Вона має бути видима: жіночі історії у новій книжці Вахтанга Кіпіані

У видавництві Vivat вийшла книжка Вахтанга Кіпіані «Країна жіночого роду». Головний редактор «Історичної правди» упорядкував 26 історій про відомих жінок 20-го століття: спікера Верховної Ради УРСР Валентину Шевченко, маму журналіста Георгія Гонгадзе – Лесю, а також про тих, хто досі був у тіні - як-от Марію Вояковську – дружину історика Михайла Грушевського. Про знайомство з чоловіком та «підтримку огнища життя інтелектуального» - читайте в уривку про пані Марію.

Вахтанг Кіпіані, автор бестселеру №1 «Справа Василя Стуса» видав збірку історій про видатних українок XX століття, які часто лишаються непомітними. Але без них історія України була б зовсім іншою.

Так, Марія Грушевська підтримувала та організовували жіночий рух, перекладала, вчителювала, поїхала з чоловіком на заслання та довгі роки добивалася звільнення доньки Катерини зі сталінських таборів.

Вона має бути видима: жіночі історії у новій книжці Вахтанга Кіпіані 0
Вахтанг Кіпіані представляє книжку

МАРІЯ — «ЗАТИШНИЙ СВІТ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО»

Авторка – СВІТЛАНА ПАНЬКОВА

Хай би які були обставини знайомства Марії Вояковської та Михайла Грушевського, але їх достоту поєднало українське інтелектуальне середовище Львова. А головними свідками знайомства й закоханості стали ліричні поезії, якими Михайло спробував передати свої «невислóвні» почуття. А Марія стала і товаришем, і «утіхою милою». Проте залишалася самодостатньою особистістю.

 У переддень свого дня народження, 28 (16) вересня 1894 року, до Львова приїздить 28-літний новопризначений професор першої кафедри української історії, вихованець Університету св. Володимира Михайло Грушевський — «дуже скромненький і звичайний на позір, та ще в чужині не знає, куди обернутись». Сумує за київським товариством і поступово вживається у львівське. У автобіографічних оповіданнях змальовує себе в образі «високоповажного патріота», «поважного громадянина» «з довгим формуляром всяких заслуг», «чоловіка на становищу», у якого молодий пух на щоках перетворився на жорстку бороду. І роздумує, чи море слави, популярності, вдячності, громадської користі «замінить чоловікові особисте щастя?»

За рік до початку «галицької доби» Михайла Грушевського збулася мрія про педагогічну кар’єру у Львові 26-річної Маріїз дому Вояковських. Її шлях до столиці Українського П’ємонту був набагато складніший, аніж майбутнього чоловіка. Народжена 1868 року в селі Підгайчики на Тернопіллі, шоста дитина в родині, Іванна-Марія рано втратила батька — місцевого греко-католицького пароха о. Сильвестра Вояковського. Непростим видався і шлях до освіти й престижної на той час посади вчительки. Спочатку були виділові школи в Тернополі й містечку Підгайці, згодом у Станіславі 1 й Кракові (1876—1884). Нарешті вчительська семінарія у Львові (1884—1887), на навчання у якій вказує не лише свідоцтво з відзнакою, але й «Сведоцтво убожества», за яким юна семінаристка Марія Вояковська «есть вкрайно убога, ибо не маючи отца ани матери, удержуется в школах лишь з милосердия». Далі була праця в п’ятикласній народній школі містечка Скала- над-Збручем, де мешкала її старша сестра Олімпія — дружина місцевого пароха Олександра Левицького. Після смерті матері саме отець Олександр візьме опіку над дівчиною.

У вересні 1893 року Марія отримала посаду вчительки-практикантки Першої міської жіночої виділової школи ім. королеви Ядвіги у Львові й поринула у вир інтелектуального, творчого життя міста. Заприятелювала з письменницею і громадською діячкою Наталією Кобринською, яку пізніше назве «провідницею жіночого руху в Галичині»

Закоханість у театр і музику зріднила молоду педагогиню з найвизначнішою співачкою світу — так за життя називали Соломію Крушельницьку. Виїхавши після закінчення Львівської консерваторії на студії до Італії, Соломія напише своїй львівській подрузі: «Я не забула за Тебе і не забуду ніколи, бо щось ми ся здає, що Тебе варто любити за Твою працю і за добре серце, котре на лици у Тебе вичитати можна».

Про ці взаємні симпатії й дружбу Марії з видатними українськими діячками згадає і Михайло Павлик, сповіщаючи 18 травня 1896 року Людмилі Драгомановій свіжу львівську новину: «Тут Грушівський жениться: бере собі смирну дівчину, учительку, сироту, добру мою знакому і радикалку — Вояківську, — що дуже гарно з єго боку. Новоерці дуже возлементують. Вояківська велика приятелька Кобринської і Крушельницької».

Точного дня й місця, де схрестилися та обнялися долі Михайла й Марії, закохані не описали. Сучасники ж по-різному називають обставини цього знайомства, але, поза сумнівом, їх поєднало українське інтелектуальне середовище Львова, у якому вони оберталися. Родини Барвінських і Шухевичів — перших «опікунів» професора Грушевського, були близькими й учительці Вояковській. Громадські, педагогічні справи поєднали Марію з донькою Олександра Барвінського — прихильницею феміністичного руху Ольгою. Численні запрошення членкині «Клубу русинок» Вояковській підписанійого очільницею — дружиною етнографа Володимира Шухевича Герміною. Це їхній молодшій донечці Михайло присвятить поетичні рядки «Я так люблю в тобі твій усміх непорочний…», а Шухевичі в перспективному професорові вбачали блискучу партію для своєї Орисі. Однак тій було лише 13, а романтичними історіями Михайло вже не марив, вони залишилися в минулому.

Очевидці тогочасних подій, листи, підказують, що післ знайомства ні Михайло, ні Марія не відкладали свого вінчання на невизначене майбутнє. Свідками знайомства й закоханості стали також ліричні поезії професора Грушевського, датовані другою половиною квітня 1896 року. Ними він спробував передати свої почуття «невисловні», які пробудив у його душі світлий образ Марії:

Мій світе затишний, моя утіхо мила,

Яку в собі ти радість принесла!

Блаженна сила та, що на широкім світі

Докупи нас звела.

 Сміливо й радісно, без страху та вагання

Рушаймо ми тим шляхом світовим…

 

Ця поезія народилася, напевно, тоді, коли Марія відпо віла «Так!» на лист-освідчення Михайла Грушевського від 23(11) березня 1896-го: «Думаю, що для Вас не тайна моя симпатия до Вашої особи… Але ми так недавно знаємося, що — припускаю — моя звичайна насьмішкувата і скептична покривка могла затулити не в однім мій дійсний характер; прошу вірити, що здатний я

й до глибокого і тривкого почуття, а люде, що близше знають мене, потвердили б, що маю вдачудобродушну і вирозумілу. Шукаю товариша щирого, розумного і доброго, співробітника в працігромадській, аби жити з ним душею в душу, а хто шукатиме в мені того ж… сподіюся, що не помилиться».

Вона має бути видима: жіночі історії у новій книжці Вахтанга Кіпіані 0
Марія та Михайло Грушевські

Відповідь «Так!» Михайло дістав доволі скоро, бо вже в середині квітня того року його мама, яка мріяла про «добруі спокійну» подругу для старшого сина, турбувалася про благословенні ікони. На початку травня відбулося знайомство з родиною майбутньої дружини: старшою сестрою Олімпією та її чоловіком — парохом греко-католицької церкви Святого Миколая в Скалі-над-Збручем Олександром-Костянтином Левицьким. Тоді ж було вирішено і про вінчання, бо невдовзі мати, Глафіра Захаріївна Грушевська, повідомляла, що молодший брат Олександр бажав би приїхати, але не була певна, чи встигне оформити паспорт та «чи знайде він цю Скалу».

З листування професора Грушевського з батьками відомо, що вони намагалися переконати сина вінчатися в православній церкві чи то в Києві, чи то в одному з храмів Київської губернії, де служили священниками рідні як по батьківській, так і материнській лінії. Однак Михайло пристав на волю коханої, і одним з визначальних факторів цього рішення була постать авторитетного пароха і просвітника Олександра Левицького, з яким запізнався і з яким заприязнився. Та, власне, і корені роду матері Михайла Грушевського проросли від греко-уніатського священника Петра Опуцкевича. Про це пам’ятали в родині, і, втішаючи брата, сестра Ганна в ці дні писала: «…уніатська віра і наша православна дуже мало різняться одна від одної».

Але ж треба було полагодити формальності. Власне, один із перших виявлених листів отця Левицького до Михайла Грушевського присвячений саме їм: «Нетерпеливо очікую відомости від Вас про Ваше вінчанє, як рішились те, де маєся відбути, а властиво як рішив компетентний той священик: чи може дати мені делєгацію, чи ні? Чи він ся поінформував в тім ділі добре, чи взагалі буде се по закону, чи ні?».

Для отримання повноваження о. Левицькому Грушевський звертається до єдиної у Львові православної церкви Святого Георгія, парафіянином якої був, та відбуває 14(2), 17(5) та 24(12) травня 1896 року біблійні оповіді, готуючись до майбутнього шлюбу.

У цей самий час, 7 травня (за новим стилем), о. В. Томович повідомляє, що не заперечує, щоб священник Левицькийздійснив обряд вінчання, і передає в консисторію підготовану ним «декларацію» для отримання дозволу. Справа зволікалася, і лише після телеграми зі Скали той же отець Томович спрямовує Грушевському повідомлення про намір клопотатися в консисторії про письмову «диспензу» — дозвіл на вінчання греко-католицьким священником.

А вже 26 травня під склепінням греко-католицької церкви Святого Миколая в Скалі-над-Збручем отець Олександр Левицький здійснив обряд вінчання.

У цей день Марія стала Грушевською, пані Професоровою, гранд-дамою львівського українського товариства. Невдовзі після вінчання о. Олександр надсилає молодятам листа з батьківськими настановами: «Кохані! Що там у Вас чувати? Як ся Марина справує, добра чи кепська жінка?».

Михайло Грушевський не помилився: Марія була саме таким товаришем/другом, якого він і шукав, була «утіхою милою», за яку дякував Богові. Через багато літ Наталя Полонська-Василенко зауважить, що Марія Грушевська — дружина, завжди переростала Марію Грушевську — наукову робітницю й письменницю. Однак модерна, освічена, амбітна, активна, вона залишалася самодостатньою особистістю, хоча після шлюбу її ім’я завжди перебуватиме у світлі/тіні імені знаменитого чоловіка.

Чи втратив феміністичний рух свою щиру прихильницю? Звичайно, ні! Її життя було частинкою цього руху, адже ідеї жіночої емансипації перебували в центрі розвою всіх товариств, з якими вона співпрацювала багато років. А всесвіт взаємоповаги та родинного порозуміння розвінчав тогочасні дискусії-занепокоєння, як би то жіноча емансипація не зруйнувала традиційні сімейні цінності.

Пишаючись здобутками українського жіноцтва, 1920 року Марія писала: «Швейцарія, найкраще зорганізована й можна сказати найкультурнійша країна в Європі не дала ще й досі політичних прав своїм жінкам, а наша нещасна й розбита в першій хвилі свого свобідного житя усунула всі ріжниці в правах між своїми громадянами». У цей самий час Марія разом з Надією Суровцовою активізує роботу Національної ради українських жінок, обраної на жіночому з’їзді в Кам’янці-Подільському для ведення роботи в міжнародних жіночих організаціях.

Після шлюбу Марія й далі підтримує «огнища життя інтелектуального» — Клуб русинок і Кружок українських дівчат, співпрацює з Українсько-руським педагогічним товариством, Науковим товариством імені Шевченка, Українсько-руською видавничою спілкою, Українсько-руським драматичним товариством ім. Івана Котляревського, жіночою промисловою спілкою «Труд».

 У 1900 році на з’їзді жінок у Львові з ініціативи Наталії Кобринської та Марії Грушевської засновано товариство «Руська захоронка» (після 1912 року — «Українська захоронка»), яке дбало і про дітей, організовуючи дитячі садочки, і про їхніх матусь, відкриваючи перед ними нові перспективи.

Найщасливішою подією в житті Марії та Михайла Грушевських стало народження 21 червня 1900 року доньки Катерини — Кулюні. Дитя було таким довгожданим, що про вагітність Марія воліла не повідомляти навіть найближчим родичам. Вражені радісною звісткою, Левицькі вітали подружжя.

З почуттям щирого гумору зреагував на цю несподіванку отець Олександр: «Скорше був бим увірив, що ратуш у Львові завалилася, а з нею всілякі Бадені, Сангушки, Пінінські etc…, але видко, що се дійсна і настояча правда, доказом чого побиваннє се за мамками! Най же Вам Бог благословит ваше отроча, най здорова і велика росте ваша Дівка, Вам на потіху, а на славу Руси…».

З того щасливого дня, як на світ прийшла їхня «потішечка», їхня «найдорожча Кулюнечка», якій Марія передала всі свої найкращі таланти, збереглися сотні листів зі своєрідною монограмою: «ММК» — Михайло, Марія, Катерина. Єдине ціле! Так підписані всі їхні звісточки до тої години, доки вони залишались вкупі. Портрет Марії-Матусі не зміг бивиписати найталановитіший маляр, бо такої гами відтінків любові, турботи, ніжності, гордощів ще ніхто не створив. Вона так і не змогла розділити свою любов між двома найріднішими їй людьми — вона просто її у стократ примножила.

Музика, театр, мистецтво, подорожі, колекціонування — увесь цей світ артистичної штуки був спільною пристрастю і невіддільною частиною життя родини Грушевських.

Якось у Музеї Біляшівського в Києві Марію вразили твори Тараса Шевченка, які їй показали працівники: «Дивне чутєсе викликало, наче бачилось живого чоловіка, Т[араса] Г[ригоровича]!». Ця зустріч із малярською спадщиною Кобзаря запала в душу, і, дізнавшись про продаж у Москві трьох робіт Шевченка, вона просила Михайла: «Я б дуже хотіла, аби Ти їх купив».

Закоханість у високе мистецтво, старожитності Марія разом із Михайлом реалізували в приватних колекціях — вияві багатства їхнього мікрокосму. Вони відчували й поважали естетичні смаки одне одного, а у своїх оселях вдало й сміливо поєднували різні збірки. Робочий кабінет на віллі у Львові Михайло оздобив у гуцульському стилі, за інтер’єри великого й малого салонів, осяяних етюдами «поета сонця» Івана Труша, відповідала Марія. Інший колорит мала київська оселя подружжя. Тут домінували килими й улюблений межигірський фаянс, а домашня робітня Грушевського з портретами Мазепи, Розумовського, унікальною книгозбірнею стала предметом захвату київських приятельок пані Професорової.

Як для Михайла Грушевського, так і його Маринці, Київ був «своїм» містом, його вона любила не менше, ніж Львів. Дедалі частіше буваючи тут після спорудження 1909 року фамільного Дому Грушевських, нотувала в щоденнику: «У Лисенка було дуже приємно, якось так, як межи своїми, і взагалі цілий час нашого побуту в Київі якось “не чужо” — ніби тут і наше місце, і дивно, що додому не хочеться».

 1905 року львівська збірка дебютувала на Виставці української штуки й артистичного промислу, задуманій та реалізованій Михайлом Грушевським та Іваном Трушем. Марія з особливим захватом допомагала створювати експозиції, про що сповіщала київську рідню чоловіка: «У нас тепер новинка, лагодимо виставку картин, різьби в дереві і старинних українських плахт, і завтра вже буде виставка відчинена; з тої причини у нас трохи прибуло роботи… Виставка дуже інтересна, особливо багата збірка гуцульської різьби в дереві, є незвичайно гарні річи (по більшій части наша власність), а між картинами чудові краєвиди з Криму Труша. Є також багато образів артистів з України, переважно з Київа».

Світ мистецького спілкування Марії Грушевської залишив відблиск і в її живописних портретах. На початку 1901 року в одному з листів хвалилася: «Сими днями ми позували до портретів, я два рази, а Михайло раз, і прийдеться ще кілька разів посидіти. Оскільки можна з початого судити, то портрети вийдуть дуже гарні».

Ще один «дуже гарний» образ Марії завершив 1903 року друг родини Іван Труш. Пізніше віллу прикрасив ще один портрет господині пензля Фотія Красицького.

Особливим захопленням Марії Грушевської завжди залишався театр, мистецтво якого тонко відчувала й розуміла. За її листами й щоденником чоловіка можна вивчати репертуари Київського міського театру, Літнього саду Купецького зібрання, львівських сцен. Використовувала кожну можливість для насолоди, давала добрі поради й Михайлові. Під час його перебування у Відні 1900 року писала: «Піди конче на балєт і може на яку оперу, може Трістан, або щось такеиньше, неможливе, чого у Львові не показують». Уміла яскраво змальовувати свої враження від гри акторів і сюжетів.

Близькі стосунки із Соломією Крушельницькою, Марією Заньковецькою, сестрами Старицькими додавало особливого колориту цій пристрасті. Під час гастролей Галичиною Марія Заньковецька з Миколою Садовським були жаданими гостями на віллі Грушевських. Численні зустрічі відбувалися і в Києві, Ніжині, на хуторі Зелений Клин. Свідченням симпатії двох Марій стала драма Генріха Ібсена «Нора, або Хатка ляльки», яка вийшла українською ось з такою посвятою: «Дорогій і Високоповажаній Марії Константиновні Заньковецькій сей переклад, зроблений на її бажання, присвячує перекладниця (Падолист 1907)».

З інтересом долучилася до постановки вистав в Українському клубі в Києві, узявши на себе роль консультанткиісторичних сюжетів. В одному з листів до Михайла розповідала про підготовку постановки за п’єсою Бориса Грінченка «Серед бурі», де мав бути представлений військовий суд і старшина з клейнодами.

Усвідомлюючи, що ніхто правдивіше не відповість на її запитання, звертається терміново до чоловіка: «1) Які у них сі клєйноди, а головно у судьї, палиця чи що? Нарисуй малесенького судью з його клєйнодом, а головно сього “клєйнода”. 2) Чи на такий суд виносили корогви військові і де з ними ставали, мабуть окремо від старшин?».

Свій досвід театралки реалізувала в добу революції 1917— 1921 років: увійшла до президії товариства «Український національний театр», стала одним із фундаторів товариства «Вільний театр» при Троїцькому народному домі, членом театральної ради «Молодого театру» та «Українфільму».

Марія завжди вболівала за всі ті клопоти, що випадали на плечі її коханого Мі, допомагала розширяти горизонти двадцяти чотирьох годин на добу, яких ще зі студентських літ йому так бракувало, знаходила слова підтримки під час конфліктів у НТШ, непорозумінь з галицьким політикумом тощо.

Часом не втримувалася, щоб не обуритися байдужістю його «команди»: «Зле тільки, що Місюневи забогато роботи і біганини, і ніхто майже не помагає, наче се і не їх діло, а поручено все Грушевському, і він нехай сам бігає».

Величне бажання допомогти й боронити чоловіка й батька «погнало» Марію і донечку Катерину вслід за ним на заслання. «Ми їхали з радістю», — за себе й Матусю писала 14-річна дівчинка.