«У трюмі» – сховок від війни та самого себе: рецензія на культовий сербський роман 90-х

Владимир Арсенієвич – культовий сербський письменник, який став відомим завдяки своїй дебютній книзі «У трюмі». Переклад роману українською здійснив невтомний популяризатор культури балканських країн, письменник Андрій Любка. З моменту першої публікації «У трюмі» минуло вже 25 років, а його автор із молодого дарування давно трансформувався у зрілого й шанованого письменника. Втім, саме ця книга, що спочатку була видана маленьким накладом та ще й коштом тещі, не просто принесла йому перше визнання, а й залишається чи не найбільш резонансною як у творчості самого Арсенієвича, так і у всій сучасній сербській літературі.

Жити своє життя

Перше, на що звертаєш увагу, відкриваючи «У трюмі», – це доволі лаконічний стиль Владимира Арсенієвича. Очевидно, тема війни на Балканах не побуджує до пишномовності автора з країни, де свою участь у цій війні звикли якщо не взагалі заперечувати, то точно – замовчувати. Отже, Сербія, Белград, 1991 рік і молоді люди, в безтурботний побут яких нахабним способом втручається війна, якої вони не розуміють і не бажають сприймати.

Вони воліли б і далі просто жити своє життя, влаштовувати вечірки, конфліктувати з батьками, займатись музикою, віддаватися розпусті в найнесподіваніших місцях. У свої ледь за двадцять ця молодь зовсім не поспішала дорослішати, не була готова стикатись із викликами реального життя, не кажучи вже про череду трагічних смертей своїх близьких. Але їх не спитали. І тому будь-які, навіть найвідчайдушніші спроби уникнути війни, відгородитись від неї чи бодай її заперечити, увінчуються крахом ілюзій, накриваються лавиною стійкого передчуття лиха, що неминуче насувається.

«Хочу сказати, що ситуація була паскудною, але не настільки, щоб не могла бути значно гіршою. У той час війна ще не жбурнула нам людські нутрощі в обличчя – нас вона знищувала мудріше. Наш телефон тоді все частіше зловіще мовчав, а колись він не давав нам спокійно жити. Чимало з наших приятелів були вже десь далеко, поза кордонами нашої країни».

Очікування як сенс і страх

Сюжет розгортається довкола молодої пари в очікуванні дитини. Якщо цей факт здався вам романтичним, мабуть, варто додати, що майбутня мама Анджела ще донедавна була успішною наркоторговицею, залежною від піґулок. Вагітність зробила і без того неврівноважену жінку істеричною. А її чоловіка, який виступає в ролі оповідача «У трюмі», ми сьогодні назвали б звичайним «менеджером нижньої ланки»: не успішний, безініціативний. Страх за майбутнє дитини, що має прийти в цей світ, ще більше сковує його. Хоча в інших обставинах очікування батьківства мало б сповнити надією і сенсом.

Але поки на Югославію накочується темна хмара, сам чоловік не знаходить кращого самозахисту, ніж скрутитись на канапі калачиком і засинати, як тільки гнітючі відчуття беруть гору. Несподіване безгрошів’я, жаскі картинки новин із зони бойових дій, усе частіші втечі знайомих за кордон, трагічні звістки утворюють кільце, яке постійно звужується. Спроби вирватися з нього, як от започаткувати бізнес, виявляються марними, тільки підтверджуючи те, що згадане коло таки замкнене.

«Не вистачало часу навіть на те, щоб посумувати за всіма тими, що відійшли, як вони того заслуговували. Найчастіше й місяць не встигав минути з часу останньої смерті, і ось уже нові жертви – залопотять крильми над нашими головами і навіки зникнуть. Колись я був стандартним дилетантом, але всі ці щоразу частіші смерті зробили з мене фахівця з усіх типів похоронів».

Балканський андеґраунд

Прочитання «У трюмі» нагадує перегляд артгаусного кіно. Передовсім вражають персонажі: однорукий музикант Деян, кришнаїт-призовник Лазар, молода родичка Анджели, яка на похоронах шокує своєю поведінкою. Всі вони і притягують, і відштовхують одночасно. І навіть ті поодинокі іронічні епізоди, які можна було б вважати потішними, мають присмак гіркоти й безвиході. Та мабуть, завдяки тому, що роман «У трюмі» побудований частково на автобіографічних мотивах, Владимиру Арсенієвичу вдалось головне – передати атмосферу гнітючого передчуття неминучого жаху, від якого, власне, хочеться заховатися в умовному «трюмі».

Особливістю роману є також наявність наприкінці додатків та хронології, які містять звід ключових подій описуваного в книзі періоду (нагадаю, йдеться про жовтень-грудень 1991 року), «компіляцію смертей» і «хроніку втікачів».

Пряма мова

«Ще й досі я не можу зрозуміти, що ж із нами трапилося, але майже впевнений, що насправді це сповнився якийсь фатум, про який усі встигли забути».

«– Ти помітив різницю в суспільних тенденціях? – спитала мене одного разу Анджела. – Колись помирали, а тепер лише виїжджають…

Я не втримався, щоб не розсміятися. Помирали, і це правда, останнім часом менше, але реальної різниці не існувало. Кожні п’ятнадцять днів ми когось ховали чи проводжали і дуже швидко переставали за ними сумувати».

Кому читати

Обов’язково – тим, кому вже «набридла» російсько-українська війна. Звісно, поціновувачам балканської літератури. Прихильникам андеґраундного напрямку в мистецтві.

Кому не читати

Надто вразливим, психологічно нестійким читачам. Тим, кого відлякує тема війни.

Схожі книги

Звонко Каранович «Три картини перемоги», Міленко Єрґович «Жертвам сниться велика воєнна перемога», Мухарем Баздуль «Концерт», Озрен Кебо «Сараєво», Гаська Шиян «За спиною», Влад Сорд «Безодня», Сергій Жадан «Інтернат», Анонім «Жінка в Берліні».

Ірина Стахурська
Менеджерка з комунікацій, працюю в аграрній сфері. За першою освітою – банкір. Палко люблю читати і все, що пов’язане з книжками. Віддаю перевагу художці, бо ніщо не зрівняється з задоволенням від прочитання доброго роману. Авторка інстаграм-блогу @book_klondike
https://www.instagram.com/book_klondike/

Залишити відповідь