Наука не стоїть на місці. Не те що з кожним роком – з кожним днем з’являються нові відкриття. Людство бореться з природою, хворобами, навіть із собою… Виникають нові технології, новітні засоби лікування, нові генерації. Та чи є це все дійсно прогресом? Куди ж ми рухаємось насправді, порушуючи всі можливі закони?
Шарлотте Кернер : «Ми клонуємо людину, але все рівно щось лишається»
Шарлотте Кернер – німецька письменниця, журналістка. Вивчала економіку і соціологію в Мангаймі, навчалася в Канаді та Китаї. Її навчальний досвід ліг в основу першої книжки про становище жінок і дівчат у Китаю.
Шарлотте Кернер стала відомою як авторка біографій про жінок. В 1987 році отримала Німецьку молодіжну літературну премію за біографію «Лізе, атомний фізик. Життєвий шлях Лізе Майтнер».
Найвідомішою її книгою є «Світлокопія», котру авторка написала в 1999 році. Роман був виданий в 14 країнах і екранізований в 2004 році.
Ти — це я. Я — це ти
Відома піаністка та композиторка Іріс Зеллін дізнається про невиліковну хворобу. Невідомо, як довго вона зможе ще прожити. Все життя вона присвятила музиці, нею захоплюються, її намагаються наслідувати. Але крім слави вона не має нічого. І не може вплинути на свою хворобу….
…Хіба що вона може народити дитину, яка б стала її продовженням. Та ризикувати вона не збирається, хтозна якою вона може народитися. Іріс потрібна гарантія, що дитина буде точною її копією, і тому вона вирішила створити власного клона. Вона впевнена, що лише таким способом зможе продовжити своє життя після смерті.
Після вдалого експерименту народжується Сірі – дзеркальне відображення матері-близнючки. Ти – це я. Я – це ти. Така гра дуже подобається маленькій дівчинці. Вона обожнює свою маму, намагається у всьому їй догоджати. От тільки чому її бабуся вважає Сірі монстром?
Ясна річ, по мені не видно, що я належу до покоління перших людських клонів, а до того ж перших із тих, які вижили і стали дорослими. Зовні я виглядаю, як кожен одинак. Жахіття завжди розігруються всередині, а найстрашніші речі завжди були невидимими. Той, хто боїться у темряві, часто голосно співає.
Бажання, яке постало з розпачу і не могло закінчитись нічим, окрім розпачу
Поки Сірі була дитиною і їй подобалось грати в гру «Ти – це я. Я – це ти», все було добре. Але вона подорослішала і їй стало тісно в світі, який створила для неї мати. На острові близнят тепер жило дві жінки, шляхи котрих рано чи пізно мали б розійтися. Дорога дочки піднімалась на гору, а мати поступово спускалася з гори.
План матері провалився, її точна копія не лише не є її продовженням, вона ще й повстає проти неї. Таке часто трапляється і в реальному житті – батьки намагаються втілити в своїх дітях те, чого не досягли самі. Інколи це вдається, а інколи призводить до трагедії.
Колись клонованих людей майбутнього запитають, чи не хотіли би вони, щоб їх ніколи не клонували. І у відповідь прозвучить, що питати таке образливо… Бо альтернатива до створеної таким чином людини формулюється не в дилемі «клонований чи не клонований», а в протиставленні «клонований чи неіснуючий».
В романі розповідь ведеться від імені клона. Що ж насправді відчуває Сірі до своєї матері, до оточуючих, до навколишнього світу? Вона з самого дитинства знає про своє походження. Але не знає, хто є вона насправді. Чи просто відображення своєї матерв, чи все таки має право на власне життя? І хто ж насправді клони? Монстри чи щасливчики, що отримали шанс на життя?
Шарлотте Кернер написала «Світлокопію» в 1999 році, на той час вчені вже намагалися клонувати тварин і ці спроби були досить вдалими. Питання клонування людини стало лише питанням часу. В 2008 році американські вчені повідомили, що їм вдалося клонувати людину. Ембріони прожили кілька днів, і науковці самі ж їх і вбили, щоб дослідити. Та до чого можуть призвести ці ігри з життям? І чи маємо ми право на такі ігри?
Кому читати:
«Світлокопія» – для тих, кому цікава наукова фантастика, всі ці експерименти і спроби людства перемогти природу. Якщо вам цікава тема стосунків батьків і дітей, то вам також сюди. На тлі наукових експериментів ми бачимо дуже реальні приклади із життя.
Кому не читати:
Тим, хто не цікавиться наукою, а клонів вважає чимось дуже схожим на творіння Франкенштейна.
9 thoughts on “Сповідь клона: рецензія на книгу «Світлокопія»”