У ВСЛ незабаром виходить другий роман американської письменниці Елізабет Ґілберт – “Природа усіх речей”. Дія роману відбувається на прикінці XVIII – на початку XIX століття, у Лондоні та Перу, Філадельфії та на Таїті, в Амстердамі та у найвіддаленіших куточках планети Земля, а головна героїня Алма Віттекер багата і розумна дослідниця.
Елізабет Ґілберт – народилася в 1969 році в містечку Вотербері (штат Коннектикут, США). Живучи на віддаленій фермі з батьками та сестрою, майбутня письменниця багато часу приділяла читанню, а задля розваги вигадувала різні короткі історії та п`єси. У 1991 році закінчила Університет Нью-Йорка за спеціальністю «Політологія». Працювала офіціантом, кухарем, журналістом.
У 1993 році Елізабет дебютувала зі своїм першим оповіданням, опублікованим в журналі «Esquire». Співпрацювала із журналами «SPIN», «GQ», «The New York Times Magazine», «Allure», «Real Simple», «Travel + Leisure» як журналіст та автор-фрілансер. Згодом почала активно працювати у літературній галузі. У 2006 році вийшла її книга «Їсти, молитися, кохати», яка і принесла письменниці світову популярність.
Головній героїні “Природи усіх речей” Алмі Віттекер, неймовірній жінці з гострим допитливим розумом та невгасимою цікавістю до навколишнього світу, випала доля жити в епоху наукових експедицій і революційних просвітницьких ідей. Суспільні приписи і обов’язок тримають її у суворих рамках раціонального, а кохання і жага до знань спонукають до пошуків за межею осяжного. Алмина історія — це пристрасна і захоплива мандрівка людського розуму, спроба пояснити суть усього на світі і досліджувати його попри невтолені бажання та розбите серце. Чи вдасться їй стати визнаним ботаніком поряд із відомими науковцями-чоловіками? Адже Алма Віттекер мала всі шанси затьмарити самого Чарльза Дарвіна, творця еволюційної теорії… Куди заведе її спрага до нового? І чи зможе Алма хоч на крок наблизитися до справжнього пізнання?
Уривок
із роману “Природа усіх речей”
….
Емброз не просив Алминої руки, бо, вочевидь, на його думку, вона вже йому її простягнула. Алма не могла цього заперечити. Вона б усе йому віддала. Кохала його до болю. Тільки тепер вона дозволила собі в цьому зізнатися. Втратити його було б так само боляче, як позбутися руки чи ноги. Справді, їхнє кохання було незвичайне. Їй – майже п’ятдесят, він – ще досить молодий. Вона незугарна, він – вродливий. Вони познайомилися якихось кілька тижнів тому. Вірили в різні світи (Емброз – у божественний, Алма – в матеріальний). Але без жодного сумніву, подумала Алма, це кохання. І Алма Віттекер, безперечно, виходить заміж.
– Я сама поговорю з батьком, – відповіла Алма, ледь стримуючи свою безмежну радість.
Того ж дня перед вечерею вона застала батька в кабінеті – той схилився над паперами.
– Ти тільки послухай, що тут пише, – сказав він замість привітання. – Цей чоловік каже, що більше не може управляти млином. Його син – безголовий картяр! – розорив усю сім’ю. І він пише, що вирішив виплатити синові борги й хоче померти нікому нічого не винним. І я це чую від чоловіка, який за двадцять років ні разу не наробив дурниць. Що ж, тепер має всі шанси наламати дров!
Алма не знала, про кого він говорить, що його син за один і про який млин ідеться. Останнім часом із нею всі розмовляли так, ніби продовжуючи якусь обірвану раніше розмову.
– Тату, – сказала вона. – Я хочу з тобою поговорити. Емброз Пайк запропонував мені вийти за нього заміж.
– Добре, – сказав Генрі, – але послухай сюди, Алмо – той йолоп хоче продати мені ще свої поля з кукурудзою і вмовляє купити на додачу той старий амбар на пристані, що скоро звалиться в річку. Ти ж його бачила, Алмо. Тільки не ясно, з якого дива він вирішив, що те розвалище чогось варте, і нащо воно взагалі мені здалося.
– Ти не слухаєш мене, тату.
Генрі навіть не підняв голови.
– Слухаю, – сказав він, перегорнувши листок у руці й вчитуючись у написане. – Уважно тебе слухаю.
– Ми з Емброзом хочемо одружитися, – сказала Алма. – Не треба влаштовувати ніяких церемоній і святкувань, хочеться тільки, щоб це сталося найближчим часом. Бажано до кінця місяця. Можеш не хвилюватися – ми залишимося в Білому Акрі. Ти нікого з нас не втратиш.
Після цих слів Генрі вперше глянув на Алму, відколи та зайшла до кімнати.
– Ну ясно, що не втрачу, – відповів Генрі. – Чому б тобі чи йому звідси їхати? Хіба той хлопець зможе забезпечити тобі таке життя, до якого ти звикла, за свою платню – ким він там працює? – знавця орхідей?
Генрі відкинувся на спинку крісла, схрестив руки на грудях і подивився на доньку поверх старомодних окулярів у мідній оправі. Алма не знала, що далі казати.
– Емброз – добра людина, – нарешті промовила вона. – Його не цікавить багатство.
– Думаю, ти права, – відповів Генрі. – Але любов до бідності честі йому не робить. Хоча я думав, що таке може статися, ще багато років тому – коли ні ти, ні я навіть не чули про Емброза Пайка.
Генрі встав і, похитуючись, обвів поглядом книжки на полицях позаду себе. Він витягнув книжку про англійські кораблі – Алма змалку бачила там ту книжку, але ні разу не розгортала, бо англійські судна її не цікавили. Пролиставши книжку, він знайшов усередині згорнутий аркуш паперу з восковою печаткою. «Алма» -– було витиснуто на печатці. Він простягнув їй листа.
– Разом із твоєю матір’ю я склав року так 1817 два документи. Один із них я дав твоїй сестрі Пруденс, коли та вийшла за свого клаповухого спаніеля. Це рішення, яке має підписати твій чоловік, у якому пише, що він ніколи не володітиме Білим Акром, – байдуже сказав Генрі.
Алма мовчки взяла документ. Вона впізнала материну руку по прямій «спинці» літери «А» в своєму імені.
– Емброзу не потрібен Білий Акр, і ніякого бажання ним володіти він не має, – наїжачено відповіла Алма.
– От і прекрасно. Тоді він спокійно його підпише. Ти, звичайно, дістанеш посаг, але мої гроші, мій маєток ніколи не будуть його. Надіюсь, ти мене зрозуміла?
– Зрозуміла, – відповіла вона.
– Ну й добре. А вже чи годиться містер Пайк тобі в чоловіки – то вже твоя справа. Ти – доросла жінка. Якщо ти думаєш, що він зможе задовольнити тебе в шлюбі, то я тебе благословляю.
– Задовольнити в шлюбі? – обурилася Алма. – Невже я така людина, що мене важко задовольнити, тату? Хіба я колись тебе про щось просила? Чогось вимагала? Хіба я завдам комусь страшних клопотів, коли стану чиєюсь дружиною?
Генрі стенув плечима.
– Не знаю. Побачиш.
– Ми з Емброзом відчуваємо одне до одного цілком природну симпатію, тату. Я знаю, що наша пара, може, виглядає дивно, але…
Генрі не дав їй договорити до кінця.
– Ніколи не виправдовуйся, Алмо. Так ти виглядаєш слабкою. Так чи інакше, хлопець він непоганий.
Він знову схилився над паперами на столі. Оце й усе благословення? Алма вагалася. Вона чекала, що батько ще щось скаже. Але він мовчав. Але, схоже, вона таки отримала дозвіл вийти заміж. Принаймні заборони не почула.
– Дякую, тату, – вона обернулася до дверей.
– І ще одне, – знову підвів голову Генрі. – Перед першою шлюбною ніччю нареченій прийнято давати поради щодо певних речей, які відбуваються в подружній спальні – якщо ти, звісно, ще нічого про таке не знаєш, а я здогадуюсь, що так воно і є. Я – чоловік і твій батько й нічого тобі порадити не можу. Якби твоя матір була жива, вона б тобі все розказала. Ганнеке можеш нічого не питати: вона – стара діва, в тій справі не має кебети і померла б від розриву серця, якби дізналася, що відбувається між чоловіком і жінкою в ліжку. Моя тобі порада – сходи до своєї сестриці Пруденс. Вона вже давно вийшла заміж і народила цілу купу дітлахів. І навчить тебе, як поводитися з чоловіком. Тільки не червоній, Алмо – ти застара, щоб червоніти, і це виглядає смішно. Раз ти вже зібралася заміж, то, їй-Богу, зроби все так, як треба. Ляж у ліжко готова – так як ти готуєшся до всього решта. Ти не пошкодуєш, повір. І заодно відправ завтра мої листи, раз уже поїдеш до міста.
Алма ще не мала часу задуматися над самим поняттям шлюбу, як все вже було домовлено й вирішено. Навіть її батько відразу перейшов до теми спадку й подружньої постелі. Після цього все завертілося ще швидше. Другого дня Алма з Емброзом подалися на Шістнадцяту вулицю, щоб їм зробили дагеротип: їхній шлюбний портрет. Алма – як і Емброз – фотографувалася вперше в житті. На світлині вони вийшли такі неймовірно схожі одне на одного, що вона спочатку відмовлялася за неї платити. Алма глянула на фотографію тільки раз і більше не мала охоти її бачити. Вона виглядала набагато старшою за Емброза! Незнайомець, побачивши ту світлину, подумав би, що поряд із молодим чоловіком – його мати, дебела, похмура, з масивною щелепою. Що ж до Емброза, той скидався на виголоднілого бранця з божевільним поглядом, якого прив’язали до стільця. Одна рука вийшла нечітко. Розкуйовджене волосся виглядало так, наче Емброза щойно різко збудили зі страшного сну. Алмина зачіска виглядала неохайно й жалюгідно. Вся ця затія страшенно засмутила Алму. Натомість Емброз, побачивши світлину, розсміявся.
– Оце так блюзнірство! – вигукнув він. – Гірка ж випала мені доля – побачити себе в усій красі! Та я все одно надішлю фотографію своїм родичам у Бостоні. Сподіваюсь, вони впізнають рідного синочка.
43 thoughts on “Роман Елізабет Ґілберт про науку на зламі століть виходить українською (уривок)”