Багато читачів кажуть, що, читаючи, вони «поринають у книжку», однак тільки ті, хто сповна опанували мистецтво читання, можуть поринути у неї буквально: пройтися морським узбережжям і нанести на підошвах піску в дім, придбати продукти в магазині, який давно вже не існує в реальності, чи зустріти читача, який саме мандрує тими ж реченнями. Саме про це книжка, яка нещодавно вийшла у видавництві Комора — «Крамничка “З легкої руки”» Горана Петровича.
Редактор Адам Лозанич, що належить до таких майстрів читання, одного дня отримує завдання – втрутитись у загадкову книжку, про яку немає інформації навіть у Національній бібліотеці. Розмірковуючи, навіщо комусь вносити зміни в текст, який навіть не містить сюжету, а є лише описом розкішної вілли і пишного саду, юнак знайомиться з іншими читачами, переживає дивовижні події і викорчовує рослини, що колись були свідками незвичайної історії кохання.
Українською переклала Алла Татаренко. Намалювала обкладинку Марія Кінович.
Горан Петрович (1 липня 1961, Кралево) — сербський письменник, член Сербської академії наук і мистецтв, лауреат літературних премій, редактор періодичних видань.
Народився та проживає в місті Кралево в Центральній Сербії. Після закінчення гімназії поступив на філологічний факультет Белградського університету. Довгий час працював бібліотекарем у Жичі, що в общині Кралево, неподалік одної з найбільших святинь Сербії — Жичівського монастиря. Здується як редактор видання «Службени гласник», на початок 2016 року залишається головним редактором часопису кралевської бібліотеки «Повеља». З 2012 року член Сербської академії наук і мистецтв (САНМ).
Поряд із Мілорадом Павичем вважається одним із найважливіших сучасних авторів Сербії. Володар більш як десяти літературних національних премій, в тому числі найпрестижнішої НІН-ової нагороди за найкращий роман року. Учасник міжнародних літературних зібрань, зокрема, відвідував Форум видавців у Львові.
34
Книжка про елліністичну архітектуру впродовж кількох місяців лишалася місцем побачень панянки й молодика. Наталі Увіль та Анастас Браніца щоразу зустрічалися на різних сторінках, але завжди — якомога далі від інших читачів, у тих місцях, які автор дослідження лише узагальнено описав як ідилічні. Відкриття прихованих деталей приносило їм відчуття хвилювання, але воно аж ніяк не могло зрівнятися з тим, яке народжувалося, коли вони взаємно відкривали одне одного. Без зайвого зволікання й ніяковості, узвичаєних у світі зовнішніх проявів, знайомство тут швидко переросло в дружбу, а тоді вибухнуло в почуття кохання. Справді, чи має кохання форму, яку можна визначити, запитувала себе Наталі Увіль, дивлячись на затуманені пастелі, виконані нею під час прогулянок з Анастасом. Чи це почуття можна описати тільки тими округлими шматочками крейди з додатком гуміарабіку, воску чи парафіну, тим різнобарвним липким пилком, втертим у папір, це почуття, яке незліченними частками входить у кожну пору й заглиблення шорсткого паперу, у кожну нерівність цього шорсткого світу, робить його гладким, поступливим, більш стерпним. Так, кохання не має жодної відомої, різко вираженої форми, воно, як райдужна пара, невловиме, але присутнє всюди, як оте сфумато на її малюнках.
— C’est trop. Цієї весни повітря занадто насичене, — підтвердила присутність кохання в будинку на Сеняку й мадам Дідьє, не здогадуючись, звідки проникає ця липка мряка, ця волога, і водночас не змарнувавши нагоди під час чергового приїзду з Бора інженера Сезара Увіля попросити надбавки через зміни клімату.
— Cher Monsieur… Це якісь нові моменти, я задихаюся в цій країні, а наша попередня домовленість передбачала помірковані кліматичні умови, — скаржилася вона роботодавцю, поки не домоглася свого.
— Цієї весни хтось закохався: розвішана білизна не сохне по декілька днів, навіть залізні клямки пітніють, а про латунні частини я й мовчу… — казала більш прониклива економка Златана, кидаючи на молодика погляди з-під лоба, протираючи все, що може заіржавіти.
Узагалі-то було ще кілька переконливих ознак присутності кохання в обох будинках. Нескуштовані, лише трішки пересунуті виделкою туди-сюди страви й перетворений на кульки хлібний м’якуш. Зім’ята від безсоння постіль і збите жужмом пір’я в подушках. Цілі грудочки й китиці пуху, потроху, несвідомо насмикані з усього вовняного. Розсіяно розпаровані рукавички, панчохи й шкарпетки, загублені шпильки, брошки, ключі, табакерка, сірники, струшений не до попільнички попіл із цигарок… Але найпевнішим знаком існування кохання на Сеняку й Великому Врачарі була сама книжка про грецьку архітектуру. Хоча й не надто об’ємна, вона вже тижнями й місяцями лежала в узголів’ї Наталі Увіль та на столі Анастаса Браніци, з ниткою-закладкою, й обоє будь-якої пори дня й ночі з точністю до літери знали, де вони зупинилися на минулому побаченні. Як і можна було очікувати, мадам Дідьє витлумачила це абсолютно помилково:
— Vous m’avez déça… Не можу повірити, що ви її ще не прочитали! Не намагайтеся мене обманути, ви вже кілька днів не перегортаєте сторінок, стоїте на тому самому місці. Мила моя, ви дурите себе, а не мене! Я знаю про це достатньо. Пан Марсель Шампен — великий шанувальник елліністичної цивілізації, і ви маєте вміти обмінятися з ним кількома словами на цю тему…
Треба було діяти уважніше. Тому вони разом вирішили зустрічатися щотижня в іншій книжці, тій, яку у двох примірниках можна взяти у Французько-сербській читальні. Прощаючись, вони домовлялися про нову спільну територію, день та годину паралельного читання. Не маючи жодних обов’язків, Анастас Браніца найчастіше не міг стриматись і приходив рано-вранці, тільки розсвітало, і, втупившись у домовлений абзац, по кілька годин чекав, щоб вона теж з’явилася. Попри найбільше бажання, точніше прагнення, Наталі Увіль часто не могла бути пунктуальною. Інколи урок вишивки, співів або вальсу затягувався, інколи пані Дідьє, віддавшись патетичним почуттям, безконечно оповідала про свої невдалі шлюби й успішні заміжжя, у яких вона була посередницею, а інколи дівчина просто не могла без пояснень усамітнитись у своїй кімнаті, тому бувало, що вона суттєво запізнювалася. Юнак усе одно вперто чекав, обдумуючи, де б вони могли сховатися від чужих зацікавлених поглядів.
15 thoughts on “Поринути у книжку. Уривок із «Крамнички “З легкої руки”» Горана Петровича”