрім літературної насолоди, для мене книга цінна своєю основною ідеєю — «традиційна» модель щастя з класичними гендерними патернами не єдина можлива. Книга для тих, хто вірить у силу жінки, її сміливість жити без соціального тиску, без стереотипів та штампів, вільної та щасливої у своєму виборі.

Наталі Чуловська, менеджерка з комунікацій

Я дуже люблю історії. Історії людей, досягнень, шляху до чогось визначного. Тому книгою 2019 року для мене стала біографія Мішель Обами.

«Становлення» Мішель Обами я б назвала правдивою історією болю, віри, самовідданості та компромісів. Хтось скаже, що книга пафосна, «вилизана» та відредагована в дусі типової американської мрії, можливо, й так, але я змогла розгледіти в ній справжню Мішель. І якщо читачі після прочитання будуть хоч частково послуговуватися принципами життя Мішель, то ми всі від цього тільки виграємо.

Для себе запам’ятала дві цитати, якими буду керуватися наступного року:

«Становлення вимагає терпіння й твердості в рівних пропорціях».

«Становлення означає не закріплення на певному місці чи досягнення строго визначеної мети. Це рух уперед, стимул до розвитку, спосіб безперервного самовдосконалення. І це подорож без кінця».

Анастасія Коваленко, копірайтерка

«Ворохтаріум» купила від великої любові до Андруховича, навіть не читаючи, про що книжка. І, як завжди це стається з творами «патріарха сучукрліту», не прогадала.

Це аж ніяк не роман, що захоплює сюжетними лініями. Це не схоже на серйозну «літературу про літературу» у класичному розумінні. В анотації сказано, що книга допомагає «зазирнути у внутрішню кухню літературного процесу». І це дійсно так. Редактура і переклади, реальний бекграунд художнього твору і його подальше життя, текст, який сам веде автора — усе це і багато іншого постає перед читачем фрагментарно, у форматі живої розмови.

Та, як виявилось, книжка не тільки про літературу, а ще й про своєрідний «чек» самого себе: якби ти був присутній при цій розмові, чи зміг би її підтримати? Десь із 50 сторінки читач, хотів би він того чи ні, втягується в гру «а чи я в темі?». Учасники діалогу-тріалогу майстерно жонглюють такою кількістю навкололітературних і не дуже імен та фактів, що мимоволі починаєш «приміряти» їх усі на себе: від «теж завжди помічала, що Ремарк показує війну якоюсь голою, без радянського пафосу» і «о, я теж працюю під Ейнауді» до «окей, гугл, хто така Ольга Токарчук» і «який сором, я не читала Турянського».

Цей ефект і став для мене найбільшим враженням від книги та причиною її рекомендувати. Після «Ворохтаріуму» я відчуваю дві потреби: а) перегортати всі книжки Андруховича, які є вдома; б) бігти у книгарню купувати нові томи невідомих (або ще непізнаних) авторів, вішліст із яких склався під час читання літературного тріалогу. Подумати тільки: в іменному покажчику після неї я нарахувала 318 прізвищ!

Анна Горкун, директорка відділу SMM та Production

Перша книга Орхана Памука, яка мені потрапила до рук, була «Сніг». Чесно, далась складно. Довго я її відкладала, швидко відволікалась від тексту і дочитала просто бажаючи закрити гештальт з нобелівським лауреатом.

Але цієї осені у нас був йога-ретрит в Туреччині, який мав закінчитись тижнем у Стамбулі. Я обожнюю читати художні твори про країну, по котрій подорожую. І абсолютно логічно, що в мої руки потрапив «Стамбул. Місто спогадів», де Орхан Памук згадує своє дитинство та юність у Стамбулі. Я проковтнула її за 2–3 дні, це дивовижне занурення в місто, навіть в його тінь, бо Стамбула, описаного Орханом, в реальності вже не існує, а можливо і не існувало зовсім.

Так сталося, що вікна нашої квартири в Стамбулі виходили на червоні стіни будинку Музею невинності, який заснував Орхан Памук вже після написання однойменного роману. Цей дивовижний збіг змусив мене прочитати й цю книгу. Орхан створив тандем музею та роману, зосередившись на історіях двох стамбульських родин. Роман і музей пропонують зануритись у життя вищого класу населення Стамбула в період між 1970-ми та 2000-ми роками. У романі розповідається історія Кемаля, багатого стамбульця, що закохався у свою бідну двоюрідну сестру, а музей ілюструє пам’ятні предмети з їхньої історії кохання. Але найцікавішим для мене був опис Стамбула. Як на мене, це найкращий шлях пізнати нове місто. Дуже раджу перед відвідуванням Стамбула прочитати саме цю книгу, вона стане для вас ідеальною картою.

Сергій Шварц, арт-директор продакшену

Для мене, як для людини, що виросла у родині, де більшість книжкових поличок були завалені книгами про художників та мистецтво, читати «Щиголь» було справжнісінькою насолодою. Тут поєднані мистецтво, психологія та детектив — це як улюблений десерт, який відкривається різними хвилями смаку на твоїх рецепторах.

Не хочу спойлерити сюжет, скажу лише, що роман писався понад 10 років та отримав Пулітцерівську премію. Читаючи роман, мені доводилося весь час гуглити, бо він дуже інтелектуальний і наповнений багатьма ремінісценціями класичної культури, літератури та мистецтва. Я ніколи не проводив так багато часу, розмірковуючи та вивчаючи одну картину одного художника. Щиголь «залетів» до мене і відкрив зовсім інший бік шедеврального твору.

Сергій Горюнов, куратор вечірок

Читання для мене — це одне з джерел отримання інформації та розширення світогляду. Але найулюбленішим є те, що в цьому процесі можна виявляти інсайди, які допомагають краще зрозуміти себе і навколишній світ. Що я маю на увазі — найкориснішим для мене є не розважальний або пізнавальний сюжет, а розуміння, що той чи інший життєвий висновок/меседж автора тобі знайомий. Можливо, я мав схожий досвід. Чи тільки проходжу його. Ця інформація в мені відгукується, і я розумію, що я не один і з тими ж питаннями зустрічалися до мене і зустрінуться інші. І моя картина світу вимальовується чіткіше. В цей момент я відчуваю себе більш гармонійно.

Але для відчуття цього резонування треба отримувати життєвий досвід. Я за варіант — спочатку практика, а після теорія. Для закріплення.

Щодо рекомендації — «Джepeлo» Айн Ренд (від авторки культового «Атлант розправив плечі»). Рекомендую починати знайомство з її творчістю саме з «Джерела». Poмaн — дaлeкo нe лишe пpo apxiтeктуpу. Авторка майстерно пише про боротьбу з пoвcякдeннicтю, cтepeoтипaми тa умiнням відстоювати влacну думку. Ця книгa нaдиxає на бopoтьбу зa влacнi iдeї тa пpaвa. Для якнaйшиpшoгo кoлa читaчiв, уcix, xтo нe бoїтьcя йти пpoти тeчiї, лaмaти cтepeoтипи тa cтвopювaти щocь нoвe.

Наталія Луста, стилістка проєкту

Коли запитують про найулюбленішу книжку, я завжди не знаю, що відповісти, бо на кожному етапі життя їх було декілька. Раніше я дуже багато читала, але зараз надаю перевагу тільки тому, що б‘є просто в серце.

Таких «точних» книжок за останні два-три роки у мене дві. Перша — «Міф про красу» Наомі Вульф, а друга (точніше, це навіть не книга) — есе «Діретиссима, або вбиваючи неможливе» Райнгольда Месснера.

Наомі Вульф — відома американська письменниця, громадська діячка, публіцистка і, звісно, феміністка. У «Міфі про красу» вона детально, спокійно та конструктивно, наводячи реальні приклади, розказує про те, як звичні для нас стереотипи псують життя жінок в усьому світі. Наприклад, чому саме в 70–80-і роки, коли на Заході жінки вперше почали масово виходити на роботу в офіс, з‘являються найжорстокіші стандарти краси? Кому і для чого вигідні постійні страждання жінок щодо ваги, фігури, недосконалої зовнішності? Чому досі, навіть через 30 років після написання книги, більшість з нас не може дозволити собі радіти своєму тілу та вікові? Вважаю, що ця книга має бути обов’язковою для вивчення у шкільній програмі — як для дівчат, так і для хлопців.

Райнгольд Месснер — альпініст, який має світову славу. Він рок-зірка у світі альпінізму! Месснер першим піднявся на всі 14 восьмитисячників планети та на Еверест без використання кисневих балонів, пройшов крижану пустелю Гренландії, перетнув Антарктиду та найбільшу у світі пустелю Гобі — і вижив. А ще він — письменник, який вміє писати так, наче це все — смерть брата на Нангапарбаті, вершини Гімалаїв і те, що змушує його постійно йти вгору — відбувається з тобою просто зараз. Есе «Диретиссима: вбиваючи неможливе» стало символом руху уперед, який характеризує всю нашу сучасність і розвиток суспільства у XX столітті, причому інколи цей рух не може зупинити ніщо, навіть здоровий глузд.