Письменниця-дебютантка Світлана Тараторіна: «Понад усе мені хочеться вірити, що дуже різні люди можуть жити поруч»

Наприкінці минулого року Світлана Тараторіна презентувала свій дебютний роман «Лазарус». А вже в лютому цього року отримала за нього відзнаку ЛітАкцент року у номінації «Проза». Тож ми поспілкувалися з письменницею-дебютанткою про нагороду, роботу над романом та сприйняття критики. 

Минулого року вийшов Ваш дебютний роман «Лазарус», а нещодавно Ви отримали відзнаку у номінації «Проза» у конкурсі ЛітАкценту. Чи є літературна діяльність основною для вас зараз?

Мені б цього дуже хотілося. І я надзвичайно ціную ставлення родини до моєї літературної діяльності. Не відкрию великого секрету, якщо скажу, що література, особливо на початках, є, м’яко кажучи, неприбутковим заняттям. Ситуація змінюється, і у нашій країні з’являється чимало професійних письменників (які заробляють лише творчістю), але наразі для більшості – і я не виняток – це швидше стиль життя, ніж спосіб заробітку. Мій професійний шлях пов’язаний з політикою і політичним піаром, а мій чоловік – відомий політик, тому і цю сферу не полишаю. 

Яким є робочий день письменниці?

Ідеальний робочий день письменниці – неймовірно насичений: ранкова кава і медитація на сад, який от-от впустить до себе весну, перевірка пошти і соціальних мереж, відповіді на інтерв’ю, листування з видавцями чи читачами, перший погляд на улюблений поточний текст, перекус і повне занурення у новий роман. А увечері – коктейль біля каміну у колі друзів і найближчих. Принаймні, я про такий день дуже мрію. І знаю, що у деяких українських письменників він саме такий. Я пишу тоді і там, де дозволяє час і обставина. При цьому рівень шуму і кількість людей довкола мене майже не хвилюють. Від чого часто потрапляю у кумедні ситуації, наприклад, коли починаю голосно проговорювати діалоги персонажів у якомусь кафе або скакати кімнатою, бо треба ж знати, за який час персонаж досягне дверей, щоб вибити пістолет (реальна історія про «Лазарус»).

Що для Вас означає нагорода ЛітАкценту?

Я стрибала від щастя вже від того, що потрапила до короткого списку. Коли на нагородженні оголосили моє ім’я, зразу навіть не повірила, а потім кинулася обіймати журі й всіх довкола. Автор пише текст перш за все для себе. Це правда, і не вірте тим, хто буде казати інше. Але коли твою книгу помічають, читають чи навіть відзначають – це неймовірна втіха. І, якщо я не помиляюся, це перше фентезі, відзначене премією ЛітАкцент, тобто, як сказав хтось з критиків, ця відзнака є «перемогою жанру». І для мене, як для фанатки фантастики, це подвійна радість. 

Українська література має тяглу фантастичну традицію. Ба більше, важко знайти текст, який би не містив фантастичного елементу. «Лісова пісня», нехай пробачать літературознавці, є канонічним фентезі. Інше питання, що ми про це мало говоримо, ділимо романи на «високу полицю» і «жанр», а читачі, особливо травмовані шкільною програмою, прагнуть сучасних захопливих текстів. І тут не обійтися без фантастики.

Скільки часу тривала робота над романом «Лазарус»?

Я почала працювати над ним у 2016. Він став для мене реабілітацією після всіх подій 2014-2015 років: революції Гідності, анексії мого рідного Криму, війни на Сході… Не важко побачити, як реальність проросла у тексті. Нехай і у легкій формі я намагаюся знайти відповіді на дуже важкі особисто для мене питання: хто такий «чужий»? Як його прийняти? І чи це можливо? Де межа, де точка неповернення, після якої війна неминуча? Саме тому події у «Лазарусі» розгортаються у 1913 році. Це останній рік миру для Києва з історичної реальності. Перша світова війна, революція і визвольні змагання наступного десятиліття безповоротно все змінять. Мені здається, «Лазарус» зупинився тоді, коли є шанс посперечатися з неминучим. У реальності це неможливо. У фентезі все обмежує лише фантазія.

Що хотіли сказати своїм твором читачам?

Це підступне питання (посміхається). Бо з реакції читачів бачу, що кожен віднаходить своє, а для мене, як для автора, роман містить сукупність питань (і не завжди відповідей), про які особисто мені хотілося подумати. Частину я вже назвала. Основний посил – ворожість чужого, іншого визначають його вчинки, а не зовнішність/віросповідання/політичні погляди/стать чи будь-які інші фактори, які нам особисто не подобаються. Зрозуміти «чужого» можна тільки, якщо помінятися з ним місцями. Це травматичний і болісний досвід, але іноді – він єдино реальний. 

Понад усе мені хочеться вірити, що дуже різні люди (у світі «Лазарусу» люди і види нечисті) можуть жити поруч. Не завжди спокійно, але шукаючи компроміси й порозуміння. Тому що шлях війни – це остання інстанція, яку легко почати й надзвичайно важко пройти. І, якщо можна зупинитися «напередодні», то усіма силами варто цього прагнути. Інше питання, що дуже часто, реальна історія такого шансу не дає. Але і після війни (а це «після» обов’язково буде) як ніколи актуалізується питання – розуміння іншого і пошуку шляхів співжиття. 

Детектив, фентезі і Київ сто років тому. Що стало початком роману?

Справа Бейліса. І дуже давно. Зараз розкажу те, що ще ніколи не розказувала. Вперше про справу Бейліса я почула у 2004 році з недолугої політичної агітації, яка виникла якраз після спроби отруєння одного з кандидатів … – «вбитого хлопчика звали Ющинський, а прокурором був Тимошенко…», називалося ще кілька відомих імен, впізнаєте? Я завжди любила історію і ось такі історичні анекдоти (випадкові паралелі). Але у політичній агітації 2004-го, звісно не було нічого спільного з реальною справою Бейліса. Колись, у 1913 році, ця справа сколихнула Російську імперію. 

Єврея – мешканця Києва – звинуватили у ритуальному вбивстві християнського хлопчика. Підозра впала саме на Бейліса, тому що він… мешкав по сусідству. Купа приватних і державних детективів, адвокатів і найвідоміших репортерів Імперії займалися справою. Звісно, Бейліса виправдали. Було доведено підтасовку фактів, а наступні криваві десятиліття змели і тих, хто реально вбив бідного хлопчика. Ця справа стала ще одним гвіздком у труні Імперії (це не моє твердження, а поважних науковців). Вона показала весь абсурд національної, релігійної, майнової нетерпимості, що роздирав ту державу. А для мене вона відкрила знаменитого київського лекока – слідчого Миколу Красовського, який частково став прообразом Тюрина. 

Я заглибилася у вивчення історії Києва. І знайшла багато історичних паралелей, чимало з яких увійшло до «Лазаруса». Уважний читач знайде у книзі прізвища реальних особистостей, відсилки до історичних фактів, а також… «привіти» канонічним фентезі. Я – відданий поціновувач фантастичного жанру, і з-поміж детективів, любові до історії Києва та фантастичного світу завжди буду ставити на останнє.

У тексті можна натрапити й на міфи. Розкажіть, будь ласка, що це за міф про Змія?

Це одна з найдавніших міських легенд Києва. Всі пам’ятають казку про Кирила Кожум’яку, але мало хто пов’язує її з реальними київськими пагорбами. А там досі спить Змій. Правда-правда. У нашій, а не фентезійній реальності. Єдине, печери під Кирилівською церквою засипали ще у кінці ХІХ століття, тому провідати Змія поки не вдасться. Звісно, я жартую, але у Києві, попри столичний статус, а значить хвилі мультикультурності, що стирають всі давніші шари, досі чимало правдивих міських легенд. На весну я планую прогулянку-екскурсію шляхами Лазаруса і, сподіваюся, там зможу більше розказати про міфологічну основу книги.

У якому герої роману найбільше автора?

Звісно у Тюрині (на цьому місці всі, хто прочитав роман, мають хмикнути). Як і він, і більшість теперішніх киян, я колись приїхала у це велике і, на початках вороже, місто. Колись Ніл Гейман сказав, що написав «Американських богів» з бажання зрозуміти тоді чужу для себе країну. Десь подібним мотивом частково керувалася і я. Шлях Тюрина у найширшому метафоричному сенсі – мій шлях прийняття Києва, а ще слова любові до цього міста. 

У романі є і криваві злочини, і політичні інтриги, і містика. Як налаштовувалися на роботу? Що допомагало налаштуватися на світ оповіді?

У мене вдома 2 шафи з книжками про історію Києва, на стінах – кілька копій старовинних мап міста, на комп’ютері – гігабайти картинок, газет, документів тієї доби, а ще в мене є сукня 1910-х років і кілька справжніх артефактів. Я дуже люблю довгу «археологічну» роботу над текстом.

Яким уявляєте свого читача?

Мабуть, це, все ж таки, доросла людина. У книжці чимало політики, історичних пасхалок, трошки кривавих злочинів. Набагато цікавіше відгадувати якісь такі речі. Мені надзвичайно приємно, коли у відгуках пишуть – там згадали «Семадені» – а це кафе реально було на Хрещатику. Про нього ще Шолом-Алейхем писав. Або кажуть – на сторінках натрапляємо на Дуніна-Борковського, а я про нього писала роботу у МАН (до речі, хто не знає, це правдивий  український упир). Або ж відгадують у Зархосії відсилку до Хазарського каганату. Але, це лише елементи моєї гри з текстом і читачем, основним, звісно, лишається світ та пригодницька складова. Тому, дякуючи долі, в мене такий різноманітний і, обов’язково, надзвичайно розумний читач. 

Чи читаєте відгуки? І як взагалі реагуєте на критику?

Обов’язково читаю. І проходжу всі 5 стадій прийняття неминучого, особливо, коли натрапляю на жорсткі зауваження. Але для мене критика – дуже потрібне добриво, бо як інакше розвиватися? Але знову ж – мені й «Лазарусу» дуже щастить на читачів і критиків. 

Якщо уявити ситуацію, що Ви маєте змогу запросити на каву будь-якого автора чи авторку, незалежно від часу та країни, в яких вони жили, кого б запросили? І чому?

До Bookforum-2018 я мріяла про каву з Пітером Воттсом. І ця мрія справдилася! Мені вдалося не тільки відвідати купу заходів з цим неймовірним письменником, а й за кавою записати інтерв’ю. Із величезним задоволенням би поспілкувалася з Нілом Гейманом чи Нілом Стівенсоном. Перший вражає мене вмінням будувати історії, другий – глибиною концептів. А ще б почаювала з Джо Аберкромбі, окрім шикарних текстів, у нього неймовірна посмішка, чи з Ліною Кларк (от кого дуже б хотіла побачити українською). Для фанатів фантастики ділюся секретом – з будь-яким з кумирів можна легко перетнутися на світових конвентах. І, якщо і не попити каву, то подивитися, як вони це роблять. Джордж Мартін, наприклад, любить печиво. А, якщо без жартів, то кожна книга – це віртуальне кавування з автором. І подекуди тексти набагато затишніші за людей. А подекуди – ні. Якби ви запитали про алкоголь, то бренді я уявляю лише у компанії Вільяма Фолкнера.

Яка книга справила найбільший вплив на формування Вас як особистості?

Якщо зважати, що особистість формується у доволі ранньому віці, то це перші серйозні дитячі книжки, як то книги про Мумі-Троллей Туве Янсон, «Малюк і Карлсон» Астрет Ліндгрен, трошки пізніше – «Хроніки Нарнії» Клайва Стейплза Льюїса, «Чарівник Земномор’я» Урсули Ле Гуїн. Перераховую і розумію, що мій шлях у фантастику був «заказаний» ще з дитинства. А ще я вірю у книги, що потрапляють нам у потрібний момент. Такі тексти здатні вплинути на наш життєвий вибір, круто розвернути особистість. А рік до чи після, можливо, б і не зачепили. 

ТОП-5 книг, які радите прочитати

Цей топ-5 особисто у мене постійно змінюється. Але наразі це: 

Неймовірно круто, що майже всі тексти вже є українською.

(Visited 381 times, 2 visits today)