Уже майже 20 років Василь Махно мешкає в Сполучених Штатах, однак залишається дійсно українським письменником, і то дуже активним: регулярно приїжджає на найбільші в Україні літературні події, пише нові книги, які видаються в українських видавництвах, виступає тут з презентаціями, публікує свої колонки та свіжі вірші в українських часописах. У 2015-му його збірка оповідань «Дім у Бейніґ Голлов» стала «Книгою року BBC» в Україні. А цьогоріч світ побачили одразу дві книги Василя Махна: вибрані вірші «Поет, океан і риба», а також збірка есеїв «Околиці та пограниччя», яку вже встигли прочитати наші книжкові оглядачі і скласти про неї свої #ДвіДумки.
Оглядачі
Ірина Стахурська: Василя Махна я завжди читаю із задоволенням, це, мабуть, мій улюблений український поет, а ще – земляк. Пан Василь народився в Чорткові, довгий час жив у Тернополі. Я – тернополянка, а обоє моїх батьків походять із Чортківщини, тож те, про що пише Махно у своїх текстах, завжди знаходить у мені якийсь особливий відгук. Так що пройти повз його нову книгу в мене просто не було шансів.
Остап Микитюк: Дуже влучно, Ірино, було у вступі згадати саме ці книги 🙂 Мені, забігаючи трохи наперед, здається, що за останнє десятиліття у творчості пана Василя саме вони і є ключовими. З цього, зрештою, моя думка й почнеться. Так сталося, що за творчістю Василя Махна я слідкую давно, і тут я з тобою солідарний — пройти повз нову книгу було просто нереально.
«В молодості хочеться обійняти усіх і роздати своє серце, роздерти його, бо так усього багато попереду. І здається – вистачить надовго і на всіх»
Ірина: У Махна я перечитала майже усі поетичні збірки (моя улюблена – «Зимові листи»), тож я точно знаю, які неймовірні він пише вірші. А от з його есеїстикою була знайома не так ґрунтовно: до «Околиць і погранич» читала тільки «Дім у Бейніґ Голлов». Пам’ятаю, що та книжка дуже вразила мене своєю щирістю і чуттєвістю, у ній були тексти про чужі краї та рідні місця, і рефлексії автора на цю тему видалися мені дуже глибокими, навіть інтимними. Такі самі враження викликали в мене і «Околиці та пограниччя»: тонке відчуття автором місця його перебування, а також заглиблення в історію цього місця та людей, які її формують, виливається в нього у розмірені філософські тексти, читаючи які, стаєш немов співучасником відкриття чогось сокровенного.
Остап: Цікаве відчуття. Дещо з цього вловлюється і мені, але… З перших сторінок «Околиці і пограниччя» в мене сталося непорозуміння. Я б навіть сказав, крихітний дисонанс. Мабуть, через образ автора і анотацію книги. Чесно кажучи, якихось завищених очікувань не було, і це в результаті мене заспокоїло. От для мене з перших сторінок книга здалася певним набором світлин. Знаєш, коли були такі велетенські й важкі фотоальбоми, де на одну сторінку можна було причепити 5-6 фото? От десь так) А далі заглиблюючись у текст, відбувалась трансформація й еволюція у щось новітніше, типу полароїдних швидкофото, які автор фіксує і відразу ж отримує результат. А ще далі… текст ставав ландшафтним і реалістичним. Заплющив очі – і ти на Балканах стоїш поряд з компанією чоловіків, які дивляться на айву, чи бачиш тернопільський «Бункермуз» і автора, що читає так обережно, ніби ходить тонкою кригою озера на початку весни. Тоді це все трансформується у слово, суть і повертає собі форму тексту.
Ірина: Маю переконання, що саме географія відіграє у цих есеях визначальну роль. Махно, немов якийсь мандрівний філософ, вміє спостерігати й помічати найдрібніші деталі, де б він не знаходився. Потім якимось чином всі його спостереження і внутрішні переживання трансформуються у тексти, не пройнятися якими неможливо. Він наділяє все побачене глибокими сенсами, вивчає його, споріднюється з ним, і хоч згодом покидає, та залишає назавжди у своїх віршах чи есеях. До того ж, такий підхід є однаковим і коли йдеться про якісь нові країни чи чужі міста, і коли пан Василь розповідає про рідні з дитинства околиці. Просто відстань споглядання інша: зблизька, здалеку, з глибини дитячих спогадів чи з висоти прожитих у великому мегаполісі років.
«Я бачив багато країн. Я зустрічав багатьох людей і знаю, що у них інша історія. […] я знаю слова, які не увійшли до жодних словників»
Остап: А мені у текстах відчулась якась дивна туга. За домом. Але, що найцікавіше, домом, який той головний герой не може знайти. Бо він, ніби розбитий на кілька шматків камінь, а всій його елементи розкидані по світу далеко одне від одного. І пану Василю їх треба зібрати, і кожну частину принести до єдиного місця. Збудувати свій справжній дім.
Ірина: Дійсно, географія есеїв в «Околицях…» дуже розкидана, вона сягає від Чорткова до Нью-Йорка, від Тернополя до Польщі, через Бучач і Берлін до Ізраїлю, а ще Ґранада, Колумбія, Сербія, Монголія… Але в мене інше враження: що автор ніде не відчуває себе чужим, люди, з якими його зводить доля, стають для нього добрими товаришами з першого слова. Це дуже гарно демонструє, наприклад, епізод з есею про Балкани «Весільна капуста»: «Затятий курець, який довго шукав вогню для своєї сигарети, відчуває безмежну вдячність до того, хто виявився поруч із рятівним вогнем, і запам’ятовує своє відчуття в найтонших деталях». Так Махно описує свою зустріч із сербським письменником Драґославом Міхаїловічем, який виявився єдиним перехожим, що курив цигарку, на усю міську вулицю, і дав Василеві Махну прикурити.
«Досвід – це завалене непотребом помешкання, якого господарі воліли б позбутися. […] Досвід – це щось, що каже тобі: чини ось так і те, що також сумнівається у тому»
Остап: О так, момент з цигаркою мені як курцеві дуже зайшов 😉 Але для себе виділив інші два, як на мене, більш яскраві моменти. Дуже вразила та частина, де молодий солдат Василь Махно писав листа своїй музі, яку не втримав. Весь той розділ. Там багато ніби й спогадів, подій, але ще більше символів і прихованих сенсів буття. І епізод про боксера-безхатченка. Про те, що ти можеш бути кимось, а можеш бути ніким, – все залежить від тебе самого.
Ірина: Про листа і мені дуже сподобалось, якось так навіть трохи романтично. Ще особливо хочу виділити есей «Цвіркуни і горлиці», написаний Василем Махном у 2015 році після відвідин Ізраїлю. Знавці творчості письменника відразу помітять зв’язок із його «Єрусалимськими віршами», написаними тоді ж. Це дуже глибокі й проникливі речі. Звісно, що без біблійних алюзій у текстах зі Святої Землі не обійшлось, але в Махна навіть вони набувають якось нового сенсу. Тобі так не здалось?
Остап: Так, фраза звідти про сніг і Месію мене вразила досить сильно. Вже кілька днів крутиться в голові: «… до Єрусалима сніги приходять все-таки частіше, ніж Месія».
«Я можу писати лише про тих, кого любив і кого добре знав, хто в цьому камінні, яке ковтнуло їхнє мовчання»
Ірина: Також есей «Польща-2011: околиці та пограниччя», я гадаю, недаремно дав назву усій збірці. Саме він, неначе мозаїку, відтворює мультикультурність околиць тих країн, яких вже не знайти на мапі. У цьому контексті можна виділити і есей «Францоз із Чорткова», де Махно пише про своє відчуття Східної Галичини: «[…] її занедбана провінційність, ці містечка, у яких поклади корисних копалин історії уже давно присипані попелом і переорані […]. Ці уявні міста викликають у мене ностальгійну тугу, принаймні, Чортків».
Остап: Коли перегорнув останню сторінку, мені здалося, що я розкрив перед собою мапу. Плаский світ. Якщо на початку вся збірка здавалася альбомом, то тепер вона була, ніби плато, по якому автор йшов по спіралі: від центру до краю, досліджуючи всі околиці своїх найдальших закапелків пам’яті й душі. Та і не тільки своїх. Пограниччя між Базаром і Бейніґ Голлов, між холодним пляжем і пекучою пустелею, між минулим і сьогоденням… філософія. Тонка, прекрасна, вражаюча і неповторна. Отака нова книжка Василя Махна.
«Приїжджаючи у чуже, зовсім не знане мені місто, ловлю себе на думці, що ця зустріч, ці кілька днів просто призначені мені для пошуку слідів власної тимчасовости»
Кому читати
Остап: Романтикам. Поетам. Мандрівникам. Людям, у яких є серце, що б’ється.
Ірина: Думаю, книжка буде цікавою, насамперед, мандрівникам (власне, не «туристам», а таким глибоким мандрівним натурам). Ну, і звісно, поціновувачам творчості Василя Махна, його стилю, який у цій збірці дуже яскраво можна провідчувати.
Кому не читати
Ірина: Та, мабуть, тим, хто байдуже ставиться до своєї ідентичності і не має жодних сентиментів до рідних місць, як і поваги чи зацікавленості до інших культур.
Остап: Читати треба всім. Ця книга змінює свідомість.
«Варшавський потяг усе ближче підсувався до Варшави, усе віддаленішими ставали околиці Польщі, важчими стають слова про них. Усе ближче до Нью-Йорка, й околиці, якими мені випало проїхати, стають більшими за нього, бо вони були тими словами, з яких творився цей світ, його досконалість і його хиби»
Схожі книги
Остап: Оу, тут складно. Здається, щось близьке по духу – Андруховича «Лексикон інтимних міст» і, в іншій площині, «Summa» Юрка Іздрика та Євгенії Нестерович.
Ірина: З авторових книг рекомендую збірки короткої прози «Дім у Бейтінґ Голлов», «Котилася торба», а також поетичні збірки «Зимові листи», «Паперовий міст» і «Єрусалимські вірші». В інших письменників – «Кімнату для печалі» Андрія Любки, «Дезорієнтацію на місцевості» Юрія Андруховича, «Мою Європу» Анджея Стасюка та Юрія Андруховича, «Фадо» Анджея Стасюка, вважаю ці книги схожими настроєво.
24 thoughts on “Збірка есеїв про світ — чужий і рідний: #ДвіДумки про «Околиці і пограниччя» Василя Махна”