Книжка, від якої вам зірве дах: рецензія на «Вернон Господь Літтл» ДіБіСі П’єра

Букерівських лауреатів продовжують все частіше видавати українською, і цей факт не може не тішити. Адже кожен книголюб знає, що наявність у твору престижної літературної премії – це своєрідний знак якості. Тож якщо з’являється змога нарешті прочитати таку книжку в якісному перекладі, то її точно не варто марнувати. Серед цьогорічних новинок – особливо яскравий роман, який отримав Букера у 2003 році і відразу став справжнім скандалом. 

Провокативний і брутальний «Вернон Господь Літтл» ДіБіСі П’єра буквально «порвав» літературну спільноту на шмаття: цей, м’яко кажучи, зухвалий дебют австралійського письменника із химерним псевдонімом для багатьох критиків (та й читачів теж) виявився надто обурливим фактором. Що ж, давайте розбиратись, чому цей роман вартий уваги і в чому його неоднозначність.

Гострі теми, як ножі в спинах

«Зрештою виявилося, що мій ніж — це моя совість, принаймні так стверджує психолог. Ніж — це найдорожчий подарунок, який можуть зробити тобі твої рідні. Так він каже».

За допомогою такої метафори – ножа у спині – ДіБіСі П’єр передає болючість травмуючих досвідів, які кожна людина переживає в своєму житті: хтось рідше, хтось частіше, хтось постійно. Щоразу, коли психологічний триґер за певних обставин спрацьовує, умовний ніж у нашій спині повертається, завдаючи справжньої му́ки. І ти ніколи не знаєш, коли, хто і наскільки легко може цей ніж повернути: мама, дурнуваті однокласники чи навіть просто пісня по радіо…

«Вернон Господь Літтл» порушує одразу кілька дуже гострих для сучасного світу тем, як то педофілія (зокрема, гомосексуальна) і загалом розбещення неповнолітніх, недосконалість системи правосуддя, згубна сугестивність суспільства, маніпуляція масовою свідомістю через масмедіа, особливо болючі для американців «терористична загроза», расова упередженість і соціальна нерівність. Додайте до цього всього ще одвічні протистояння поколінь, проблеми дорослішання у перехідному віці та кілька героїв із явними психічними розладами – і ви отримаєте вибухову суміш в одному флаконі. Однак попри всю напруженість такого наповнення роману є й те, що робить його абсолютно придатним до читання – це іронія, з якою головний герой – 15-річний хлопчина Вернон – розповідає нам свою історію. А історія справді жаска, тож у підзаголовку книги було б справедливіше вжити слово трагікомедія.

Комедія ХХІ століття в присутності смерті

«Я розумію, що ця дрімуча срань, на яку перетворилося моє життя, — штука не з приємних, як гівняний дощ серед дня: смердить, заливає, і не сховаєшся. І попри все ніхто про це і слова не мовить. Напевно, воно говорить саме за себе».

Для багатьох тінейджерів найбільшою проблемою в житті стає, наприклад, черговий підлітковий прищик на обличчі. Та Вернону пощастило значно менше – Доля вирішила зробити його випадковим свідком масового розстрілу однокласників, що став для провінційного техаського містечка Мартіріо найбільшою трагедією за всю історію. В цій трагедії Вернон Літтл втратив єдиного друга Хесуса, який тепер залишився тільки голосом в його голові. Але на цьому Доля не зупинилася.

В очах мешканців містечка, системи правосуддя штату Техас, ба, навіть власної недалекої матері Вернон блискавично швидко перетворюється зі свідка на співучасника, а згодом і на схибнутого серійного вбивцю. Усе завдяки журналістам, які вирішили зловити гайп і з трагедії зробити телевізійне реаліті-шоу – звісно, за власним сценарієм. Для хлопця, який знає, що не винен, усі подальші події перетворюються на справжнісінький театр абсурду, і він не знаходить нічого кращого, ніж утікати від нього в свої мрії про будиночок на пляжі десь у Мексиці та трусики коханої дівчини. Зрештою, є беззаперечні докази його невинуватості, і правоохоронці не зможуть їх вічно ігнорувати. Чи зможуть?

Правда – штука непевна

«Я не кажу, що я винен, ви не подумайте. Я цим не парюся. В темряві моєї скорботи іскриться спокій від усвідомлення того, що кінець кінцем правда завжди перемагає. Чому у фільмах завжди щасливий кінець? Бо всі вони взяті з життя. Ми з вами прекрасно це знаємо».

Виявляється, правда не завжди бере гору. Особливо, коли в суспільства є інші потреби, які конче потрібно задовольнити. Мешканцям Мартіріо (і не тільки їм) потрібен був цап-відбувайло, якого можна було б посадити на лаву підсудних, можливо, навіть стратити, і отримати нарешті сатисфакцію. Чудово, якщо цим цапом-відбувайлом став би хтось інакший, хтось «не такий», якийсь псих і покидьок, котрого не шкода. Наприклад, схиблений і сексуально стурбований проблемний підліток, що виріс без батька, на якого начхати власній матері, єдиним другом якого був нещасний мексиканець, та ще й на додачу – який у будь-який момент може обісратися, чим невимовно потішить публіку. Ось яку роль відвели Вернону Літтлу телевізійники, спраглі будь-що задовольнити попит аудиторії. Не дивно, що за таких обставин у потоці матюків Вернона складно натрапити на цензурні слова, а Доля, продовжуючи знущатись, підкидає йому гасло “Me ves, y sufres” – «Бачиш мене – і страждаєш».

Загалом, ДіБіСі П’єр виявився майстром натискати на болючі точки і, мабуть, саме тому так роздратував усіх своїм дебютним романом. Адже читаючи його, доводиться приміряти на себе шкуру підлітка, ще наївного у своєму світогляді, але вже дорослого в очах інших до того, щоб понести найвищу міру покарання за страшні злочини, яких не вчиняв, просто через власну незручність для наскрізь грішного і прогнилого соціуму.

Попри те, що «Вернон Господь Літтл» вперше вийшов ще у 2003 році, і за цей час багато чого в нашому споживацькому інформаційному суспільстві вже встигло змінитись, та принципи його залишились все тими ж. І варто, скажімо, просто умовно замінити в романі «телебачення» на «соцмережі» – і він набуває ще більшої актуальності в наші дні.

Пряма мова

«Правда — штука непевна. Знаєте, як то буває: помирає людина, і всі, хто обсирав її за життя, ходять і розпинаються, яке ж то було ангельське створіння. Я вкурюю, що так влаштований світ, — народ щодня зі шкіри лізе, щоб виїбнутися одне наперед одного, а потім, як стається халепа, брехню брехнею перекриває. Ніби ми всі сидимо на дієті Притикіна, де в меню одні лиш брехні. Ну що це за їбане життя таке?»

«Думки про мертвих. Вони такі громіздкі, що ти навіть не насмілюєшся їх боятися, вони просто осіли в тобі, тихо і назавжди, як атласні шати, що спочивають у старій скрині».

«[…] великою моєю помилкою є страх. У світі, де тебе вважають за психа, я просто не досить голосно кричав, щоб їх обігнати. Я був, бляха, занадто розгублений і не взяв на себе роль Бога».

Кому варто читати

Тим, хто вміє оцінити нещадну сатиру на сучасне суспільство; батькам, у яких підростають діти-підлітки; тим, хто переживав свою юність на початку 2000-их.

Кому не варто читати

Людям, котрі не сприймають нецензурну лексику в літературних творах. Її тут справді багато!

Схожі книжки

Авторка Ірина Стахурська