Я ніколи не вірила, що стати класним письменником можна за одну ніч. Вірніше за один відвіданий тренінг або прочитану книгу на кшталт «5 порад, як писати легко, або 10 кроків до божественного автора». Існує єдиний шлях до статусу «класного» – постійна практика. Лише так є шанс, що четвертий абзац буде кращим за перший, а десята стаття сподобається іншим більше за попередні дев’ять.
Проте, я завжди вірю у власний приклад та чесний досвід. Книга, яка не магічним чином потрапила до мене, чарує не списком настанов, а відвертою творчістю автора. Він зізнається: «Якщо ви виявите, що писати важко, не дивуйтеся. Так воно і є». Але переконує, чому ця важка робота — в задоволення.
Чарівник, що вже вивчився
Нон-фікшн письменник, журналіст та редактор з Мангеттену. Викладач університетів славнозвісної Ліги Плюща, автор курсів із написання мемуарів та гумористичного письма. Це все Вільям Зінссер, озираючись на біографію якого – впевнюєшся, що йому можна довіряти 
Його «Текст пекс шмекс» – це переклад, давно відомої у англомовному середовищі книги «On Writing Well: The Classic Guide To Writing Nonfiction». Цього року вона отримала українську форму у видавництві «Наш Формат». Після читання оригіналу завжди хвилюєшся за переклад. Однак, видавцеві вдалося відтворити автора у книзі зовсім не як академічного професора. Це імовірніше добрий товариш, який зі склянкою ручкою в руках та легким гумором розповідає про письменника, який він і як створює літературу тут і зараз.
Писати важко. Але писати вчаться, коли пишуть
Книга складається з чотирьох тематичних розділів. Кожен із них проілюстрований досвідом (і негативним також), історіями, експериментами та фактами з життя письменника. Він дискутує з читачем, а потім тішить його влучним коментарем. Це робить «Текст пекс шмекс» книгою «живою» і практичною.
У першій частині Зінссер розповідає, як взаємодіяти з читачем (і що можна вдіяти з його примхливістю), ділиться тим, як боротися зі словесним мотлохом, і відкриває секрет, що робить текст переконливим та викликає бажання дочитати до кінця. Вже другий розділ розкриває методи роботи зі словом. Чи відчуває читач яким тоном до нього звертається автор? Яку часову форму краще використати у своїй історії? І скільки переписувань й редагувань до хорошого матеріалу? Відповіді — на сторінках.
Третя частина, як на мене, виявилася найбільш цікавою. У ній Зінссер допомагає відрити себе в нових жанрах: від спортивних оглядів і подорожніх заміток до ненудної наукової статті та, навіть, привітання з днем народження. А от останнього розділу, здається, потребує кожен, хто пише. Адже в ньому йде мова про наші відчуття. Ми, буває, ціпеніємо перед аркушем паперу чи монітором, усвідомлюючи нове завдання, або цитуючи автора: «готові робити що завгодно, тільки б не писати». Тож він наголошує на тому, як боротися зі страхами, пережити несхвалення, і коли варто «сідати на літак», щоби відновити жагу до роботи.
Аби підігріти ваш інтерес до книги, скажу, що Зінссер хвалить нашу унікальність і впевнений, що добре писати рано чи пізно вийде в кожного.
Для кого
Книга читається швидко і з олівцем. Я би порадила її для всіх, хто вчиться/прагне творити магію словами. Хочеться додати: не відкривайте, якщо у вас є чарівна паличка, що одразу робить текст ідеальним. Усім решта – до прочитання.
13 thoughts on “Відвертий Зінссер, або Писати – це важка робота: рецензія на книгу «Текст-пекс-шмекс»”