Кому потрібна «Терапія»: роман-загадка з неочікуваним фіналом

Одне з мотто німецького письменника Себастьяна Фітцека звучить як «Ставтеся серйозно до того, що ви робите, але не до себе». І справді — щодо власної персони він часто жартує, розділ “Про автора” на його сайті містить відповіді на досить дивні питання на кшталт “Ви більше любите каву або чай?” і відверті фрази, такі як “Я написав першу книжку, тому що задався питанням, чи зможу я це взагалі зробити”. В усміхненому обличчі не відразу вгадаєш автора моторошних романів з закрученими, зловісними сюжетами, тож відразу розумієш — свою діяльність і себе самого він таки вміє розмежовувати.

«Терапія» — книга, в якій важко відділити шизофренічну маячню від реальності; і коли здається, що “та всі герої тут просто хворі”, розгадка раптом постає перед читачем, приносячи справжню розрядку від напруженості і дивності ситуації. Автори блогу Yakaboo вже мають про цю незвичну історію #ДвіДумки.

Оглядачки

Віталіна Макарик: Новий переклад чергового роману Себастіана Фітцека я чекала з нетерпінням. Він заворожив мене вмінням напустити туману, накидати, здавалося б, не пов’язаних між собою паралельних історій і карколомних сюжетних зламів, а потім звести усе докупи так доладно, що й не прискіпаєшся. «Терапія» не була продовженням «Пасажира № 23», але я очікувала від неї такого ж ефекту. Фітцек мене не розчарував.

Юлія Дутка: Можете називати мене фанаткою Себастіана Фітцека, бо «Пасажир № 23» сподобався мені так, що «Терапію» ніяк дочекатись не могла. Але тепер я її прочитала — і вона вогонь! Фінал, який рве дах; до якого життя вас не підготує. Тож налаштуйтесь і починайте власну терапію разом з Віктором Ларенцом. А я починаю виглядати нову книжку Себастіана Фітцека.

Психіатр на межі

Юля: Як сильно потрібно натиснути, щоб людина зламалась? В когось великий запас міцності, комусь треба зовсім трішки. Єдина донька Віктора Ларенца безслідно зникла, коли він привів її на прийом до лікаря. І чоловік злетів з котушок, закинув практику, став одержимим пошуком — навіть зараз, попри те, що вже минуло чотири роки. Йому самому б не завадив психіатр, але щось він не розглядає цю версію. А збирається дати ще одне інтерв’ю, щоб додати пошукам Йозефіни. Аж тут з’являється слід. Можливо, вже захололий, можливо, зовсім примарний, та все ж — це сяка-така надія.

Письменниця-шизофренічка, схоже, таки щось знає. Вона бачила Йозефіну — і не так давно, але чи можна її вірити? Чи каже вона правду, яка є об’єктивною, чи всього лиш те, що їй навіяла хвороба? А, може, й обманює, було б не дивно, люди з її діагнозом часто плутаються у відчуттях та образах. Віктор вірить їй і не вірить. Чи, може, хоче вірити. Він на межі, тож готовий хапатись навіть за соломинку. Він же іще не тоне, чи вже…

Тож нехай почнеться терапія. Віто, ти готова?

Віта: Навіть більше, ніж можна було подумати. Адже підозри про те, кому тут потрібна терапія, закралися у мене вже з перших розділів. Втім, тільки фінал розставив всі крапки над «і», пояснивши, «як» і «чому». Вбитий горем батько-психіатр здавався ненадійним оповідачем, однак частенько виглядав справді переконливо. На відміну від пацієнтки, яка поводилася дивно — я все думала, чому він після першого ж дивацтва не виставив її за двері? Адже очевидно, що жінка, яка сама проникає в його будинок, знає про нього більше, ніж мала б, і викликає підозри у більшості мешканців острова, — це не той гість, якого варто приймати у себе вдома. Та й братися за лікування, коли ти вже багато років як закинув практику, а до пацієнтки явно маєш позапрофесійний інтерес — це теж рішення не наймудріше. Та чи легко лишатися мудрим, коли живеш у пеклі — і раптом побачив шанс із нього вибратися?

Анна — письменниця, яка страждає від того, що її персонажі приходять до неї в реальному житті (наскільки реальним є життя у шизофренічному шубі*). Найсвіжіший випадок — історія про принцесу Шарлотту, що страждала від важкої невідомої хвороби, яку Анна не дописала. А потім принцеса явилася їй і примусила піти з нею, аби знайти причину цієї хвороби. Все звучить дуже дивно, але не для Віктора. Бо він бачить у Шарлотті надто багато спільного зі своєю донькою Йозі.

*шизофренічний шуб — різкий і гострий напад шизофренії

Gone Girl

Віта: Що відомо про неї, про дівчинку, яка зникла? Що її мучила невідома недуга, і жоден з лікарів не міг поставити діагноз. Що вона зникла з приймальні чергового медичного світила так, наче крізь землю провалилася. Що пошуки тривалістю в чотири роки не принесли майже нічого. Що мама змогла якось впоратися з втратою, а батько почувається так, ніби помер того дня, коли зникла Йозефіна. Що ніхто не може сказати напевне — її викрали чи вона пішла сама.

Зникла дівчинка викликає мільйон запитань і дає підґрунтя для мільярда припущень. Що з нею сталося — це лише одне з двох важливих питань. Інше — чому? Адже діти просто так не зникають, найчастіше за цим стоїть якась моторошна таємниця. Для Віктора Йозефіна — символ розпачу і надії. Поки її не знайшли, можна вірити в те, що вона жива. Поки її не знайшли, неможливо самому жити на повну силу. Цієї дівчинки нема, є лише її ідеальний образ, що живе у серці Віктора. І вже важко сказати, якою вона була (або є) насправді.

Якою ти побачила зниклу дівчинку, Юлю?

Юля: Мені вона здавалась такою собі Алісою у Дивокраї — дівчиною в ошатній сукенці, яка не розуміє, де опинилась, не знає, що з нею робиться. Її хвороба мала зробити її невпевненою, лякливою і нещасливою. Маленьке сонечко, яке раптово погасло. Взагалі це важко було уявляти. Тому образ Йозефіни я відсувала на другий план, зосереджуючись на її батькові та його дивній співрозмовниці. А треба було добре дивитись на дівчинку, адже тільки вона могла розповісти, що з нею сталось.

Фінал поставив всю історію з ніг на голову. Я вже змирилась з тим, що все було саме так, а не інакше, аж ось крутий поворот мало не зніс з дороги-серпантину, яка прямує до вершини «терапії». Може, весь час дитину неправильно лікували? Може, це про її терапію йшла мова? Може, їй не могли поставити діагноз, тому що шукали не там і не так.

І куди ж вона все-таки зникла…

Усамітнення на острові

Юля: Здавалось, яке місце може бути кращим для того, щоб оговтатись та розібратись з думками, врешті поставити крапку у власному горі. Острів має стати таким собі місцем для того, щоб знову стати цілим. Але чи вийде у Віктора? Здається, він надто довго падав, тож опинився на самому дні. Певна річ, вибратись буде непросто, навіть у такому затишному місці, яким би мав бути літній будиночок на острові. От тільки восени там не надто комфортно: штормовий вітер, злива, яка не припиняється, мокрий пісок, який тільки липне до ніг і ніби є таким собі нагадуванням про те, що виходу немає. Звідси йому не вибратись. Хіба що спробувати знайти зовсім інший шлях, а не той, що на поверхні.

На острові штормить так само, як і в житті Віктора. Цей шторм — як життя батька, який втратив дитину? Чи як докори сумління чоловіка, який наламав дров? Цей образ здається читачеві важливим, але пояснити це для себе на початку важко, а потім історія так набирає швидкості, що нам не вдається навіть перевести дух, щоб глянути на сюжет під іншим кутом, і разом з тим неможливо відвести погляд від тексту.

Що Віктор знайде в самотності? Розраду? Чи, може, відповіді на те запитання, яке ятрить його рани вже чотири роки.

Віта: Усамітнення — це важливий крок, на який потрібно піти, коли маєш пережити переломний момент, зустрітися зі своїми страхами й болями. А це надзвичайно потрібно Віктору. Усе, що він мав би пережити на ізольованому від світу острові, відповідаючи на питання інтерв’ю та убезпечивши себе від шкідливого впливу алкоголю, якого останнім часом стало аж занадто багато, було йому необхідним. Занурення у себе може зцілити або зламати, але без цього ти почуватимешся мертвим. І Віктор насправді зробив дуже правильний крок, повернувшись на острів, де минулого разу бував ще з родиною. Але він зовсім не міг передбачити, як усе обернеться.

Острів може стати пасткою, якщо опинитися на ньому з небезпечною людиною. Анна ж не просто шизофренічка, вона явно налаштована зашкодити психіатру і має для цього якісь свої мотиви. І чим дужче завиватиме вітер і штормитиме море, тим напруженішою ставатиме ситуація на острові. Чи вдасться Вікторові вижити, ми знаємо, адже спершу зустрінемо його на лікарняному ліжку, а вже тоді почуємо всю історію. Але те, що він побачить на острові, виявиться, либонь, страшнішим, ніж смерть. І фінал, який розкладе усе по поличках, вас приголомшить.

Кому варто читати

Віта: Тим, хто любить історії про «ігри розуму» і хитромудрі сюжети.

Юля: Шанувальникам психологічних трилерів (та й будь-яких трилерів загалом).

Кому не варто читати

Юля: Тим, хто не в захваті від напружених сюжетів і любить більш позитивне читво.

Віта: Чутливим натурам, які не хочуть занурюватися у глибини людських драм.

Схожі книги

Віта: Мені чомусь цей роман нагадав «Крижаних близнят» С.К.Тремейн — не буквально, радше за атмосферою.

Юля: Мені згадується скандинавський детектив «Пацієнт» Труде Тайґе та «Загублена» Ґіліян Флінн, але тут паралелей не шукайте.